Відповіді, які не чують

Відсутність громадянської позиції, максимальна нейтральність, просування ідей деескалації, демобілізація суспільства — всім цим критеріям мають відповідати журналістські матеріали згідно з правилами, які активно насаджуються в українському медіа-середовищі. В реальності, ці вимоги є не лише неадекватними українським реаліям, а й небезпечними. Але чомусь мало хто про це каже...

МОЇ СТАНДАРТИ

Багато років тому я почала журналістську діяльність із матеріалу про війну. Мені тоді вдалося практично неможливе — написати про події в Абхазії 1992 — 1993 років, зазначивши, як я тепер це розумію, всі сучасні журналістські стандарти. Хоча від кривавих подій на абхазькому чорноморському узбережжі тоді минуло зовсім мало часу, й усі почуття і враження були свіжими та болісними, мені вдалося підійти до висвітлення максимально об’єктивно. Текст вийшов збалансованим, без нотки ворожнечі, з акцентом на стражданнях мирних мешканців від бойових дій як таких.

Читачі з обох таборів тоді обурилися, що я не протранслювала саме їхню точку зору, але в мене було виправдання — мир краще війни, а висвітлення гуманітарного аспекту конфлікту не можна вважати підігріванням якоїсь зі сторін.

Цій позиції є просте пояснення — та війна не була моєю війною. Не в сенсі того, що ті події мене ніяк не зачепили, а й з психологічної точки зору. З паспортом, де спочатку фігурувала сама національність «українка», а потім із громадянством України я могла себе дозволити дивитися на конфлікт грузин та абхазів (яких, звичайно, підтримували росіяни) здалека не тільки в просторовому, а й у ментальному вимірі. Незважаючи на власні політичні оцінки, в цілому вдавалося бути над суперечкою.

Об’єктивність та неупередженість не є проблемою, коли ти можеш дивитися на все «згори» і можеш не відчувати своєї причетності та до жодної зі сторін конфлікту. Але чи можна бути повністю відстороненими від війни, яку веде саме твій народ, війни, яка відбувається в країні, громадянином якої ти є? І це не риторичне питання. Саме цього вимагають від українських мас-медіа міжнародні журналістські стандарти, в основі яких безпристрасність автора матеріалу, баланс думок сторін. Іншими словами, репортери та редактори мають бути абсолютно нейтральними, навіть індиферентними щодо будь-яких події, постатей та їхній дій.

СТАТТЯ ПРО ПАТРІОТИЗМ

«Чому ваші журналісти не кажуть про порушення Україною перемир’я?» «Чому я не можу знайти в українських ЗМІ матеріалів, які висвітлюють війну на Донбасі об»єктивно». Ці питання доводиться слухати від колег з Європи, а вони абсолютно щиро сподіваються, що журналісти в Україні мають бути нейтральними щодо війни, яка триває в їхній країні.

У відповідь на такі сентенції медіа-середовище традиційно розпочинає дискусію про те, чи може журналіст дозволити собі бути патріотом. Але річ не в патріотизмі — він, поза законом, є громадянином з усіма відповідними наслідками.

Зі спілкування з іноземними журналістами стало зрозуміло, що вони навіть не замислювалися, що громадянська позиція українських журналістів, не обов’язково є наслідком їхніх «патріотичних поглядів» або свідченням про їхню заангажованість, а є прямим виконанням законів держави, громадянами якої вони є.

Щире здивування викликають пояснення про те, що коли дотримувати всіх журналістських стандартів так, як їх просувають нині в Україні, журналістам необхідно повністю абстрагуватися, а ще краще, відмовитися від свого громадянства й у такий спосіб позбутися громадянських обов’язків. І це не пусті слова.

Ось цитата із Статті 65 Конституції України: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України». Ця норма дає відповідь на питання, чому журналіст із паспортом України (як, до речі, і представник будь-якої іншої професії) не має права НЕ захищати свою державу.

Важко сказати, на чому базується ідея доцільності ігнорування норм Основного Закону заради відповідності неформальним правилам професії, яку активно поширюють у вітчизняній медіа-спільноті. Можливо, громадські організації, що опікуються свободою слова та розвитком вільних медіа в Україні просто не знають норм Конституції України, тому що важко повірити, що представники західного світу, які й надають переважно гранти на цю діяльність, свідомо виступають за порушення законів.

КОЛИ ПАЦИФІЗМ Є ЗАГРОЗОЮ

Не менший подив викликають розмови з представниками зарубіжних ЗМІ та медійних організацій, коли з’ясовується, що вони реально не розуміють, як пропаганда миру може бути зброєю в гібридній війні.

