«Катинська справа»
У чому схожість між долями царської сім’ї, яка загинула в Єкатеринбурзі, та польських офіцерів, убитих у Катинському лісі? Це загальновідомо: всі вони розстріляні більшовиками. У чому відмінність? Царська сім’я недавно реабілітована. Таке рішення після багатьох зволікань несподівано ухвалила президія Верховного суду РФ. Навпаки, московський Хамовничеський суд минулого тижня знову відмовився розглядати питання про реабілітацію польських офіцерів. Говорячи юридичною мовою, відмовив у задоволенні скарги на відмову головної військової прокуратури.
Чому так?
Адже саме з юридичного погляду справа про розстріл польських офіцерів набагато зрозуміліша, ніж справа про вбивство царської сім’ї. Формально відповідальність за злочин, скоєний у Єкатеринбурзі, взяла на себе, так би мовити, місцева влада. Є, щоправда, спогади Троцького і деякі інші свідчення, які вказують на те, що Ленін та Свердлов віддавали наказ убити Миколу. Однак документів, що викривають центральну владу в Кремлі, все ж не вистачає.
Із Катинню простіше. У розпорядженні істориків давно вже є знайдене в архівах та опубліковане рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року про розстріл польських в’язнів, «постановочна» записка Берії до цього рішення, адресована Сталіну й прикрашена підписами членів Політбюро — Сталіна, Ворошилова, Молотова, Мікояна. З чого з усією очевидністю випливає, що вбивство поляків — це не якась самодіяльність місцевих чекістів, а рішення, винесене керівництвом країни в Москві. І ці жертви нічим не відрізняються від сотень тисяч інших, реабілітованих за часів Хрущова або пізніше. Або, якщо вже говорити про іноземців, від знаменитого шведа Рауля Валленберга, вбитого, очевидно, у Лубенській в’язниці й реабілітованого 2000 року генпрокуратурою Росії.
Проте царська сім’я (але чомусь не слуги й особистий лікар) реабілітовані. А родичі вбитих поляків, як і раніше, безуспішно шукають справедливості то в Хамовничеському, то в Мосміськсуді. Причому мотивація відмов така, що все це надто скидається на знущання. І вже давно. Року так з 1994-го, коли Катинську справу в Росії спробували закрити «через смерть винних». Хоча ніхто тоді й не чекав, що Сталіна з Берією судитимуть: йшлось більше про жертви, ніж про катів. Незрозуміло також, що мав на увазі головний військовий прокурор РФ Савенков, коли в березні 2005 року оголошував секретними не лише більшість матеріалів розслідування, а й саму постанову про припинення Катинської справи. Імена виконавців? Але вони також усі мертві — мстити нікому. А що ще могло залишатися таємницею? І хіба не можна реабілітувати загиблих, не розкриваючи імена учасників розстрілювальних команд? Сьогодні ж, за словами адвоката поляків Ганни Ставицької, в ГВП не бажають займатися цією справою ще й тому, що немає нібито «відомостей, виходячи з яких» прокурори «могли б зробити висновок про те, що репресії... були».
Це вже якесь відверта маячня. Але якщо шукати істину, не відволікаючись на психіатричні аналізи, то потрібно визнати очевидне. Хамовничеський суд і військові прокурори йдуть у ногу з часом.
Хто в нас сьогодні Микола Олександрович Романов? Один із колишніх лідерів та почесних учасників конкурсу під назвою «Ім’я Росії». Разом із Леніним, Сталіним та іншими чудовими людьми. В епоху, коли православні ієрархи братаються з чекістами, а нещасний цар прирахований до лику святих, сам лубянський бог велить його реабілітувати.
Інша річ — поляки. Вони вступили в НАТО й активно підтримали помаранчеву революцію в Україні. Висловили солідарність з режимом Саакашвілі після п’ятиденної війни. Погодилися встановити елементи ПРО на своїй території. Ні пробачити, ні виправдати таке неможливо.
Розстріляні в рамках ефективного менеджменту, здійсненого «батьком народів», польські офіцери явно не заслужили посмертної реабілітації. Ну так, ще поки можна крізь зуби визнати, що вбили їх за наказом із Кремля, хоч у неофіційному порядку вже заохочуються інші думки.
Типу історичних вишукувань депутата Ілюхіна, який на одному з телеканалів ділився зі співвітчизниками свіжим відкриттям: винні, мовляв, британці, які вкинули деяку дезинформацію... в архіви КДБ. Ну, як і раніше, одвірком ідуть публікації, де правда про розстріли іменується «фальшивкою», а неспростовні документи просто ігноруються.
