Героїзм – індивідуальний вибір

23 травня 1938 року радянськими агентами був вбитий перший голова ОУН Євген Коновалець. Цю дату неофіційно здебільше на Західній Україні визначають як День Героїв. Але незважаючи на те, що дата неофіційна, в урочистостях з її нагоди взяли участь офіційні особи. Наприклад, голова Львівської обласної держадміністрації Олег Синютка та міський голова Львова Андрій Садовий. На тлі розвинутої деякими журналістами і політиками риторики щодо боротьби з «языком ненависти», подібні свята покликані компенсаторно підкреслити важливість національної пам’яті і вшанування наших героїв. З іншого боку, варто також замислитись над тим, чи потребували б ми в героїзації тих чи інших осіб, якби суспільство знаходилось в нормальних умовах розвитку, а не постійних стресах, де для «прориву» потрібна вже просто не сумлінна і щоденна праця, а виняткові жертви.

І причина цього полягає не лише в тому, що ми маємо перманентного зовнішнього ворога, але й у нашій внутрішній нездатності до організації оборони. Саме тому в цей день варто згадати про невизнаних героїв. Дійсно, у нас досі безліч добровольців не лише не визнані героями, але й не мають статусу учасників АТО, хоч і перебувають на фронті більше року. Це торкається навіть рядових бійців ЗСУ. При цьому, часто ті ж самі Нацгвардійці отримають такий статус через місяць перебування в зоні АТО (і не обов’язково в зоні безпосередніх бойових дій). Що вже казати про Нацгвардійців, якщо давно регулярними стали кількаденні вояжі на «передову» чиновників для факту перебування в АТО, а в свій час, наприклад, екс-голова Верховної Ради Володимир Литвин отримав учасника бойових дій за турне до Югославії.

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Отже, святкуючи чергові дати варто пам’ятати, що за формальними відзнаками в нашому випадку знаходяться глибокі протиріччя. І справжні герої — це, як правило, не завжди почуті одинаки. Від дати до дати згадують про Георгія Гонгадзе, який загинув від «орлів» Кравченка, і якому мало б днями виповнитися 47 років (21 травня). В цьому винні як влада, так і самі журналісти, які не знали, забули або продали свого колегу. Він став символом безвинної жертви кучмівської системи разом з Олексієм Подольським, який вижив після аналогічного викрадення і побиття. Газета «День» нещодавно згадала про покійного журналіста Ігоря Александрова, який одним з перших кинув виклик злочинній системі на Донбасі. До речі, якому влада досі не наважиться присвоїти звання Героя України посмертно. Майже ніхто не згадує про живого суддю Юрія Василенка, який першим на теренах колишнього Радянського Союзу порушив кримінальну справу проти діючого президента Кучми, і який завжди дотримувався принциповості на посаді судді, що насправді мало б бути нормою. Виходить, що ми живемо в час, коли норма стала винятковістю і навіть інколи героїзмом.

«ДОБРОВОЛЬЦІ ТЕПЕР ДЕРЖАВІ НЕПОТРІБНІ»

Аліна «Фортуна» КОСОВСЬКА, боєць тактичної групи «Білорусь», екс-боєць «Правого сектору»:

— Наша держава відхиляє всі спроби іноземних добровольців отримати українське громадянство, хоча ці люди воювали і воюють за Україну і назад їм дороги немає, адже ті ж самі білоруси чи росіяни на своїй Батьківщині потраплять за грати як найманці. В Україні ж вони не можуть легалізуватись навіть як політичні біженці.

Я спілкувалась з лідерами білоруської опозиції, які з нашими політиками говорили на цю тему. Їм в Верховній Раді сказали прямим текстом, що Європа не підтримує цю ідею. Але вважаю, що це така собі «відмазка», адже Європа, наприклад, не вважає найманцями американців чи європейців, а чомусь саме білорусів і росіян, які воюють на боці України, вважає такими.

Добровольці при цьому також не можуть отримати учасників АТО. Ми виявляється захищаємо свою землю нелегально. У «Правому секторі» навіть була ініціативна група, яка займалась цим питанням для того, щоб хоча б пораненим бійцям або загиблим надати статус учасника АТО. За весь цей час вдалось добитись такого статусу лише для двох загиблих бійців «Правого сектору». Більш того, навіть суд визнавав, що вони мають право на такий статус, але держава все одно цього не робила. Згадаємо, що саме добровольці зробили багато в перший період війни, коли армія фактично була не готова до оборони. Вони перші підставлялись під вогонь ворога. Тоді держава цим користувалась — нас кидали в усі найбільш «гарячі точки». Тепер, коли армія вже більш-менш сформувалася, ми державі непотрібні. Мене, наприклад, як дівчину неможливо оформити на нормальну посаду в українське військо, адже там потрібні жінки в якості кухарок, медиків та зв’язківців, але не в якості бійців.