Здавалося б, усе ясно: зниження бойового духу, волі до перемоги, деморалізація та демобілізація суспільства під час війни зменшує здатність армії та всієї країни до опору. Відповідно, займатися пропагандою миру на одній зі сторін конфлікту означає її послаблення з одночасним наданням переваг іншій. Ми знаємо, що в інформаційному полі Росії жодних цілеспрямованих, широкомасштабних пацифістських кампанії не ведеться — думається, навіть не треба пояснювати чому. Відповідно, в цих умовах одностороння демілітаризація суспільних настроїв в Україні, на яку здійснено напад, є, ні більше ні менше, як пряме підігруванням агресору.

Дивно, що цього дисбалансу, коли в країні, яка захищається, просувають ідеї примирення, а в країні, яка атакує, на повний хід відбувається мілітаризація суспільства, ні бачать ані фонди, що фінансують в Україні подібні медійні та комунікаційні проекти, ані ЗМІ, що беруться просувати наративи пацифізму та толерації в українському медіа-полі.

До речі, проблеми з призовом до війська — прямий наслідок активної демобілізації суспільства за допомогою ЗМІ. Пацифізм — це дуже добра ідеологія, але коли вона поширюється в країні, яка втягнута у війну й має себе захищати, то, по суті, перетворюється на свою протилежність і стає гібридною зброєю, застосування якої вигідно агресору.

«Ви розумієте, що коли ви намагаєтеся добитися від України односторонньої деескалації, ви, по суті, намагаєтеся знизити рівень нашого захисту від агресора, який може цим скористатися та вбити ще більше наших людей?», — запитала я нещодавно журналіста з однієї з європейських країн. Він замислився — раніше ніколи та ніхто так питання йому не ставив.

МИР ЯК ТЕХНОЛОГІЯ

Використання пропаганди миру для послаблення супротивника є давнім інструментом Москви.

Західні медійники, які мають лише поверхові уявлення про реалії радянської міжнародної політики, й гадки не мають, що «боротьба за мир» за СРСР були лише прикриттям агресивної політики Радянського Союзу в світовому масштабі.

Ідеологія морального роззброєння, яка була наслідком загальносвітової втоми від війни в 1920 — 1930-х рр. минулого століття, за задумом її творців, мала передувати зникненню війн та миру в усьому світі. Всі знають, чим тоді закінчилося просування та поширення цього наративу для Європи (яскравий приклад — до чого довело Францію 1940-го поширення пацифізму у французькому суспільстві та політикумі).

Після Другої світової війни технологію морального роззброєння було взято на озброєння (вибачте за тавтологію) радянською владою. Втім, СРСР застосував її не для того, щоб зробити світ кращим та убезпечити його від війн, а для того, щоб виграти глобальне протистояння «з імперіалістичним Заходом». Логіка зрозуміла — роззброїмо західні країни, «світ капіталізму» — отримаємо послаблення наших опонентів у холодній війні.

Як ми знаємо, СРСР чекала поразка, але про пропаганду миру, як геополітичну технологію, в Кремлі не забули.

НЕ АГЕНТИ КРЕМЛЯ. А ХТО?

Після взяття нинішньої російською владою як дороговказу та плану дій на найближче майбутнє стратегії гібридної війни, моральне роззброєння було вмонтовано в загальну концепцію задля досягнення переваги над опонентом без видимих силових дій. Деморалізація, знищення волі супротивника до спротиву — це очевидна мета гібридних інформаційно-психологічних атак одночасно є моральним роззброєння.

Тобто, якщо зосередитися на поширенні пацифізму, толерантності та пропаганді миру в інформаційному просторі тільки однієї зі сторін протистояння, ми отримаємо не мир у всьому світі, а капітуляцію цієї країни з усіма наслідками такого розвитку подій. Ба більше, якщо не просувати пацифістські ідеології в країні, яка є агресором, а натомість активно агітувати за мир в країні, що чинить спротив агресії, то така діяльність є нічим іншим, як частиною гібридного нападу.

Ці нібито очевидні, прості та логічні висновки чомусь не в змозі осягнути багато хто з західних медіа-експертів та журналістів, які підтримують усі ці програми з морального роззброєння для України.

Свідомо виносимо за дужки всіх вітчизняних «миротворців» — там інша проблема, і зараз ми не про неї. Втім, і щодо західних колег, журналістів та представників структур, що опікуються медіа, іноді простіше за все подумати та заявити, що всі «пропагандисти миру» є «агентами Кремля». Але ж ні, це точно не може бути справедливим твердженням у всіх подібних випадках. Ймовірніше, йдеться про нерозуміння наслідків просування ідеї примирення виключно в країні, яка захищається. Хоча залишається питання про те, як так сталося, що цього їм досі ніхто не пояснив.