Журналістська солідарність спонтанного характеру
Учора відзначали Міжнародний день солідарності журналістів. За останній рік багато чого змінилося в журналістському середовищі. Але чи стало воно єдиним «цехом»? «День» запропонував журналістам відповісти на такі запитання: ? «ЯК ВИ ВВАЖАЄТЕ, ЧИ ЗМІНИВСЯ ЗА ОСТАННІЙ РІК В УКРАЇНІ ЗМІСТ ПОНЯТТЯ «ЖУРНАЛІСТСЬКА СОЛІДАРНІСТЬ»? ЩО ВИ ВКЛАДАЄТЕ В ЦЕ ПОНЯТТЯ СЬОГОДНІ?»
Ігор ЛУБЧЕНКО , голова Національної спілки журналістів України:
— У розумінні «журналістської солідарності» так нічого й не змінилося. Бо після того як прийшла нова влада та почала на місцях вимагати звільнення керівників ЗМІ, то тільки де-не- де журналісти підтримали тих колег, на яких чинила тиск влада. Про що можна говорити?.. Бо журналістська солідарність — це, в першу чергу, підтримка своїх колег. А у нас замість корпоративної солідарності люди виступають за те, що, мовляв, дуже погано, що скрізь відбулася люстрація, а у журналістиці — ні. Хоча дуже багатьох керівників ЗМІ піддали люстрації. А деякі з наших колег замість того, щоб виступити проти цього, почали казати про люстрацію взагалі всіх керівників, крім тих, хто стояв на Майдані. Виходить, ті, хто випускав газети, готував до ефіру радіо- та телепередачі, — люди другого сорту...
Олексій КОРДУН , відповідальний редактор журналу «Людина і політика»:
— У тому, що зміни в журналістському середовищі відбулися, сумніву немає. Процес солідаризації журналістів, створення єдиних чітких правил журналістської діяльності, які б відповідали міжнародним журналістським стандартам, почалися навіть не з початком так званої помаранчевої революції, а набагато раніше. Очевидно, що назад вороття уже немає. Ті певні етичні стандарти, які були закладені низкою журналістів під час листопадово- грудневих подій, починають ставати стандартами для інших. Звичайно, не все відбувається так швидко, як хотілося б. Однак це — лише питання часу.
Володимир БОЙКО , журналіст:
— Безсумнівно, між багатьма журналістами існують певні особисті взаємини — інколи дружні, інколи не дуже. Але говорити про існування якоїсь «журналістської солідарності» в Україні можуть лише невиправні оптимісти або люди, які не дуже уявляють собі принципи функціонування вітчизняних засобів масової інформації. Журналістська, як і будь яка інша професійна, солідарність — це, за визначенням, система колективного захисту трудових прав, яка може існувати лише в суспільстві з розвинутими ринковими й трудовими правовідносинами. В Україні таких правовідносин не має, й тому не може бути ні фермерської солідарності, ні шахтарської, ні лікарської, ні журналістської.
Більше того, в Україні взагалі немає передумов для існування професії журналіста, оскільки вітчизняні засоби масової інформації такими, по суті, не є, а, здебільшого, обслуговують рекламні інтереси тих чи інших політичних чи бізнесових угруповань. У цивілізованому світі преса, телебачення, радіо — це бізнес, спрямований на забезпечення інформаційного попиту споживача (читача, глядача, слухача), і який повністю залежить, насамперед фінансово, від своєї аудиторії. При цьому журналіст працює саме заради споживача своєї продукції — того, хто купує газету чи вмикає телевізор. Читач, глядач, слухач у демократичних країнах і є тим інвестором, який, у кінцевому підсумку, визначає тираж газети чи гонорар конкретного журналіста, навіть для тих видань, які значну частину своїх доходів отримують за рахунок рекламодавців. В Україні ситуація принципово інша, оскільки в нас досі не навчилися відрізняти дві різні професії: журналіста, що обслуговує читача заради задоволення його інформаційних інтересів, і піарника, який обслуговує свого замовника заради формування потрібної йому громадської думки. Власне, професійні журналісти більшості українських ЗМІ просто не потрібні — не той фасон, як говорив герой безсмертної комедії «За двома зайцями».
Причина такої ситуації лежить в політичному устрої нашої держави, яка впродовж останніх років систематично нищила всі дійсно незалежні й професійні ЗМІ — через податкові та судові утиски, створенням перепон в розповсюдженні, шляхом залякування журналістів тощо. А тому говорити про якусь «журналістську солідарність» в умовах, коли більшість працівників ЗМІ не є журналістами, взагалі-то не доводиться. Оскільки відсутня головна передумова для такої солідарності — єдність професійних інтересів. І хоча останнім часом почастішали випадки колективних протестів журналістів — наприклад, збір підписів на захист того чи іншого працівника ЗМІ, чиї трудові права були порушені владою — само по собі це кардинально ситуацію змінити не може. А самі такі протести носять спонтанний характер і є безсистемними.
Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ , тележурналіст («5 канал»):
— Думаю, що однозначно є позитивні зрушення. Оскільки журналістське середовище, принаймні в Києві, на мою думку, має достатньо інституцій, щоб самоорганізуватися і у випадку потреби виступити на захист своїх та суспільних інтересів. Це можуть бути питання фахові, соціальні або якісь інші... Крім того, дуже важливо, що ми змогли налагодити нашу співпрацю з нашими колегами за кордоном. Вони дуже часто допомагають нам як у розбудові наших інституцій, так і у вирішенні важливих для нас справ. У свою чергу, ми теж допомагаємо їм. Це, власне, той випадок, коли можна досягти більшої ефективності за рахунок власної енергії.
Артем ШЕВЧЕНКО , тележурналіст (Студія «1+1»):
— Із самого початку журналістської кар’єри я доволі скептично ставився до терміну «журналістська солідарність». Хоча за останній рік багато чого змінилося. Можливо, ми просто перестали дивитися одне на одного як на ворогів, а дивимося одне на одного як на нормальних професійних конкурентів. Думаю, треба сказати велике спасибі тим людям, які формували інформаційну політику під час останніх років минулого політичного режиму президента Кучми, і які, в принципі, все зробили для того, щоб журналістська солідарність принаймні почала ставати ефективною і виконувала свою головну функцію — об’єднувати журналістів у нормальне цехове братство чи спільноту. Журналістська солідарність вже встигла заявити про себе і за нового політичного режиму. Йдеться про об’єднання журналістів після відомого конфлікту із сином Президента Віктора Ющенка і не зовсім приємних висловлювань Президента на адресу журналіста. Хоча, звичайно, були різні думки і були колеги, які не підтримували. Але в цілому існування журналістської солідарності підтвердилося. Тому, думаю, журналістська солідарність — це, в першу чергу, нормальна адекватна оцінка професійних стандартів корпоративним середовищем. Якщо у нас — спільні погляди на те, що таке журналістика, як вона робиться, то це і є журналістська солідарність. І, безумовно, вона зміцніла.
