Розведення військ: лікнеп

На Донбасі триває процес розведення сил, яке супроводжується не завжди адекватними оцінками в ЗМІ та інтернеті. Завдяки підгрупі з питань безпеки в Тристоронній контактній групі, яку від України представляє Євген Марчук, вже «розвантажено» ділянки в Петровському та Золотому, що дали привід для подальших кроків щодо запуску КПВВ. «Після відведення ми наполягатимемо в Мінську на відкритті КПВВ в Золотому та відновленні моста в Станиці», — повідомила у себе у «ФБ» перший заступник голови Верховної Ради, представник України в гуманітарній підгрупі Ірина Геращенко.

У цілому «мінський формат» не можна назвати ідеальним, про його небезпеку газета «День» попереджала із самого початку, але нинішня влада прийняла ці умови і тепер вимушена слідувати підписаним пунктам. Як відомо, представник України в робочій підгрупі з питань безпеки Тристоронньої контактної групи Євген Марчук долучився до мінського процесу вже після підписання угод. Причому на волонтерських засадах. Відповідно, Марчук працює в рамках вже існуючих пунктів Мінських домовленостей.

Колишній заступник начальника Генерального штабу ЗС України (2006 — 2010) Ігор Романенко прокоментував «Дню»: «Незважаючи на важкість реалізації «Мінська-2», існують і позитивні зрушення. Безумовно, не все гладко, має місце порушення режиму тиші. Однак за весь цей час відчувається, що кількість таких обстрілів значно зменшилася, а це життя наших військових. Я маю на увазі загальну інтенсивність обстрілів. У цьому плані відведення військ сторін на два кілометри має бути позитивним кроком із гарантування безпеки на зазначених ділянках, а також для використання часу для нарощування нашої оборонної спроможності. Інша справа, що часто деякі політики та ЗМІ маніпулюють інформацією. Через це прості люди вводяться в оману. Це сіє паніку там, де вона безпідставна».

Заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України, екс-голова Луганської ВЦА Георгій Тука, в неділю в ефірі телеканала «112 Україна» пояснив: «Щодо координат. Ідеться про те, що з нашого боку буде посунуто недалеко в бік населеного пункту один лише пункт спостереження, а з боку терористів — той блокпост, який вони, за домовленостями, встановили на тому березі річки. Ні про яку здачу Станиці Луганської центральною владою не йдеться». Остання фраза ключова, адже деякі, зокрема й представники влади, коментували відведення сил біля Станиці з позиції виводу військ з населеного пункту, що є хибним тлумаченням реальних планів.

При цьому Тука спростував інформацію про начебто припинення розведення сил біля цього населеного пункту. Проте, поки що де-факто, в районі Станиці Луганської процес відводу сил після виступів громадських активістів та очільника Луганської ВЦА Юрія Гарбуза було заблоковано. Проте військові експерти вважають, що така реакція була надмірною, адже, згідно з погодженими в Мінську умовами, сам населений пункт Станиця Луганська не підпадав під розведення. На мапі чітко визначено кордони такого відведення. З другого боку, самі бойовики не зробили й кроку, щоб відступити зі своїх позицій у цій місцевості.

Заступник голови Адміністрації Президента Костянтин Єлісєєв прокоментував проанонсовану зустріч «нормандської четвірки», яку планується провести 19 жовтня в Парижі. Єлісєєв повідомив, що для української сторони важлива не дата та місце проведення такої зустрічі, а її «змістовне наповнення із врахуванням інтересів української сторони, зокрема з приводу виконання РФ умов безпеки по Мінських угодах». Зрозуміло, що для якісних зрушень на саміті в Парижі потрібні конкретні кроки з мирного врегулювання на місцях. У цьому плані РФ вигідно «списати» зрив мирного процесу на Україну.

На жаль, частині мас-медіа часто складно розібратися в ситуації, щоб розтлумачити загалу, що ж, зрештою, розуміється під відводом військ.

Ситуація навколо Станиці Луганської стала показовою щодо недостатньої роботи влади з думкою загалу. Можна сказати, що політики навчилися непогано піаритись, але так і не навчилися предметно розтлумачувати конкретні плани. Виникла дивна ситуація, коли очільник Луганської ВЦА фактично почав заявляти протилежні думки до позиції самої влади. З другого боку, виникає питання, чому мовчить президентська гілка влади, в той час як сам Петро Порошенко делегував Леонідові Кучмі підписувати Мінські домовленості в лютому 2015 року?

У столиці наприкінці минулого тижня відбувся дводенний захід — Міжнародна конференція «Урядування в секторі безпеки: роль медіа». Захід проводиться не вперше, і його головною метою було відпрацювання відносин між безпековими органами і ЗМІ та аналіз сучасного стану відносин між медіа та державними інститутами безпеки в Україні. Захід був організований Центром Разумкова та DCAF за сприяння Міністерства зовнішніх справ Нідерландів і став майданчиком для дводенного спілкування між журналістами, експертами й представниками прес-служб силових відомств.

