«Відкинути радянський спосіб мислення»
Прем’єра документального фільму «Між Гітлером і Сталіним — Україна у Другій світовій війні» відбулася два роки тому в Торонто. Днями україномовна версія стрічки була показана по «5 каналу» й представлена в київському Будинку кіно. Демонстрацію організували товариство «Меморіал» та Українсько-канадський документаційний центр. Режисери фільму Святослав Новицький і Володимир Кметик кажуть, що метою їхньої роботи було розвінчати міфи, нав’язані радянською історичною концепцією, представити Другу світову з українського погляду. Фільм уже дістав нагороду у Нью-Йорку, отримав визнання на фестивалі у Швеції. До речі, озвучив стрічку знаменитий американський актор українського походження, лауреат «Оскара» Джек Пеленс (Палагнюк), який нещодавно відмовився від звання народного артиста Росії, запропонованого йому російським урядом.
Документаліст Святослав НОВИЦЬКИЙ, автор багатьох фільмів про українську історію, культуру й релігію, який зараз працює на радіо «Голос Америки», розповів кореспонденту «Дня» про десятирічну роботу над стрічкою та своє бачення проблеми прощення й примирення.
— Коли ми тільки бралися за цей фільм, не думали, що він забере в нас так багато часу. Але ми щороку, щомісяця, щодня отримували нові унікальні матеріали, які так і просилися до стрічки. Досить довго писався-переписувався сам сценарій. Крім того, отримані нами матеріали були на різних носіях, і все треба було звести в один технічний формат. Треба було об’їздити дуже багато місць, щоб записати інтерв’ю. Я ще від 93-го року їздив Україною, відвідав Британію, свідки Другої світової були по всій Канаді й Америці…
— За кадром залишився величезний масив унікальних матеріалів. Що буде з ним далі, де він зберігається, хто може ним користуватися?
— Люди, які стоять біля витоків цього фільму, насамперед мали за мету задокументувати, зберегти українську культуру, історію, перекласти матеріали англійською мовою. Я кажу про членів Українсько- канадського документаційного центру. Вони мають величезний фонд, і всі матеріали, які ми назбирали в процесі створення стрічки, — а це вже другий фільм, який я для них створив, перший був «Жнива розпачу» про Голодомор 1932—1933 років, — зберігаються в них у Торонто і є доступними для дослідників. Насправді ми хотіли створити шестисерійний фільм — кожна серія по півгодини — тоді можна було б використати набагато більше з наших матеріалів. Але для громадського телебачення в Америці, в Канаді ми мусили вміститися в 58 хвилин. Багато пропустили, але, так би мовити, «кинули бомбу», а далі зацікавлені в деталях можуть звертатися до архівів, бібліотек і фондів.
Нашого фільму ще не бачили на американському телебаченні — ми хочемо спершу продемонструвати його по університетах, а тоді вже, мабуть, ним має зацікавитися історичний канал. Адже «Жнива розпачу» показували, і відгомін був дуже добрий.
— Чи відчуваєте ви зараз посилення попиту на україноцентричний погляд на нашу історію? Досі йому було дуже важко конкурувати з «радянологічним» сприйняттям України.
— Еміграція, особливо її друга й третя хвилі — ті, хто виїхав з України після визвольних змагань і по Другій світовій, — були ідеалістами. Вони приїхали сюди не заробляти, а втекли від смертельної загрози або були вивезені німцями. Ці люди прагнули на кожному кроці доводити своєму оточенню, що існує така Україна. Таким чином вони хотіли й тримати зв’язок зі своєю культурою — адже за більшовиків, там, удома, цього не можна було робити. Вони розуміли, що треба зберегти наші духовні надбання, бо невідомо, скільки триватиме той Союз і скільки у ньому будуть, скажемо прямо, брехати — бо українська історія була представлена абсолютно викривлено.
Головна ціль нашого фільму — сказати правду про Другу світову. Чи багато іноземців, та й українців, знають, скільки нашого народу загинуло під час цієї війни? Понад 10 млн. — це жахлива статистика. 7 млн. українців воювали в Радянській армії — це великою мірою була українська армія. За СРСР не можна було говорити про підпільний рух в Україні, який існував і проти нацистів, і проти радянської влади. Але це знання вивезла й зберегла еміграція.
Я трохи жив і працював у Торонто й зустрівся там із великим ученим, професором Iваном Власовським, який написав історію Української православної церкви. Він у ресторані чистив картоплю, щоб прожити, але свою професійну справу робив: писав, готував доповіді, не покладав рук, щоб ця культура, це знання збереглися тут, де не було переслідування.
— Зараз українська влада багато говорить про унікальну увагу до нашої держави й безпрецедентний кредит симпатії…
— Так, тепер не треба дуже переконувати когось, як це було за Совєтів, бо їхня пропаганда була досить сильна, і безліч людей тут вважали, що українці — то те саме, що росіяни. Тепер такої неграмотності немає — завдяки проукраїнським ідеалістам. І після помаранчевої революції люди набагато більше знають про Україну, ніж колись. Візит Президента Ющенка в США також багато зробив для цього. Може, нарешті в українців буде нагода мати нормальну державу, де люди зможуть жити як слід.
— Вас не бентежить, що президент Буш згадує помаранчеву революцію в одному контексті з такими досягненнями демократії, як вибори в Афганістані та Іраку, протести опозиції в Лівані?
— Він багато чого говорить, але не всі погоджуються з усім, що він каже, — у нас демократія. Президент не може всього знати й має своїх радників, які можуть бути не дуже добрими — тоді така інформація й «виходить в ефір». Ми ж дослухаємося до того, що говорять обізнані люди: професори, науковці — це нас цікавить. І тут немає сумнівів, що про Україну люди вже багато знають. (Свій великий внесок у поширення знань про нашу державу зробив і покійний консультант «Дня» Джеймс Мейс, який не мав українського коріння, але був більшим українцем, ніж деякі наші співвітчизники. — Ред. ). Ви подивіться, скільки в нас є кафедр, українських студій, зокрема в таких поважних університетах, як Колумбійський, Іллінойський. Там навчаються не лише українці, а переважно американці неукраїнського походження. Якщо ж знання допоможе якомусь американському бізнесмену розвинути співпрацю з Україною — це буде на користь усім.
— На вашу думку, що необхідно для примирення між учасниками війни, які воювали по різні боки барикад?
— По-перше, треба знати правду. Я дуже часто наголошую, коли розповідаю про свій фільм: українці воювали одне проти одного під примусом. Це є трагедія нашого народу. Треба зрозуміти, чому українці були на тому боці чи на цьому. І якщо буде добра воля, то я певен, що буде визнано внесок усіх ветеранів, хоч би де вони були. Так має бути, бо Україна мусить бути об’єднаною суверенною незалежною державою в повному розумінні цього слова. Не варто нападати на когось. Дивізія СС «Галичина» чи УПА… Якщо людина доброї волі, вона зрозуміє правду. Думаю, дійде до того, що ветерани таки помиряться між собою, а держава мусить визнати всіх, хто воював, бо кожен воював не за себе, а за незалежність своєї Батьківщини — в своєму розумінні. Коли не хочуть вислухати й зрозуміти усі сторони, це триває радянський спосіб мислення. І лише відкинувши його, можна жити на одній землі й мати мир між людьми.
