У родинному ансамблі Анатолія Донця 44 виконавця
19 серпня 1954 року наказом облуправління культури на базі дитячої музичної школи було створено Ужгородську вечірню музичну школу робітничої молоді. Перший випуск 1959 року дав добрі результати, що змусило педагогів задуматися про самостійність навчального закладу. На базі дитячої музшколи № 1 майбутня дитяча академія і працювала в режимі відносної автономії до середини 70-х, а в 1976-му новим керівником став Анатолій Донець. Сьогодні він і Ужгородська школа мистецтв, яку очолює музикант, добре відомі в Україні і за її межами. Вихованка школи Наталя Марфинець, лауреат міжнародних конкурсів, два роки тому представляла вітчизняне мистецтво у Парижі, а в 1997- му в Кошицях за фортепіанну виконавську майстерність отримала першу грошову нагороду Президента Словаччини. Її колега Габріела Асталош — призер міжнародного конкурсу в Словаччині, посіла перше місце на обласному конкурсі піаністів. Та Анатолій Донець знаменитий у краї не тільки своїми учнями, а й унікальним родинним ансамблем.
Вперше краяни почули його у 1987 році. В їхньому репертуарі — білоруські, українські, російські народні пісні, вокальні твори на вірші поетів різних народів, а також класичні. А демонстрував усе те 41 учасник родинного ансамблю. Вони з’їхалися в Ужгород із дванадцяти міст і сіл колишнього Союзу. Чотири брати і шість сестер, котрі складають ядро ансамблю, і старше покоління родини Донців — родом із поліського села, яке має зрозумілу кожному білорусу назву — Партизанське. З дитинства Анатолію запам’яталися ніжні переливи сільської гармошки. На ній заскочисто грали і батько Адам Михайлович, і дядько Іван. Під неї задушевно співали мати Ганна Іванівна і бабуся Пелагея Никанорівна. А сам Толя Донець ще до війни вивчився грати на балалайці. Одного разу до їх сусідів приїхав далекий родич, і хлопчик уперше почув мандоліну, що підкорила чутливу душу. Коли через роки під ударами хороброї кінноти Доватора, що от-от мала звільнити і Партизанське, фашисти відступали, в одному з розбитих німецьких бункерів він із вогню вихопив потріскану мандоліну. Так-сяк налагодив інструмент, спорудили з батьком і молодшим братом Василем із ободів кінського воза каркас барабана, обтягнули шкірою, а тарілки виклепали з снарядних гільз. Із гітари, балалайки, скрипки, гармошки і бубна й склався перший оркестр Донців. Він зустрічав своєю музикою на станції Авраамівська червоноармійців, які рухалися на захід, до кордонів. Хтось із солдатів подарував їм акордеон.
Після війни по-різному складалася доля покоління Донців. Чимало з них розлетілося з батьківського гнізда. А ті, що залишилися, після визволення від фашистів почали створювати художню самодіяльність при Будинку культури. Їздили напівголодні селами району на биках, рідкісних випадкових автівках. Та раділи тому теплу, яке несли людям. Анатолія Адамовича строкова служба в Радянській армії закинула на Закарпаття. Потрапив до учбового підрозділу радіотелеграфістів. Після звільнення у запас тут і залишився. Закінчив курси машиністів паротурбінного цеху чеської системи. А для душі — музучилище по класу баяна, для ерудиції — вечірнє відділення Ужгородского університету за спеціальністю «Історія», заочно — музичне відділення Івано-Франківського педагогічного інституту.Багато самодіяльних колективів за тривалий час народилося за ініціативою ентузіаста народної творчості. Понад десять років він був учасником хорової капели вчителів Ужгорода. Немало професійних музикантів виховав. От і зараз керує величезним хором ветеранів Великої Вітчизняної. З ним їздив і до Югославії, де здавна є почесним гостем на урядовому рівні, адже в буремні літа партизанського зв’язківства витягнув із гітлерівського полону, порятував тим самим життя 150 сербам і хорватам.
— Що нового в сімейному ансамблі? — запитую при зустрічі.
— Поповнення. Внуки підросли. Голосисті, музикальні. Наталка — в п’ятому класі, грає на фортепіано, відмінниця, солістка шкільного хору. Внук Валерик теж піаніст, третьокласник. Не дивлячись на свій вік переміг на міжнародному конкурсі малюнку в Атланті (США).
