Ворог зовнішній, ворог внутрішній...

Саме задоволення слухати заяви наших офіційних осіб щодо їхніх великих звершень. Але вкрай важко побачити їх у натурі. Більше того, у «фізичній реальності» часто стикаєшся з чимось абсолютно протилежним. От і сьогодні, простуючи рідним хутором, уже вкотре побачив я на проїжджій частині трейлер, вщент набитий автомобілями Волзького автозаводу Російської Федерації (треба буде увечері ввімкнути телевізор, щоб послухати про нові санкції української влади проти РФ). Тобто хтось жертвує життям, захищаючи Україну, а хтось набиває свою кишеню, торгуючи з країною-агресором. А потім наша влада волатиме до світу з благанням про допомогу, але нас не почують, бо світ усе бачить (особливо той, який приймає рішення). І винні в цьому провалі будуть вожді з київських Печерських пагорбів через їхню патологічну жадібність і примітивні містечкові хитрощі, мовляв, усіх кинемо, все порішаємо й пройдемо між крапельок.

ЩЕ РІК В ОКОПАХ

На ТРК «Чорноморська» ведуча запитувала військового експерта Олега Жданова: що зміниться у нашій військовій ситуації 2017 року? Жданов відповів, що якщо й далі Порошенко не відмовиться від стратегії «ні миру, ні війни», то на краще для нас не зміниться нічого. Україна й 2017 рік просидить в окопах, втрачаючи людей і ведучи війну на виснаження матеріальних, фінансових, людських і моральних ресурсів. Знову жуватиметься пропагандистська жуйка про АТО замість того, щоб показати всьому світу, що в Україні йде розв’язана Росією агресивна війна. А прагнення Банкової вирішити все кулуарно, «договорняком», закінчиться для України трагічно, приблизно так, як для Чехословаччини в результаті мюнхенського «договорняка» 1938 року...

На каналі «112 Україна» нардеп Семен Семенченко розповів про ініційовану ним і низкою депутатів і активістів блокаду ОРДЛО. Він зачитав список всестороннього забезпечення Україною «ДНР/ЛНР». Йдеться про величезну номенклатуру товарів, це безліч найменувань. Усе назване постійно провозитися з контрольованої території на неконтрольовану, всебічно укріплюючи режими Плотницького—Захарченка й полегшуючи тягар РФ щодо постачання окупованих районів.

Як заявив нардеп Андрій Іллєнко, 2016 року з державного бюджету України на потреби «ДНР/ЛНР» пішло 34 мільярди гривень. Вороги України добре влаштувалися — знищувати нашу країну за її ж гроші. За такої капітулянтської політики ми ніколи не повернемо нашу землю, ніколи не переможемо й зрештою втратимо всю країну. Улюблене гасло прибічників активної торгівлі з Плотницьким-Захарченком звучить так: «Там наші люди!» Ну, в керівництві «ДНР/ЛНР» дійсно сидять їхні люди, з цим можна погодитися. Вони разом з тими, хто сидить в Києві, ведуть бізнес на крові й наживаються на смерті наших солдатів. Семенченко відповів на безконечну арію «Там наші люди» так: «території сходу України були втрачені в результаті потурання з боку Партії регіонів, армії, СБУ і МВС. Люди, які там живуть, у тому, що сталося винні менше, ніж держава, але несуть свою частину відповідальності». Ми всі платимо «космічні тарифи» за ЖКГ, а частина цих грошей йде на забезпечення промосковських «бантустанів» на Донбасі, а отже й на війну проти наших військових на східному фронті. Зате олігархи купують вугілля в «ДНР/ЛНР» за тамошніми цінами, а продають його за цінами Роттердама (Голландія) Україні (втричі дорожче).

АТАКА КАПІТУЛЯНТІВ

Художник Сергій Поярков додав, що пенсіонери «ЛНР/ЛНР» отримують дві пенсії: у рублях і в гривнях. А за цей «комунізм» платить зі своїх кишень все населення материкової України. Семенченко повідав, що біженці з Донбасу запитують його: чому ми живемо гірше, ніж у «ДНР/ЛНР»?

А потім в ефірі з’явився власною персоною В.З. Рабинович. З місця в кар’єр він назвав тих, хто керує Україною, дурнями, баранами (він саме так і сказав), а тих, хто думає інакше, ніж лідер партії «За життя», охарактеризував ідіотами.

