ЗІ СВЯТОМ, КОЛЕГИ!

Сьогодні в Україні відзначають День журналіста. Свято, котре після касетного скандалу і «справи Гонгадзе» стало особливо важливим, схоже, і для держави — що аж ніяк не зменшує його значення для суспільства. Але це не якісь там фанфари — або черговий привід «смачно» порозмірковувати на тему «сирых и гонимых» у рідній Вітчизні непідкупних і самовідданих лицарів пера. Скоріше, це привід для аналізу, можливо — передусім самоаналізу: що за останній рік, який так багато в себе вмістив в процесах навколо свободи слова і преси в країні, реально змінилося в житті кожного журналіста і редакційного колективу? Чи були ми, чи прагнули бути корисними суспільству? — що, власне кажучи, і є першим і основним обов'язком того журналіста, який приймає на себе місію посередника між владою і народом, «сторожового пса» демократії, громадського контролера дій влади. Гучних (але аж ніяк не таких, що применшують значення) епітетів з приводу розуміння місії журналістів в суспільстві вигадано багато. Але всі вони, наголосимо, саме про «місію», яку не треба поєднувати зі словом «месія». На жаль, останнє стає останнім часом особливо популярним заняттям у тих журналістів, що вважаються особливо «просунутими», і що займаються дедалі частіше і наполегливіше журналістикою порад, а не журналістикою питань, питань як до влади, так і до суспільства, що взагалі якраз і характерно для ЗМІ розвинених демократичних систем. І хоч це, зрозуміло, не є єдиним, м'яко кажучи, спірним моментом в сучасній українській журналістиці — проте подібне «месіанство» часом заважає елементарному професіоналізму і — що ще більш сумно — реальному баченню реальних проблем як в суспільстві, так і в ЗМІ. У тому числі — і проблем зі свободою слова, яку, на жаль, і після касетного скандалу ми дедалі частіше використовуємо для спекуляцій, і дедалі рідше звертаємося до її істинного призначення як засобу реальної демократії, а не фетишу. Професійне свято — непоганий привід поговорити про професіоналізм. Що і запропонував «День», звернувшись до колег iз двома запитаннями.

— Які зміни сталися в житті журналістів вашого видання за останній рік?

— Як самі журналісти можуть і мають зараз діяти для розширення рамок свободи слова в країні?

Ганна ГРОНСЬКА, продюсер «Телевізійної служби Дніпропетровська»:

— Буквально тиждень тому ми — перша муніципальна телекомпанія в Україні — відзначили своє десятиріччя. Думаю, що наша робота багато значить і для співробітників «ТСД», і для глядачів. Що змінилося за цей рік? З'явилося більше можливостей для навчання, для підвищення професійного рівня. У цьому нам допомагають фонд «Гармонія» і Міжнародний фонд «Відродження». Чи стали більш вільні у висловлюванні своїх думок? Не думаю, що про це можна напевно сказати. Але вважаю, що необхідно об'єднуватися тим журналістам, які дійсно знають, що вони хочуть сказати. У нас таким професійним об'єднанням, на думку багатьох журналістів, з якими ми нещодавно зустрічалися у Києві, є Незалежна Асоціація мовників, яка дійсно об'єднує журналістів для того, щоб захищати їх права і щоб працівники ЗМІ мали можливість чути голос одне одного.

Олена ГЛУЩЕНКО, керівник інформаційної служби телекомпанії «Алекс» (Запоріжжя):

— Про зміни говорити важко — ми просто дотримуємося вибраної 1998 року лінії, коли наша компанія критично почала висвітлювати діяльність місцевої влади. Завдання було і залишається колишнім — легко, гарно і весело подавати місцеві новини плюс — захист середньостатистичного мешканця Запоріжжя. Ми не відчуваємо якогось тиску щодо висвітлення міських проблем. Приємно, коли матеріал спрацьовує, і помічають результат нашої роботи. Власне цим і зумовлено той шквал дзвінків від глядачів, який ми завжди отримуємо.

Тим часом, в цьому році ми отримали нову техніку, у нас зараз працює дві студії: новини у нас вже йдуть в прямому ефірі. Технічно, звичайно ж, удосконалюємося. А журналісти? У них завжди була одна зброя — мікрофон, перо і блокнот.

Для ствердження свободи слова, як на мене, треба, передусім, самоорганізуватися журналістам. Але в нашій країні поки не доводиться про це говорити. Напевно, ми ще не досягли того ступеня демократії, за якого можна серйозно говорити про свободу слова.

Євген ЯКУНОВ , перший заступник головного редактора газети «Київські Відомості»:

— Напевно, головне, що можуть зробити журналісти зараз — це якось об'єднуватися, причому як для захисту свободи слова, так і захисту своїх корпоративних, професійних інтересів. Адже більшості журналістів доводиться виконувати, по суті, роль таких собі «підручних партії», і це не їх провина. Просто більшість ЗМІ зараз політично ангажовані. Ось ця «партійність» дуже заважає журналістам бути щирими і розкутими у своїй роботі. На мій погляд, базою для соціального захисту працівників преси може стати створення ефективної системи працевлаштування, коли журналіст, вимушений покинути місце роботи за «надмірну» любов до правди, не залишиться один на один зі своїми проблемами, а отримає конкретну допомогу від своєї професійної асоціації і зможе перейти в інше видання, навіть переїхати в інше місто, мати якісь соціальні гарантії на період безробіття. Можливо, є сенс створити якісь абсолютно незалежні видання (невеликим накладом або інтернетівські), де журналісти могли б вільно висловлювати свої погляди, не оглядаючись на партійні переваги своїх видань.

