Чи може влада бути партнером?

«Яка різниця кого нам обирати, усі вони вже були при владі, але нічого не міняється — всі одним миром мазані». З точки зору психолога цікаво проаналізувати, ЧОМУ люди так думають. Але не з точки зору змісту цього висловлювання, а яку логіку використовують, стверджуючи свою думку таким чином.

Згадуючи свою історію, ми можемо побачити, що наші уявлення про устрій суспільства (у масовій свідомості), переважно, обмежувалися точками зору — держава і народ, чи — партія і народ. А партія і держава не мали своєї власної розвиненої структури (у свідомості), звичайно їх зводили до однієї особи, на яку і покладали всю відповідальність (а вони привласнювали собі всю владу) — ми говоримо Ленін, маємо на увазі партія, говоримо партія, маємо на увазі Ленін (порівняйте: ми говоримо більшість, маючи на увазі при цьому пропрезидентську більшість).

З цим можна пов’язати і низьку управлінську культуру в Україні. Традиційно робота з організації спільної діяльності як виробництва, так і суспільства, мала дуже низьку цінність. І не тільки в очах народу (куховарка може керувати державою). Це відбивалося і в тому, що матеріальна її оцінка була не зовсім адекватною. І зараз можна почути досить поширену думку, особливо на заводах державної форми власності: директор повинен отримувати зарплату таку ж, як робітник цього підприємства. Хоча життя постійно підкидає нам сюжети, коли за однакових умов одне підприємство працює успішно, а інше — усе в боргах. І не завжди це укладається в рамки — чесний і нечесний директор. Не будемо вдаватися до подробиць, але для нашого суспільства були властиві моделі екстенсивного розвитку, які належною мірою не потребували управлінців вищих рівнів. Більшості був властивий такий погляд на світ, який не вимагав багатомірної розгорненої конструкції навколишнього світу. Існував спрощений погляд на світ — «ми і вони». Оскільки інтереси об’єктивно не збігаються, різні, то частіше за все відносини між різними групами (класами, народами) проектувались таким чином, що ті, інші — не наші, а хто не з нами, той проти нас. У такому лінійному світі протистояння неминуче, і все в такому суспільстві вирішує сила.

Проаналізуємо можливі типи відносин у такому суспільстві. Народ і держава протипоставлені. Вони не знають, що їм один з одним робити — народ хоче скасувати всі організації влади («навіщо вони потрібні»), у крайньому разі, залишити якусь одну, частіше за все в особі індивідуального суб’єкта («Сталіна і більше нікого не треба»). Владі заважає цей народ, їй хочеться народу мовчазного, котрий приймає її як даність. Відгомоном цього і служать заяви «Влада (і президент) від Бога». Держава (влада) дистанціюється від народу і заявляє про свою винятковість: «ми знаємо, що робити і куди вести». Органи влади закриті від народу і не підконтрольні йому: («все одно вони не розуміють, що треба робити і як»). У працівників цих структур з’являється почуття неоціненості, відчуженості («ми тут для них стараємося, працюємо, а вони...»). У результаті народ і влада існують у паралельних просторах (пригадаємо улюблений багатьма вираз «а мені паралельно»), незалежно один від одного і мало впливаючи один на іншого. Народ має можливість змінити щось у владних структурах раз на п’ять років, та й то влада робить усе можливе (і неможливе), щоб не міняти складу учасників цієї гри. Більшість народу і не заперечує, «все вже давно й так відомо, що я зможу змінити?»

Насправді, подібне мислення маси відображає ступінь організації суспільства. Для того, щоб у суспільній свідомості (а не тільки в індивідуальній) з’явилися нелінійні форми мислення, необхідно щоб суспільство було влаштоване відповідним чином, тобто мало розгалужену багаторівневу структуру.

Тут може утворюватися невелике замкнене коло. Нерозвиненим формам суспільного устрою відповідає такий тип мислення, який призводить до появи в суспільній свідомості думки, як у низів, так і у верхівки, про винятковість влади. Це, в свою чергу, призводить до консервації існуючих відносин «навіщо міняти владу», тобто перешкоджає появі нових форм організації суспільного життя, які більше відповідають новим умовам, які склалися, і сприяють подальшому прогресу.

Напрям суспільного розвитку в такому соціумі визначається тільки існуючим режимом (устроєм влади), номенклатурною обоймою. Усе нове, що з’являється, — це загроза стабільному існуванню цих органів управління (і спокою цього соціуму загалом ) — такий спосіб мислення властивий цьому суспільству об’єктивно, внаслідок його будови. Ускладнення структури суспільства, поява в ньому різних груп політичних інтересів, призводить до того, що у різних прошарків, класів, можуть з’являтися спільні інтереси, як на окремих етапах, так і на перспективу.

Самоорганізація, саморозвиток системи призводить і до появи нових відносин всередині суспільства. Щоб довести право на управління, необхідно відзвітувати про результати своєї діяльності і, у разі позитивних досягнень, отримати можливість продовжити владні повноваження на новий термін. З’являються проміжні рівні (політичні партії) в структурі управління суспільством, можна сказати, що система управління стає розгалуженою, об’ємною, а не лінійною, плоскою.

