Незакінчена війна

9 Травня (День Перемоги) — це складне свято, свято «со слезами на глазах». Історію його становлення вже добре описано в пресі, і немає сенсу повторювати вже сказане. У СРСР його використовували в основному для ідеологічного обдурення населення. По-перше, це було нагадування імперіалістам, ревізіоністам та іншим ворогам, мовляв, якщо треба, то ми, «великий радянський народ», «за ценой не постоим» і знову гинутимемо мільйонами за торжество ідей комунізму, а тому з нами, ненормальними, краще не зв’язуватися. По-друге, це було нагадування народові: як би погано ми зараз не жили, це все одно краще, ніж війна. Тому головне — це не гідне життя, а «чтобы не было войны». Зі всього цього випливав висновок: «хай живе миролюбна зовнішня і внутрішня політика ленінського політбюро ЦК КПРС» на чолі з черговим вірним ленінцем.

Нинішня влада в Кремлі використовує цю дату з тією ж метою, що й «ленінське політбюро»; та ще й як засіб тиску та ідеологічної обробки, а також для провокування поділу суспільства в своїх колишніх колоніях найрізноманітнішими засобами: від символіки часів царської Росії у вигляді георгіївських стрічок до радянської символіки, радянських гасел та ідей.

Проте в більшості мешканців пострадянського простору існує своє — індивідуальне — сприймання цієї дати, свої власні асоціації, пов’язані з нею.

Наприклад, чим є для мене 9 Травня? Це перший день, коли в Європі перестали гриміти постріли, коли мільйони людей перестали вбивати одне одного. Для мене 9 травня 1945 року — це перший день миру. Отже, для мене дата 9 травня — це символ, який повинен сприяти зміцненню миру та злагоди між людьми.

А чим ця дата була для мого батька-фронтовика? Скільки я не рився в своїй пам’яті, я не пригадав жодного випадку з часів дитинства та юності, щоб це свято якось відзначали в нашій родині.

І ось зараз, намагаючись відновити в пам’яті багато розповідей батька, читаючи його листи, написані з фронту своїй дружині (моїй мамі), я спробував з’ясувати для себе, що ж означала ця дата для нього?

Найголовніше, коли оголосили про закінчення війни, він зрозумів із величезною радістю: значить, я пройшов це все й залишився живим. Про те, що Сталін зобов’язався розпочати війну з Японією, в армії тоді, зрозуміло, ще не знали. Цей день означав для батька також, що скоро він повернеться додому — до своєї родини. У мене досі зберігається фронтовий лист, у якому батько пише мамі про те, як йому хочеться побачити її та дочку — мою старшу сестру, пише про те, як сильно він за ними скучив.

Багато фронтовиків терпіти не могли бравурні радянські військові пісні, мій батько теж любив лише одну пісню про війну — «Темную ночь».

У мене збереглося кілька листів батька з фронту — з них я знаю точно, що цю пісню написано про моїх батька, маму й сестру, як і про мільйони інших батьків, чоловіків, дружин, матерів і дітей.

Пригадавши все це, з великою часткою впевненості можу стверджувати — на найостаннішому місці в батька була політика: свідомість того, що 9 Травня він зустрів у армії, яка перемогла. Власне, «Темная ночь» багато в чому тому й стала улюбленою піснею фронтовиків, що в ній не згадувалися ні «соціалістична Батьківщина», ні «любий Сталін», ні «рідна партія»; ця пісня була начисто позбавлена політичних мотивів.

Таким чином, головним для моїх батьків (а тому й для мене) 9 Травня була не ідеологія і політика, а прості та зрозумілі мотиви: настання миру, збереження життя, щастя, пам’ять про загиблих. Наскільки я можу судити, так сприймають цю дату й багато інших українців.

На жаль, багато святкових і пам’ятних дат люди використовують не для добрих, а для злих цілей. Наприклад, День соборності у нас успішно перетворено на день поділу й ненависті; ми були цьому свідками нещодавно. Цей день влада святкувала в Палаці «Україна», Президент паплюжив українську опозицію. Опозиція зібралася на майдані й паплюжила владу та Президента. Потім опозиція своєю чергою розділилася за партійними ознаками й розійшлася на різні майдани. Приблизно за таким же сценарієм проходить і святкування Дня незалежності. Невже наші політики не розуміють, що в такі дні не повинно бути партій, блоків, влади та опозиції, а є лише громадяни Української держави? Невже вони не розуміють, що таким чином вони не лише дискредитують Україну, але й показують перед українським народом і всім світом свою гостру інтелектуальну недостатність?

Під час нещодавньої поїздки до Криму я, перемикаючи телеканали в пошуках чого-небудь цікавого, зупинив свій вибір на опозиційному телеканалі «Чорноморка». Там у цей час один із керівників відверто антиукраїнської організації «Русское единство», даючи інтерв’ю, твердо пообіцяв 9 травня бути зі своїми прибічниками в «бандерівському Львові», щоб «захистити від фашистів ветеранів війни», які цього року обов’язково вийдуть на демонстрацію. За час більш ніж десятирічного мешкання в Криму я мав можливість познайомитися з ідеями й образом дії «Русского единства», і нічого, крім різкого неприйняття, ця організація (як і її спонсори) в мене, як і в будь-якої нормальної людини будь-якої національності, не викликає.

