Пам’яті Арсенія Рогінського

Надійшла сумна звістка. В Ізраїлі помер Арсеній Борисович Рогінський. Йому було 71 рік, і причиною смерті стало онкологічне захворювання. Його смерть — це велика втрата і для історичної науки, і для правозахисного руху в Росії, та й в усьому світі. Арсеній Борисович був головою правління правозахисного і добродійного товариства «Меморіал» і одним з його засновників. 1981 року Рогінського заарештували і засудили до чотирьох років позбавлення волі за сфальсифікованим обвинуваченням у підробці документів. Щоб за такою статтею давали реальний термін — це взагалі була велика рідкість, тому політичний характер справи не викликав сумніву. Так історикові помстилися за його правозахисну діяльність. До речі, незадовго до ув’язнення Рогінському компетентні органи настійливо порекомендували емігрувати з СРСР, але він цю ідею категорично відкинув. Як останнє слово на суді він виголосив програмну промову «Становище історика в Радянському Союзі», опубліковану згодом паризькою «Русской мыслью». 1985 року Рогінського звільненили, а 1992 року, вже після краху СРСР, його повністю реабілітовували.

1988 року він став одним із засновників «Меморіалу», а з 1998 року був незмінним головою правління цієї організації. Рогінський завжди боровся за свободу, як за політичну свободу, так і за свободу наукового дослідження. Він порушував незручну для комуністичної влади тему політичних репресій в Радянському Союзі. Відновлення історичної пам’яті стало сенсом життя для цієї чудової людини.

Арсеній Борисович закінчив відомий історико-філологічний факультет Тартуського університету. Його батько сам був жертвою сталінських репресій, тому майбутній основоположник «Меморіалу» народився далеко на півночі — в місті Вельську Архангельської області. Хоча Арсеній Борисович і викладав шкільний курс російської мови та літератури, по-справжньому його захоплювала історія XX століття, а  надто 20-х років. Він, зокрема, займався історією знищення партії есерів і подальшими політичними репресіями проти найширших верств населення. За те, що він редагував самвидавівські збірки історичних робіт «Память» і публікувався за кордоном, його на вимогу КДБ звільнили зі школи.

Першою помітною історичною роботою Рогінського стала збірка «Воспоминание крестьян-толстовцев. 1910—1930-е годы», що вийшла друком 1989 року, в розпал горбачовської перебудови. За правозахисну та публіцистичну діяльність Рогінського  удостоїли високих нагород іноземних держав — естонського ордена Хреста землі Марії II ступеня, ордени «За заслуги перед Федеральною Республікою Німеччиною» ступеня офіцера і Орден Заслуг перед Республікою Польщею ступеня кавалера та ступеня офіцера.

Суть головного завдання «Меморіалу» Рогінський два роки тому сформулював так: «Слід зрозуміти, що це був державний (це ключове слово) політичний терор. Зрозуміти, що наша чудова держава, якій всі поклонялис  як 500, 100 років тому, так і сьогодні, яка наскрізь сакралізована, що наша держава, наш режим був злочинний». І він завжди наполягав, що безіменними не повинні залишитися не лише жертви, а й кати, і багато зробив і в цьому напрямі. Арсеній Борисович був переконаний, що лише тоді народ сприйматиме політичний терор не як стихійне лихо, а як вияв злої волі конкретних людей, що діють від імені держави.

Арсеній Борисович зробив неоцінимий внесок в увічнення пам’яті жертв політичних репресій в СРСР і у встановлення імен та біографій усіх репресованих. Його пам’ять пошанували в усьому світі. Зокрема, генеральний секретар Ради Європи Турбйорн Ягланд висловив глибокий сум у зв’язку зі смертю засновника «Меморіалу», що «входить до найвідоміших і найшанованіших правозахисних організацій в Росії і в усій Європі». Співчуття у зв’язку зі смертю Рогінського висловив і міністр закордонних справ Німеччини Зігмар Габріель. За його словами, покійний історик і правозахисник «як ніхто інший, втілював собою минуле і сьогодення російського громадського руху. Він був політичним інтелектуалом, видатним істориком та пристрасним правозахисником, який присвятив своє життя боротьбі за плюралізм і проти загрози націоналізму, — дві мети, які не втратили своєї актуальності у наших сучасних суспільствах». Габріель, який особисто знав Арсенія Борисовича, пригадав його щирість і скромність. І пообіцяв, що уряд ФРН і надалі допомагатиме всім тим, хто, «як Арсеній Рогінський, займаються підтримкою переслідуваних і обділених». А ще міністр як заслугу Рогінського визнав те, що він «побудував європейську мережу незалежних досліджень історії». Такої мережі нині саме гостро бракує в Росії.

Ось тільки перші особи російської держави на смерть Рогінського поки що жодним чином не відреагували. Відчувається, що небіжчик був для них незручною людиною. Не Адже даремно «Меморіал» оголосили в Росії «іноземним агентом». Хоча історико-мемориальную діяльність «Меморіалу» нинішня влада, нехай і з певними застереженнями, але формально підтримує, проте власне правозахисну, особливо у зв’язку з порушенням прав людини на Північному Кавказі, категорично відкидає. Ось і не знають Путін і Медведєв, як їм на смерть Рогінського реагувати, які слова сказати. Тому, вочевидь, вважають за краще промовчати. А можливо, не можуть пробачити йому слів про КДБ, сказаних ще  1992 року на «Радіо Свобода»: «Багато хто чомусь думає, що після серпня 1991 року КДБ перестало існувати чи стало зовсім іншим. Це абсолютно неправильний погляд. Відбулася невеличка реформа. Хоча у принципі, я гадаю, що ті, хто займався колись у житті проблемою КДБ, упевнено можуть сказати: якщо є організації, які неможливо реформувати, то КДБ — перша з них. Практично залишився тим самим повністю кадровий склад офіцерів КДБ. КДБ залишається небезпечним для суспільства і для особи організацією». Адже це прямо про нинішніх російських володарів сказано.

Отже, згадує Арсенія Борисовича в Росії добрим словом лише ліберальна громадськість і жертви політичних репресій та їхні нащадки, яким він допоміг. Григорій Явлінський так сказав про Рогінського, з яким тісно співпрацював: «Він був дуже теплим, щирим, справжнім, його ім’я назавжди буде серед тих, хто боровся і бореться за людську гідність, за чесну історію країни, за свободу». З цими словами цілком можна погодитися.