Перехід до парадигми самоорганізації дозволяє розглядати владу не як щось виняткове, що не має пояснення, не як недоторку, а як одну з частин суспільства. І виростає вона з суспільства, з інтересів різних соціальних груп і повинна формуватися внаслідок змагальності управлінців, якщо хочете еліт, цих груп. Звіт, відповідальність і зміна влади тут вже виглядають необхідними умовами успішного функціонування суспільних систем, які досягли цього рівня розвитку. Формування таких поглядів у масовій свідомості пов’язане з рівнем організації самого суспільства за політичними інтересами. А це, в свою чергу, залежить від того, наскільки вони заявлені, наскільки вони присутні в суспільному житті.

При цьому виникає запитання: чи може влада бути партнером? І чому, коли влада хоче бути недоторкою, вона стає продажною дівкою? У суспільстві, де представлені різні політичні сили, влада обов’язково повинна мати опору, бажано якомога міцнішу. При цьому вона апріорі повинна враховувати інтереси різних політичних сил, і якщо вона не робить цього публічно, то це відбувається закулісно, за закритими дверима. Анонімність обранця дозволяє йому іноді «умити руки» і відмовитися від своїх обіцянок, відповідати все одно буде не він. Таким чином, вся відповідальність лягає на публічну владу, хоча вона виконувала примхи «кавалера». У інших претендентів можуть виникнути сумніви щодо доброчесності «цієї синьйори» — раптом вона потай поступилася чиїмось проханням і домаганням.

Життя не стоїть на місці, і співвідношення політичних сил та інтересів у суспільстві може змінюватися, а це призводить до деяких коректувань курсу. А народ, дивлячись на політичну сцену, не завжди може зрозуміти метання головної героїні. Тому що ті, кого вона обирає, і хто починає на неї впливати, залишаються у тіні. Для цього треба вивести їх на сцену і налагодити взаємини між усіма учасниками. Тоді буде видно, чиї інтереси сьогодні представлено. Влада може підтримувати відносини з усіма політичними суб’єктами, але віддавати перевагу одному. Ніхто не говорить, що це на все життя, але всі можуть привертати до себе увагу своїми діями і сподіватися на прихильність. Інша справа, що за такої відвертості влада втрачає контроль над ситуацією. Раніше вона могла діяти так, як їй хочеться і з ким хочеться. Зараз же їй доведеться якось пояснювати свої дії і надавати їм певної об’єктивності, оскільки невідомо, що буде завтра і хто завтра буде сильнішим і привабливішим з цієї точки зору. Хоча вона може дуже допомагати одним і перешкоджати іншим. Але часи всевладності минули, та й уподобання до улюбленців можуть охолонути. Але яка жінка встоїть перед тим, щоб мати зайвого спроможного залицяльника? Доведеться між ними лавірувати і ділити уподобання. Та природа чоловіків така, що вони не можуть триматися у рамках і завжди претендують на більше.

Продовжуючи фрейдистські аналогії, можна зазначити, що певний період довіри і досить спокійної роботи має майже кожен новий уряд. Владі дають дозріти і обрати собі опору, на яку вона буде спиратися, чию програму втілюватиме в життя, чиї інтереси відстоюватиме. Але вона повинна поводитися як зрілий партнер зі взаємними зобов’язаннями і взаємною відповідальністю. Не даремно у країнах з розвиненими демократичними традиціями встановилося правило відзначати 100 днів перебування при владі нових суб’єктів. Це розглядається як перший етап зрілості, коли вже можна перейти від обговорення програм і намірів до обговорення перших результатів і досягнень.

Звичайно, аналогії індивідуальної і суспільної свідомості не завжди коректні — існують відмінності у природі цих явищ. Природа психіки процесуальна, а суспільна свідомість проявляється через індивідуальних носіїв. Якщо людина має різні точки зору, то, коли приймається рішення чи дія, уся ця розумова діяльність залишається за кадром, а ми можемо спостерігати цілісну поведінку. Влада складається як з окремих людей, так і організацій (які можуть мати власну структуру). Тому дії влади складаються з дій безлічі суб’єктів, як індивідуальних, так і групових, які можуть діяти в різних напрямках.

Якщо у людини спостерігається роздвоєння особистості, то її визнають психічно хворою. Суспільство, навпаки, здорове тоді, коли у ньому представлено в інституційній формі інтереси різних політичних сил. Це служить запорукою розвитку, інакше у разі зміни обстановки (а в сучасному світі потік інформації постійно зростає), суспільству важко перебудовуватися у нових умовах.

Поява альтернативних точок зору не повинна обмежуватися тільки індивідуальною свідомістю. Свободу слова має бути забезпечено і різним групам політичних інтересів, тобто вони повинні мати вихід на засоби масової інформації, їх повинні чути. Це забезпечуватиме змагальнісь будь-якої програми суспільного розвитку. Ми отримаємо можливість вибору, але за цей вибір доведеться нести відповідальність, як владі, котра обирається, так і народу, який збиратиме плоди правління. Або ми зможемо і, обираючи, будемо оцінювати результати діяльності влади, або доведеться сподіватися тільки на Бога чи кого чорт принесе.

Нам потрібна влада, яка призначила себе при невтручанні народу і котра не несе відповідальності за свою діяльність, чи влада, яку обрав народ, і відповідальність за її вибір він повинен буде розділити на наступних виборах? Яка влада потрібна — котра піклується про себе, про збереження існуючих порядків, про консервацію суспільного устрою чи яка прагне вибрати найкращий шлях розвитку, допускає гласне обговорення різних шляхів. Відоме старе (поганеньке, але своє) чи невідоме нове — одвічне питання, на яке доводиться відповідати. І чим далі, тим частіше й частіше.