Прагнення кримських російських радикалів погостювати «в бандерівському Львові», здавалося б, не повинне викликати особливих побоювань. Що може зробити сотня-друга дубоголових молодчиків у демократичній державі з 46-мільйонним? Проте ця ініціатива російських націоналістів стривожила не лише мене; під час передачі редакція отримала декілька дзвінків від кримських телеглядачів. Двоє з трьох, які зателефонували, побачили в намірах «Русского единства» звичайну спробу взаємного нацьковування росіян і українців та загострення політичної ситуації в країні. До речі, на питання ведучого, як поставиться «Русское единство» до можливого приїзду до Криму «Свободи» з Західної України, російський націоналіст спочатку зам’явся, а потім відповів туманною фразою, сенс якої, проте, був зрозумілий: ми їм покажемо, де раки зимують.

Чому ж можливість поїздки сотні фашиствуючих нероб до іншого міста за рахунок багатих спонсорів тривожить навіть мешканців Криму?

Небезпека полягає в тому, що ми не знаємо намірів нашої влади — а раптом вона вирішить, що спільні проведення акцій протесту мешканцями Львова й Луганська або Донецька дуже небезпечні, тому час одну частину невдоволених нацькувати на іншу? Не випадково ж усе наполегливіше говорять про те, що «Свобода» серед спонсорів має і олігархів із ПР, а наші багатії, як відомо, без розрахунку на власну вигоду не витратять і сотні гривень. У такому разі кращої можливості, ніж демонстрація учасників війни і бійка на її тлі між «Свободою» та «Русским единством», і вигадати важко. Не потрібно й терористичних актів. Особливо небезпечно це може бути, якщо і в Росії вирішать, що дуже спокійна ситуація в Україні загрожує національним інтересам Росії; тоді в «Русском единстве» з’являться не лише ідеологічні, але й сильні матеріальні стимул-реакції для «наведення ладу» у Львові...

Тим більша відповідальність лягає напередодні майбутніх свят на наше громадянське суспільство. Можливо, варто нашим шанованим людям (ученим, діячам культурної і релігійної сфер, як і іншим розсудливим громадянам), крім збирання підписів і агітації на користь окремих політиків і політичних сил, зайнятися й іншими, не менш важливими справами? Наприклад, урезонити всіляких радикалів, а також тих представників влади та опозиції, які не проти розіграти карту політичного радикалізму в своїх егоїстичних цілях?

На жаль, деякі наші ветеранські організації повністю потрапили під вплив агресивних зовнішніх і внутрішніх політичних сил та активно використовуються в антиукраїнських і антидемократичних цілях. Все ще претендують на керівництво ветеранським рухом колишніх військовослужбовців Радянської армії комуністи. Георгій Жуков, якою б суперечливою фігурою він не був, прекрасно знав військову справу й реальну ситуацію в радянських військах часів Другої світової війни. Саме він у повоєнний час наполягав на вигнанні КПРС та її органів з армії. Більш об’єктивне свідчення про роль комуністів у фронтових перемогах знайти складно.

Саме комуністи й проросійськи налаштовані активісти у ветеранських організаціях є головною перешкодою на шляху до примирення між ветеранами різних ідеологічних напрямів в Україні, хоча вже давно примирилися одне з одним ветерани воюючих країн у Європі, а День перемоги (8 травня) перейменовано на День Європи. У нас же війна все ще триває. Ветеранів, людей, які пройшли війну, треба поважати, в якій би армії вони не служили; тим паче, що більшість із них не були добровольцями — в німецькій і в радянській армії за відмову йти на фронт розстрілювали.

Якщо ветерани йдуть на демонстрацію, не порушуючи загальнодержавних законів, то державна влада повинна дати їм можливість це зробити — всіма законними засобами. А якщо хтось спробує застосувати щодо ветеранів (із будь-якої ветеранської організації) силу, то і влада повинна реагувати відповідним чином.

Гадаю, що батько, якби йому випало побувати у Львові 9 Травня, не відмовився б від зустрічі з іншими ветеранами в невимушеній обстановці, за келихом вина. Особливо він був би радий, якби вдалося знайти тих, хто воював у тих же місцях або в тій же дивізії, що й він; фронтовики в таких випадках дуже радіють. І в мене не вкладається в голові, що у Львові для мого батька небезпеку являли б саме «свідомі українці» й «патріоти» зі «Свободи» чи «Тризуба».

Маючи таку гарну назву, яка багато до чого зобов’язує, члени «Свободи» повинні були б першими взяти на себе зобов’язання: зробити все від них залежне, щоб ветерани Другої світової з будь-якої армії могли пройти вулицями Львова в цілковитій безпеці. І тоді в «Русского единства» не буде навіть формального приводу для того, щоб влаштовувати провокації у Львові. Але так само й навпаки — воїни УПА і та ж «Свобода» повинні мати можливість без усіляких проблем проводити свої акції, якщо вони не виходять за рамки розумних і демократичних законів, у будь-якому населеному пункті України.

Як би там не було, до 9 травня ще є час для того, щоб українське громадянське суспільство зробило все можливе для запобігання провокаціям, які намічаються на день, який, здавалося б, мав служити абсолютно протилежним цілям — гуманній меті толерантності та зміцнення миру як між європейськими державами, так і між громадянами нашої країни.