Справді, виклики, які поставила перед Україною війна, торкнулися сфер на межі «життя і смерті». Причому в прямому сенсі цього слова. Ще два роки тому деякі журналісти дозволяли собі неприпустиму наївність і не просто «оголювали» фронти, відверто розповідаючи про розташування українських військ, а й самі їздили на таксі до Луганська, де їх «приймали» в підвали.

Проте навіть через кілька років у медіасередовищі точаться різні підходи до висвітлення війни на Донбасі. Багато хто з журналістів не лише дозволяє собі ігнорування елементарних норм об’єктивності, коли видає окуповані території за псевдодержавні утворення, а й навіть порушує дискусію щодо боротьби з «мовою ненависті». Відомі також вояжі українських журналістів до Донецька, де ті дивувалися, що в окупованому місті їздять тролейбуси.

Безумовно, всі ці контакти з окупантами більш віддавали колаборацією, ніж спробою об’єктивного висвітлення подій. Існує також проблема так званих сумнівних ресурсів, через які здійснюються викиди фейкової або маніпулятивної інформації.

Заступник директора DCAF доктор Філіп Флурі при відкритті заходу зазначив, що відчуває певне незадоволення тим, що, попри  регулярні лекції, поки що важко відчути практичні результати від подібних зустрічей.

«Досить часто репортаж журналіста — навіть за відсутності злих намірів — може поставити під загрозу національні інтереси, оперативну діяльність і безпеку людей, — говориться в офіційних висновках конференції. — Причини, які за цим стоять, криються не лише в недостатній професійності окремих журналістів, а й у більш загальних проблемах з якістю сучасної української журналістики, зумовленої, окрім іншого, недостатнім розумінням місця та ролі ЗМІ в житті держави та суспільства».

У свою чергу на сайті Центру Разумкова зазначається: «Учасники дискусії зійшлися на думці, що розвитку та вдосконалення потребують обидві сторони. Силовики мають удосконалювати методи роботи з медіа, демонструвати максимальну відкритість і переконливо аргументувати об’єктивні причини обмежень для роботи медіа. З другого боку, необхідно підвищувати професійність журналістів, що полягає в дотриманні стандартів журналістської діяльності, усвідомленні ними суспільної відповідальності за надання об’єктивної інформації, яка не може бути предметом компромісу редакційної політики чи гонитви за сенсаціями».

У світі давно існують загальноприйняті правила відносин між медіа, владою та безпековими органами. Наприклад, існують так звана Загальна декларація прав людини та Мюнхенська декларація прав і обов’язків журналістів, до яких апелюють при вирішенні складних етичних питань у галузі журналістики. Безумовно, навіть під час війни ні в якому разі не можна нехтувати принципами свободи слова. Інша справа, що сама свобода слова під час війни повинна мати межі розумного. Окрім того, проблема існує навіть у системі дефініцій і визначень. Досі не створено єдиного словника термінів і правил їхнього використання, що дозволяє хитання в назвах та визначеннях того, що в дійсності відбувається на сході України та в Криму. Інколи, наприклад, термін «конфлікт на Донбасі» трактується як внутрішній конфлікт, а не агресія РФ проти України. Гра з абревіатурами «ЛНР» та «ДНР» так само інколи видається як ознака громадянської війни.

Газета «День», натомість, може поділитися власним досвідом стосунків з силовими органами. Наприклад, у вересні відомий сепаратистський провокатор Арсен Клінчаєв, який тривалий час перебував у Києві з «браслетом», несподівано був помічений на одному з московських телешоу. «День» направив відповідні запити до СБУ та Генпрокуратури з метою отримання роз’яснень із приводу цього факту. Відповідь від згаданих структур надійшла оперативно, в ній зазначалося, що судова справа щодо Клінчаєва перебуває в стадії «апеляційного оскарження». На жаль, жоден із цих органів так і не зміг пояснити, яким чином провокатор Клінчаєв має можливість вільно перетинати державні кордони. Адже відома ганебна практика, коли ті, хто має відповісти перед законом, своєчасно залишають терени України.

Учасники дискусії зійшлися на думці, що слід шукати прийнятного балансу між потребою дотримання міжнародних стандартів і необхідністю ефективного реагування на нові виклики в умовах «гібридної війни». Небезпечно намагатися дотримуватися міжнародних стандартів щодо тих російських «ЗМІ», що перетворилися на зброю агресора, говориться у звіті конференції. З другого боку, наші журналісти не повинні перетворюватися в «солдатів інформаційного фронту». Учасники заходу вважають, що в щирому прагненні протидії ворожій пропаганді ми самі скотимося до рівня пропаганди, це призведе до втрати довіри аудиторії. Проте не можна не подискутувати з такою думкою, адже очевидно, що саме в період війни слово стає зброєю. І на це треба дивитися з позиції реалій, а не вигаданих моделей, які часто існують в головах занадто романтизованих ідеалістів. Звісно, на боці України правда. Саме правда є потужною протидією російській пропаганді. Тому, безумовно, не може йтися про копіювання поведінки російських медіа. Але згадані вчинки журналістів, які закликають до примирення з ворогом, підмінюючи проблему захисту національних інтересів фактичною колаборацією, лише доводять те, що й українським ЗМІ, й державним установам треба ще багато працювати над єдиними критеріями поведінки.