Антени, що рятують солдатські життя

Володимир Швидкий народився на полтавській землі. Але дитячо-юнацькі роки провів за межами України: така доля була в більшості дітей радянських офіцерів, які разом з батьками «вивчали географію неозорого». Тож і Володя побував у всіх тих гарнізонах, куди відправляли Швидкого-старшого. Навчався в шести  школах: дві школи в Ашхабаді, дві — в Уральську і дві в Донецьку. Закінчив Донецький політехнічний інститут за фахом «інженер-електрик, електропостачання підприємств, міст та сільського господарства». За розподілом отримав роботу у Львові енергетиком на домобудівному комбінаті. З 2008 року до цього часу — головний інженер проєктів у інституті «Укрзахіденергопроект».

І теж, наслідуючи приклад батька, захопився радіоспортом.

«Тато навчив мене телеграфній азбуці Морзе, коли мені було 9 років, — розповідає Володимир Володимирович. — Я мав можливість спостерігати за радіоаматорським ефіром, користуючись якісними, як на той час радіостанціями і антенами, створеними батьком. Змалечку захопився можливістю почути, а пізніше і безпосередньо встановити радіозв’язки з радіоаматорами сотень країн на всіх континентах. Щороку наші спортсмени стають призерами чемпіонатів України в особистому заліку. Команда Львівської обласної організації ТСО України є багаторазовим переможцем очного Кубка ТСОУ з радіозв’язку на КХ».

«Володимира Швидкого знаю давно. Адже він очолює колективну радіостанцію нашого обласного Товариства, — каже його голова Василь Хамула. — Разом зі своїми товаришами-радіоспортсменами вони розташовуються під нашим дахом. По можливості намагаємось допомагати їм, зокрема й у виступах на змаганнях різного рівня».

У Володимира Швидкого є син Павло. Він теж, наслідуючи приклад діда й батька, захопився радіоспортом, виконавши в 12 років норматив кандидата в майстри спорту, виступав на змаганнях різного рівня. Але, як жартує, за спортивними досягненнями діда й батька не догнав. Після школи закінчив Львівський автомобільний технікум, працював, відслужив строкову в 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді Збройних сил України. По звільненні працював. Із початком неоголошеної путінською Росією війни проти України наймолодший Швидкий вирішив поповнити лави її захисників.

«Не хочу сидіти в теплій квартирі в той час, коли мої ровесники мерзнуть у окопах, захищаючи нашу землю, — пояснив батькам своє рішення. — Не по чоловічому якось виходить».

Служити випало розвідником у одній з частин спецпризначення, яка сьогодні  входить до складу Сил Спеціальних Операцій. Часто виконував ризиковані завдання командування, але Бог, сама доля вберегли Павла. Розповідати про цей проміжок свого життя він не любить, стверджуючи, що робив те саме, що й інші солдати й офіцери — захищав, як міг, свою країну. Але є в його атошній біографії одна цікава, на мій погляд, сторінка.

На озброєнні підрозділу, де проходив службу Павло, містяться американські радіостанції Harris, які працюють у діапазонах КХ і УКХ. Проте, зважаючи на ТТХ, дозволяють підтримувати зв’язок лише на відстані до 20 — 30 кілометрів. А цього, зважаючи на специфіку виконуваних частиною завдань, інколи й замало. Якось Павло розповів побратимам про своє захоплення, не забувши згадати і батька, зокрема і його досвід роботи в ефірі малими потужностями й на великі відстані. Почутим зацікавились офіцери-зв’язківці, попросивши телефон Швидкого-старшого...

«Мені зателефонував начальник зв’язку частини і поцікавився чи я не можу допомогти їм збільшити дальність зв’язку, — говорить Володимир Володимирович. — Як я міг не відгукнутись на це прохання? Тож виготовив і передав на фронт кілька антен типу «хвильовий канал» направленої дії діапазону УКХ. При їх допомозі дальність зв’язку зросла до 60—70 кілометрів, у залежності від конкретних умов. Пізніше звернулись по допомогу й інші підрозділи Українського війська, зокрема 80-ї десантно-штурмової бригади, інших частин ССО і ВМФ. Для них теж виготовив і відправив «Новою поштою» понад 30 різноманітних антен».

Отже, антени Володимира Швидкого є не лише в 80-й десантно-штурмовій бригаді, а й у інших частинах і навіть у наших Військово-Морських силах. Сам пан Володимир не дуже любить розповідати про це, але неабияк цінує подяки, отримані від командирів частин і підрозділів, задіяних у ООС. Зокрема й батальйону морської піхоти, який боронить підступи до Маріуполя.

«Особисто я не був у районі бойових дій, — каже він. — Але пишаюсь своїм сином, який, довго не роздумуючи, взяв до рук зброю і захищав свою рідну землю».  

Сьогодні Павло працює водієм-далекобійником у Європі. Попри нелегкі умови, роботу свою любить, машину підтримує в ідеальному порядку, подає добрий приклад іншим колегам по роботі.

Історію з антенами ми попросили прокоментувати офіцера-зв’язківця майора Антона М. (прізвище, зважаючи на його особисте прохання, не вказуємо):

— Я не вдаватимусь у технічні нюанси, пов’язані з удосконаленням зв’язку, якого ми досягли завдяки антенам, виготовленим Володимиром Володимировичем: вони ні про що не скажуть пересічному читачеві, далекому від цих проблем. Натомість зауважу, що вони, ці антени, дали змогу командирам підтримувати надійний зв’язок із розвідгрупами на відстані до 60—70 кілометрів. Замість 30.

Слово «надійний» вжив не випадково. Річ у тім, що раніше, коли розвідники опинялися в так званих мертвих зонах, зв’язок із ними припинявся, що могло призвести до будь-яких «нс». Коли ж ми отримали ноу-хау від батька Павла, то ці «мертві зони» вже були не страшні для нас.

Знаєте, ніколи не зустрічався з Володимиром Володимировичем: спілкувалися телефоном. Але і я, і мої бойові побратими від щирого серця вдячні йому за ту допомогу, які він нам надав. Ми часто  згадуємо добрими словами і пана Володимира, і його сина, який, до речі, був відмінним солдатом.