99-й: підтверджено Європейським судом
Вибори 1999 року дуже довго «боліли» журналістам «Дня»: політичне віроломство, що позбавило опозицію шансів, несправедливість і самотність газети — мабуть, єдиної на той час опозиційної серед ЗМІ, які прикривалися гаслом «це не наша війна»... За що «День» й отримував — нескінченні податкові перевірки, судові позови тощо. Багато відтоді води спливло. Змінилася політична ситуація. Змінилися багато журналістів. Не тільки на краще. І ось ми отримали «привіт» із того — гостропринципового 1999 року. І тим важливіше для нас, що Європейський суд стандарти роботи газети вже того часу визнав європейськими.
Європейський суд із прав людини виніс рішення (29.03), згідно з яким визнав державу Україна винною в порушенні права на свободу слова за заявою «АТЗТ «Українська прес-група» — видавця газети «День». Йшлося про оскарження рішень українських судів, які визнали нашу газету винною в заподіянні шкоди честі та гідності кандидатів на посаду президента на виборах 1999 року Наталії Вітренко та Петра Симоненка — на підставі двох публікацій у «Дні» (від 21 серпня та 14 вересня 1999 року, в архіві на сайті «Дня» — www.day.kiev.ua), що були присвячені цим кандидатам, і поданих ними позовів. Нагадаємо, що 2000 року українські суди як першої інстанції, так і касаційні прийняли дискримінаційні щодо газети «День рішення за цими позовами, кваліфікувавши, зокрема, оціночні судження як факти. Головна думка цих двох публікацій полягала в тому, що вказані політики підігравали кандидатові від влади Леоніду Кучмі. За що, власне, вони й образилися в судовому порядку. Як виявилося, даремно. Тепер, згідно з рішенням Європейського суду, держава Україна повинна відшкодувати газеті «День» моральний, прямий матеріальний збиток, а також витрати на ведення справи.
Але головна новина полягає в тому, що подано важливі сигнали для української медіаспільноти, для вітчизняних політиків і, можливо, судової системи держави, що містить у собі це рішення. Перше подібне рішення, що стосується нашої країни.
На розгляді Європейського суду з прав людини вже були аналогічні справи. Досить пригадати «Справу Лінгенса» — австрійського журналіста, який у 1975 році опублікував в одному з віденських видань дві статті, що містили жорстку критику федерального канцлера країни. (Йшлося про прихильне ставлення до політичного діяча, який під час Другої світової війни був пов’язаний із СС). Після цього проти журналіста порушили кримінальну справу за дифамацію у пресі та засудили до великого штрафу. Проте Петер Лінгенс дійшов до Європейського суду з прав людини. Останній у своєму рішенні від 8 липня 1986 року визнав, що висловлювання журналіста завдавали шкоди репутації канцлера. Проте дійшов висновку, що в цьому випадку мало місце порушення Австрією статті 10-ї Європейської конвенції з прав людини, що стосується свободи висловлення поглядів. І тому Австрію зобов’язали повернути своєму громадянинові виплачений штраф, відшкодувати втрачену вигоду тощо. Серед аргументів суду головним був такий: межі допустимої критики є ширшими, коли вона стосується політика, а не приватної особи. Крім того, суд визнав, що оскаржувані висловлювання треба було розглядати в контексті поствиборної політичної полеміки.
Аналогічна аргументація міститься й у рішенні суду на заяву «Української прес-групи». Варто процитувати один із пунктів (67-й) цього рішення. «Суд зазначає, що публікація містила критику двох політиків у досить сильних і саркастичних висловах. Безсумнівно, позивачі були цим ображені й, можливо, навіть шоковані. Проте, вибираючи таку професію, вони не могли не підпадати під сувору критику та пильну увагу, бо з цим має миритися кожен політик у демократичному суспільстві». Що ж, можливо, те, що майже для всіх європейських політиків уже стало аксіомою, для деяких українських стане відкриттям. Як, може, і вся передвиборна та післявиборна ситуація 1999 року.
Прокоментувати рішення Європейського суду «День» запропонував адвокату Дмитру КУТАХУ, який представляв інтереси газети:
— Яке прецедентне значення цього рішення?
— У цьому рішенні подано чіткіше окреслення меж допустимої критики стосовно політиків. Воно цікаве тим, що статті, написані в іронічному та саркастичному стилі, Європейський суд із прав людини визнав прийнятними стосовно політиків. Особливо це стосується кандидатів на посаду президента держави. І в цьому сенсі значення цього рішення досить велике не лише для ЗМІ України, а й для ЗМІ всіх країн європейської спільноти.
— Що саме послугувало в цьому випадку правовою підставою для звернення до Європейського суду?
— Наша позиція базувалася на фактах порушення Україною положень двох статей «Конвенції про захист прав людини й основних свобод» — 6-ї та 10-ї («Право на справедливий судовий розгляд» і «Свобода висловлення поглядів». — М.М. ). У чому суть справи? Коли ці два питання слухали в національних судах України, ми наполягали на тому, що аналогічні рішення Європейського суду повинні бути застосовані в українському суді за цією категорією справ. І, відповідно, на тому, що оцінні думки повинні відділятися від фактів, а газета не може бути покарана за оцінні думки. Але за станом на 2000 рік національні суди загалом-то абсолютно проігнорували аналогічні рішення Європейського суду, проігнорували нашу правову позицію з цього питання, не дали жодної правової оцінки права ЗМІ на оцінні висловлювання та ухвалили рішення, в яких визнавали оцінні думки фактами, що не відповідають дійсності. І, відповідно, стягували моральну шкоду на користь позивачів. Коли ми пройшли всі інстанції українського судочинства, то, визнавши це для себе справою принциповою, звернулися з відповідною заявою до Європейського суду з прав людини.
— Чи можна говорити про те, що тепер українські суди буде складніше використовувати як засіб тиску на ЗМІ? Принаймні це навчить чогось суддів?
— Я думаю, що не можна переоцінювати вплив цього рішення на судову систему України. Вона вимагає перебудови з погляду того, що сьогодні судді та суд фактично не несуть жодної відповідальності за ті рішення, які вони приймають, за те, що рішення згодом скасовують, за порушення прав позивачів або відповідачів у ході судового розгляду. Це — одна проблема. І друга проблема нашої судової системи полягає в тому, що вона на сьогодні непрозора. Усі рішення судів, що набули законної чинності, повинні відкрито публікуватися (на інтернет-сайтах, наприклад) — це створює певну правову культуру в державі. Цього не роблять.
Що стосується впливу цього рішення на медіапростір, то я знову ж таки не переоцінював би цього значення. Тобто воно відкриває більше можливостей для журналістів, але, звісно, не відкриває шляху для внутрішньої свободи та відповідальності журналістів. Це — процес у кожного журналіста індивідуальний.
Водночас це справді перше рішення Європейського суду з прав людини за 10 ст. згаданої Конвенції, що стосується України, і його значення досить велике. У практиці Європейського суду — сім чи вісім справ, що розкривають різні аспекти відносин журналістів і ЗМІ з об’єктами, про яких вони пишуть. Рішення щодо газети «День» стане частиною загальноєвропейської практики з цього питання.