Що ж, кріт історії риє непомітно. Отже, коли-небудь і до нашої влади дійде, що правда про Катинь, у тому числі підтверджена в судах, потрібна передусім Росії. Бо це одна з вічних російських бід: невміння визнавати злочини минулих епох і прагнення зосереджуватися на суцільних перемогах. Однак, якщо вожді держави всерйоз думають про майбутнє, вони зобов’язані відкривати архіви й погоджуватися з об’єктивними вироками історії. Це необхідно саме в політиці — як внутрішній, так і зовнішній. Для країни, для її громадян важливо знати ганебні сторінки власного минулого й соромитися їх — просто щоб не здичавіти. А світу, в якому живе Росія, потрібно бути упевненим у тому, що країна подолала свої криваві традиції й більше не є загрозою для людства.
Катинська справа — один із таких знаків, «сигналів», як нині прийнято казати в Кремлі. Сигнал вельми тривожний. Це ясний доказ того, що Росією знову правлять брехня та історичні міфи. А за ці помилки, як і за злочини минулих часів, держава та її громадяни можуть розплатитися за найсуворішими рахунками. Бо Кліо — пані пам’ятлива та мстива і не щадить ні царів, ні президентів, ні суддів, ні вірних слуг.
КОМЕНТАРІ
Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук:
— Доля реабілітованої царської сім’ї та доля нереабілітованих польських офіцерів дають привід поговорити про ширші питання. А саме: про ту ідеологічну суміш, що нині формується в Росії. З одного боку, ми бачимо ідеологічну «данину», яку віддають царській родині, адміралові Колчаку і водночас — хоч як це парадоксально — Сталіну, Брежнєву та іншим комуністичним вождям. Важко сказати, яка ідеологія постане із цієї суміші, але це буде точно щось незбагненне для таких країн, як Польща, Україна та інших країн, що колись були в орбіті «великої Росії».
Тепер власне про польських офіцерів. Я стовідсотково переконаний, що питання їхньої реабілітації — це лише питання часу, адже після оприлюднених ще за часів Бориса Єльцина документів про Катинську трагедію, сказати б, зворотного /іншого шляху в російської влади немає. До того ж, вона, як і раніше, буде сповідувати подвійні стандарти: когось реалібітувати, щось визнавати, а когось не реабілітувати і щось не визнавати ніколи. Наприклад, ніколи не будуть реабілітовані безневинні жертви — учасники націоналістичного підпілля в Західній Україні. Ніколи в російській масовій свідомості не будуть реабілітовані Мазепа, Петлюра (якого, до речі, на визнання російських дослідників, вбили-таки за завданням ОДПУ). Одне слово — не реабілітують тих, хто мислив незалежно й боровся за незалежну Українську державу. Тим більше я щасливий, що буквально днями у Харкові на будинку обласного управління СБУ, зі стіни якого зняли дошку пам’яті Фелікса Дзержинського, з’явиться дошка, присвячена пам’яті знищених на території УРСР польських офіцерів. Для нас, слава Богу, все зрозуміло й з історією закатованих поляків.
Славомір ДЕМБСЬКИЙ, Польський інститут міжнародних справ, учасник польсько-російської групи зі складних питань:
— Російська військова прокуратура має виконувати свою домашню роботу. Поки що вона цього не зробила. Звісно, це відображається на рівні її професіоналізму. По-перше, російські історики ці події дуже чітко й давно встановили. Але якщо той чи інший прокурор не може прочитати роботи Наталі Лебедєвої та інших російських істориків, то це, звичайно, велика проблема. І це проблема не стільки прокуратури, скільки самої Росії. Рівень професіоналізму Головної військової прокуратури не зовсім високий.
Мені здається, що в Росії є розуміння того, що це питання треба закрити, щоб воно не впливало на польсько-російські відносини. Я гадаю, поки що владі не треба її підштовхувати до цього рішення. Певною мірою військова прокуратура незалежна. Хоча, як мені здається, не можна виключати того, що ці люди хотіли б позбутися цієї проблеми. Але це в них не вийде, адже ті, хто подавали цю справу до суду, звертатимуться до європейських юридичних організацій, і тоді доведеться займатися цією справою не тільки прокуратурі, але й іншим інститутам у Росії. Було б краще, якби справа була остаточна закрита на рівні російського права, в тому сенсі, щоб усі бажаючі домоглися правильного рішення, що ѓрунтується на солідному історичному фактажі. Я маю надію, що ця справа ще не закінчена, що це рішення можна буде переглядати в самій Росії всередині її юридичної системи.
Катинське питання було порушене в польсько-російській групі зі складних питань, засідання якої відбулося сьогодні в Москві (28 жовтня. — Ред.). Позиція російської та польської сторони була дуже зрозумілою. Виступ прокурора перед судом був, звісно, скандальним.