«В ДАТАХ МИ МАЄМО ШУКАТИ КОНСОЛІДАЦІЮ І РОЗУМІННЯ»

Владислав ГРИНЕВИЧ, історик:

— Потрібні консолідуючі дати з повним усвідомленням історичних реалій. Тому я не певен, що ми маємо весь той календар, який існував і в діаспорі, і в УПА штучно копіювати. Якщо взяти День Небесної Сотні, то тут жодних питань немає — вони Герої. І в цей день можна шанувати всіх, хто загинув за Україну незалежно від політичних вподобань, або історичної кон’юнктури. В суспільстві має бути розгорнута конструктивна дискусія навколо цього питання. Такі речі як святкування дат з подібними назвами і претензіями на героїзм не можуть вирішуватись кулуарно. А щодо нагромадження свят, то можливо варто зробити певний «стоп» і трошки почекати. Тільки зауважу, що це не значить, що не треба вшановувати героїв. Це означає, що ми маємо в датах шукати консолідацію і розуміння, а не механічно накопичувати свята. Тому головний принцип в цьому плані — обережність і осмисленість. Інколи замість того, щоб пояснювати людям значення тих чи інших історичних подій, ми просто розводимо їх по різних кутах.

«ЯКБИ У НАС БУЛА ПРОФЕСІЙНА АРМІЯ, ТО ПРОБЛЕМ З ВШАНУВАННЯМ І ВІДЗНАЧЕННЯМ БІЙЦІВ НЕ БУЛО Б»

Валентин БАДРАК, воєнний експерт:

— Те, що в Україні багато воїнів досі не визнані не те що героями, а й учасниками бойових дій, є приводом в черговий раз звернути увагу на стару проблему. Для того, щоб нам досягти уніфікованого відношення до усіх військових, нам треба перебудувати сам підхід до створення національного війська. Якби була у нас професійна армія, то проблем з вшануванням і відзначенням бійців не було б. У нас навіть в рекламі при агітації говорять пор професійну армію, але це підміна понять, адже її у нас немає. Коли це комусь потрібно, то навіть найвищі посадові особи говорять про необхідність створення професійної армії. Але професійне військо починається з відношення до кожного солдата. Одним з моментів, чому нашій владі не вигідно чітко розбудовувати професійне військо? Не тільки тому, що воно більш коштовне. Зараз є велика проблема — армія за чисельністю досягла 280 тисяч військових особового складу. І фактично 90% коштів, які виділяються на армію, просто проїдаються внаслідок її чисельності. Тобто ці кошти використовуються не на модернізацію армії, а на її утримання. Те, що не можуть зменшити кількість війська шляхом уніфікації — це так само проблема. Розраховують, що радянський підхід щодо призову і підготовки широкого резерву вирішить питання оборони країни. Але мотиваційний пакет кількість війська не замінить. Мотиваційний пакет — це якраз врахування інтересів кожного солдата. Якщо б ми утримували за значні кошти професіоналів, то абсолютно неможливо було б нехтувати їхніми інтересами і не здійснювати вчасно облік за відзнаками — від визнання військового учасником АТО до представлення його до відповідних нагород та присвоєння звань. Існує важливий аспект — монетаризація нагород. Я вважаю це одним із принципових засобів мотивації. Тобто боєць має отримувати не лише формальну нагороду, але й грошову винагороду.

Зараз ми маємо вибіркове відношення до військових. Одним роблять учасника АТО дуже швидко, а іншим затягують на рік, а то й більше. У нас є люди, які втратили кінцівки, які стали інвалідами, але й щодо них досі не вирішено питання щодо участі в АТО і надання спеціальної соціальної допомоги. Такі перекоси є атавізмом радянської системи, які ще залишилися в нашому війську.

«ДЛЯ ПАТРІОТИЧНИХ КІЛ ВАЖЛИВА НЕ НАГОРОДА, А ВИЗНАННЯ»

Олесь ДОНІЙ, народний депутат VI та VII скликань:

— Після відновлення незалежності України наші громадяни голосували так, що жоден з Президентів не боровся за її державність і не боровся з комуністичним режимом. А так як присвоєння звання героїв залежить від вищої посадової особи, то з цим пов’язано те, що тренд призначення Героїв був не просто компромісним, а значною мірою нагадував продовження принципів радянської системи. Звичайно, що під тиском обставин до цього звання були представлені і кілька знакових особистостей, наприклад, Левко Лук’яненко, Степан Хмара тощо. Разом з тим, під час підготовки псевдо референдуму в Криму, я в сесійній залі нагадував, що ті, хто виступали за руйнацію територіальної цілісності, формально були героями України. На жаль, механізму скасування звання на той час у Верховної Ради не існувало. Таким чином, у нас в переліку Героїв є люди, які боролись за незалежність і державність та люди, які сприяли російській агресії. Звичайно, такий факт призводить до девальвації звання Героя України. Для патріотичних кіл важлива не стільки державна нагорода, скільки неформальне визнання. Наприклад, незалежно від того, чи забрали у Бандери його звання Героя, він залишається для патріотичного середовища людиною героїчного вчинку. І це не викреслиш. Питання в тому, як їх вшановувати. Як на мене, то так як механізму чистки цього звання немає, то з часом можуть з’явитись або інші нагороди, або буде ретельніший відбір. Нагадаємо, що Петро Порошенко наполягав і добився ще в 2009 р., щоб його батько отримав звання Героя України. В той же час, наприклад, дядько Анжеліки Рудницької в «Айдарі» для того, щоб вирватись з оточення зі своїм побратимом сам підірвав себе гранатою. І він досі не відзначений нагородою.