Вадиму Зінов’євичу зовсім недовго залишилося до стилістики «сина юриста» в Москві. Бурхливий спіч лідера «За життя» вніс повну зрозумілість: в Україні залишилася лише одна розумна й культурна людина — це Рабинович В.З. Утім, свою культурність Рабинович продемонстрував публічно з приводу перезаховання видатного українського поета Олександра Олеся. Наш «герой» з пафосом заявив: а чому це, мовляв, Олесем лише тепер зацікавилися, коли він помер, чому за 10 років його ніхто не запросив до України? І в цьому весь Вадим Зінов’євич, у всій його первозданній красі, що щиро, мабуть, не підозрювала, що Олександр Олесь помер ще 1944 року... Звісно, поза всякими сумнівами, Рабинович набагато освіченіше, ніж Янукович, який плутав Анну Ахматову з Анною Ахметовою, але все-таки якось недобре.

Потім Рабинович турнув Віктора Пінчука, сказавши, що нам з його американською статтею не по дорозі, і тут-таки, не відходячи від каси, заходився іншими словами, заходячи з іншого боку, проповідувати ідеї, що мало відрізняються від пінчуківських. Ні, прямо скласти зброю він не вимагав, але заявляв, що «воювати ми не в змозі й треба сідати за стіл переговорів». Для чого, щоб підписати капітуляцію?

Підозрюю, що на військовій справі «фахівець з усіх питань» Рабинович В.З. знається так само «добре», як і на історії української літератури. Якби ми були не в змозі воювати, то не найгірша в світі російська армія стояла б не в Криму й на частини Донбасу, а де-небудь під Тернополем. Українці — чудові солдати. Нам би ще владу розумнішу, сміливішу, чеснішу й патріотичнішу.

Рабинович дуже жалкував, що до Києва не можна привезти Плотницького й Захарченка для переговорів, бо їх, як сказав наш «герой», «винесуть». Потім уточнив, що «винесуть» тих, хто їх привезе до Києва. Ну, а самих фігурантів, напевно, закопають? Рабинович заявив також, що нинішня влада «править Україною незаконно». Тобто для нього законним президентом України залишається Янукович, а прем’єром Азаров?

Вадим Зінов’євич засуджував «прибічників війни», з чого випливало, що захищати Україну не треба. Що ж, ми бачимо чергову потужну атаку капітулянтів на нашу країну. Уся ця публіка виступає під прапором «миру», цим словом вони маскують поразку й капітуляцію.

А я думаю, де ще у світовій історії можна знайти країну, яка під час війни дозволяла б п’ятій колоні ворога діяти так нахабно й безкарно?

Правильно сказав Віталій Портников: «Будь-які розмови про «компроміс» з Путіним — це частина плану з політичної ліквідації Української державності».

Цікава у нас сформувалася ситуація. З одного боку — капітулянти, які волають «усе пропало!», а тому треба задаватися, а з другого — суперпатріоти, які рахують дні, що залишилося Путіну і його режиму прожити на світі. Вони заповнюють наші інформресурси чисельними статтями про те, що «Росія при смерті», «Російська економіка конає» і так далі. Це небезпечний самообман. Ми маємо справу з дуже лютим, підступним і сильним ворогом.

Російські білі емігранти з 1920 до 1941-го з дня на день чекали краху більшовизму в Росії й писали із цього приводу безліч статей у своїй пресі.

На жаль, кремлівський режим володіє великими ресурсами: підземні копалини, газ, нафта, хутро, ліс тощо. І сам по собі Кремль не впаде. Коли Леніну говорили, що царизм скоро зазнає краху, пан Ульянов відповідав: «Царизм сам не впаде, якщо його не скинути».

А головний ресурс Кремля той, який відзначало багато політичних мислителів: безконечне терпіння російського народу. Важко знайти ще один такий народ, який був би здатен так довго терпіти мерзотну владу, незрідка стаючи її активним співучасником. Сталін дуже цінував цю якість росіян і навіть самовдоволено заявляв: «Я знаю, як управляти цим народом». До речі, Гітлер визнавав за ним таке вміння й у своїх застільних розмовах допускав, що після перемоги над Росією Сталіна (звісно, під німецьким контролем), можна буде залишити тубільним правителем сходу, дуже вже добре він управляється з росіянами. Сам Сталін, виступаючи 1945 р. з нагоди перемоги, назвав терпіння одним з головних достоїнств російського народу й навіть визнав, що після важких поразок 1941 року російський народ міг прогнати своїх вождів, але не зробив цього. Так-от. Тому нашим авторам не слід наслідувати штабс-капітанів і ротмістрів, які щиро вірили, що до цього четверга більшовики точно щезнуть. Ми можемо розраховувати лише на свої власні сили. Що ми самі зробимо, те й буде наше.