А взагалі, свобода слова у нас на 95% залежить від влади. Я вважаю, що в міркуваннях про негативну роль медіа-магнатів або олігархів є певне лукавство. Адже, зрештою, вони якраз зацікавлені в свободі слова, оскільки запорукою стабільності будь-якого бізнесу є існування демократичного суспільства і щонайбільшої прозорості процесів, що відбуваються в ньому. Без вільних ЗМІ цього не досягнеш. А ось владі свобода слова вже точно не потрібна. Адже надбанням гласності можуть стати багато непристойних фактів її діяльності.

Сергій ГОЛИК , директор телекомпанії «ТБ-Прилуки» (м. Прилуки Чернігівської області):

— За цей рік наша компанія значно збільшила обсяг мовлення: виходимо шість разів на тиждень, тоді як донедавна з'являлися в ефірі через день. Тобто автоматично зросло навантаження на кожного співробітника, але ми справляємося. У нас збільшився діапазон тем, зокрема, почали більше приділяти уваги питанням благоустрою міста, соціально значущим ідеям — лікарняним касам, переіменуванням вулиць, запровадили нові рубрики. Намагаємося провести переоснащення, щоб полегшити перехід компанії в майбутньому на цифрове обладнання.

Якщо вести мову про свободу слова, то ми, дійсно, працюємо, як одна команда. Тому нам легше відстоювати свій погляд. Звичайно, ми є комунальним ЗМІ, але намагаємося не тільки багатопланово висвітлювати роботу міськвиконкому, а й порушувати проблеми, які виникають у самому місті. І саме завдяки репортажам критичного характеру чи то із приводу банкрутств, чи то негараздів соціально-побутового характеру ці проблеми, як правило, розв'язуються в першу чергу. Нещодавно наша команда дуже активно висвітлювала роботу правоохоронних органів під час розкриття серії вбивств у місті. Тут ми не лише висвітлювали, а й брали участь у розслідуванні, спростовували чутки, висловлювали критичні зауваження щодо роботи міліції і, вважаю, зробили свій внесок у розкриття злочинів. Також ми висвітлювали соціально-побутові проблеми розформованого авіаполку важких бомбардувальників, донедавна розташованого в Прилуках. Цей матеріал мав певні наслідки: ми отримали можливість розміщувати найактуальніші, гострі матеріали на чернігівському міському та обласному ТБ. Причому, підкреслюю, керівництво компанії не втручається в теми, які розробляють наші журналісти. Звичайно, колектив у нас молодий і деякі помилки трапляються, але це додає гостроти сюжетам, що робить наше ТБ популярнішим. Наприклад, у прайм-тайм, коли виходять наші інформаційні та аналітичні програми, наш рейтинг вищий на 50% від інших каналів.

Сергій НАБОКА , журналіст :

— У мене таке враження, що українська журналістика нині в підлітковому віці. І як кожен підліток, вона сьогодні, після відомих подій, випробовує межі дозволеного, то будучи слухняною, то, навпаки, прориваючись за межі, визначені владою, яка відіграє таку собі батьківську роль. Відтак кожен журналіст може робити що заманеться, можливо, потім наражаючись на покарання. Кожен крок журналістів спрямований на розширення меж свободи слова. І тоді той, хто йде слідом, уже може дозволити собі трохи більше. Хоча, звичайно, межі існують. Але їх установлюють для себе самі журналісти — відповідно до власної і корпоративної етики та моралі. Я вважаю, що саме тепер кожен журналіст повинен максимально використовувати нагоду сказати те, що він хоче, а не те, що можна.

Олексій ШАЛАЙСЬКИЙ , керівник інтернет-видання «Форум»:

— Існують дві речі, які можуть реально вплинути на утвердження свободи слова. Перша — це підвищення професійного рівня журналістів, щоб вони не боялися втратити роботу. А друга — просто кожна людина має плекати власне почуття гідності. Навряд чи можна добитися й того, і другого за допомогою якихось організаційних заходів. Років із п'ять тому я зустрічався з одним канадським телевізійником, який працював у програмі викривального характеру. Він розповідав, що коли вони оприлюднюють якийсь матеріал про зловживання, наприклад, державного чиновника і протягом двох-трьох днів не отримують аргументованої відповіді, то матеріали на цю тему з'являються вже мало не у всіх інших канадських ЗМІ. Таким чином і здійснюється реальний вплив на владу. Як досягти такого рівня солідарності в нас, складно сказати. Очевидно, насамперед, треба виховувати в собі внутрішню повагу до колег по журналістському цеху.