Третій вибір України
Знайомлячись iз відгуками на свої статті, присвячені інформаційному суспільству, я зіткнувся з неадекватною реакцією на них, причому з досить несподіваного боку. Дуже приємно, що ідеї постіндустріального суспільства виявилися близькими досить широким колам громадян України, причому багато хто в цілому добре розуміє його характеристики, що передусім пов'язано з високим рівнем освіти, який дістався нам у спадок від СРСР. Проте, з іншого боку, більшість сприймає інформаційне суспільство як суспільство, що приходить на зміну індустріальному. Дається взнаки, мабуть, теорія Маркса про формації. І цей прискорений причинно-наслідковий зв'язок послідовності дій — спочатку треба зробити одну операцію, потім іншу і т.п., тобто принцип алгоритму — приводить до думки про те, що ми повинні закінчити будувати спочатку аграрне суспільство, потім побудувати індустріальне тощо. Насправді все відбувається інакше. Ці уклади можуть існувати і існують паралельно, поряд, побудова ж інформаційного суспільства передбачає розширення сфери його впливу і звуження сфери інших укладів. Адже постіндустріального суспільства ще немає ніде у світі. Як сказав фундатор концепції цього суспільства Д.Белл, «постіндустріальне суспільство не підміняє індустріального, так само як індустріальне суспільство не ліквідовує аграрного сектора економіки». Зараз відбувається активний процес аналізу його характеристик, тенденцій, взаємозв'язків як в економіці, так і в політиці та соціальному житті, і в України є шанс підключитися до цього процесу, а не чекати, коли їй принесуть готові рецепти, які, як ми бачимо на прикладі МВФ, готовими ніколи не бувають.
Наприклад у Західній Європі, у тій же Італії поруч iз північчю з центром у Мілані, яка активно сприймає постіндустріальні цінності, існує аграрний південь iз надто низьким рівнем письменності, високим безробіттям і злочинністю, і саме з цього аграрного півдня почала поширюватися мафія — як реакція аграрного суспільства на суспільство індустріальне. Те ж саме ми спостерігаємо і у Франції, але там ці процеси не так виражені, як в Італії, хоча також існує багато проблем, пов'язаних з аграрним та індустріальним суспільством. Більше того, самі про те не здогадуючись, ми отримали при соціалізмі деякі постіндустріальні цінності. Це не тільки високі технології, а й почуття економічної безпеки, співчуття і прагнення до безкорисливої допомоги тощо. Д.Белл наводить технологічну драбину, яка яскраво відображає глобальні світові процеси:
1. Ресурсна база: сільське господарство і гірничодобувна промисловість.
2. Легка промисловість: текстильна, взуттєва тощо.
3. Важка промисловість: металургія, суднобудування, автомобілебудування, машинобудування.
4. «Високі технології»: вимірювальні прилади, оптика, мікроелектроніка, комп'ютери, телекомунікації.
5. Галузі, що базуються на наукових досягненнях майбутнього: на біотехнології, матеріалознавстві, космічних дослідженнях тощо.
З цієї позиції в Україні існують як розвинені сегменти (1-й, 2-й, 3-й рівні), так і сегменти 5-го рівня, причому не як одиничні вкраплення, а вже інтегровані у світовий розподіл сфер праці, зокрема авіакосмічна техніка і матеріалознавство. Тобто я говорю не про «ідею фікс», а про реальні процеси, причому ці досягнення були зроблені нашими співгромадянами і в нашій країні, і тут не йдеться про ущербність нації як такої, а про ущербність системи управління. І від держави в особі її топ-менеджерів залежить, яке середовище вона забезпечить для стимулювання цих сегментів росту. Передусім топ-менеджери повинні зрозуміти, що шлях збільшення продуктивності праці за допомогою зниження витрат на виробництво всередині країни має обмеження, а домінуючим напрямком у цивілізованому світі став розвиток спеціалізованих сегментів промисловості, що виробляють продукцію з високою доданою вартістю, як, наприклад, це стали робити Японія та Італія в галузі супермодного високоякісного одягу. І це також показник інформаційного суспільства. Заміна масового виробництва індивідуальним.
Постіндустріальне виробництво — це зовсім не обов'язково надкрупне виробництво. Так, наприклад, мала норвезька фірма «KMV» задовольняє 30% світової потреби у веслових гвинтах для військових кораблів. Україна може зайняти гідне місце у різних сегментах світового ринку, зокрема таких, про які ще не знають у світі. Та тут уже важливо мати сприятливе середовище підприємництва і державного протекціонізму для своїх підприємств. Необхідно зробити інвентаризацію країни. І заохочувати податковими пільгами підприємства, що виробляють продукцію з високою доданою вартістю, в основі якої лежать знання, а не енерговитрати. І не треба зациклюватися на індустріальних цінностях. Не біда, якщо Україна не буде вже автомобільною державою. Навіщо чіплятися за автомобілі, коли існує безліч інших можливостей для застосування творчої енергії громадян? Навіщо триматися за індустріальні цінності і виробляти нерентабельну продукцію в умовах відсутності власних енергоносіїв? Небажання західних країн пускати нові країни на ринок продукції з високою доданою вартістю очевидне, зокрема це виявляється у труднощах з просуванням літака Ан-7Х на західноєвропейський ринок.
У той же час не можна спокушатися тим, що на Заході не існує ніяких проблем із впровадженням постіндустріальних цінностей.
Там також діє бюрократична система, особливо сильно виражена в Німеччині, чим і пояснюється високий рівень податків у цій країні порівняно з іншими розвиненими країнами і активне небажання німців їх платити, пригадайте хоч би процеси з відомими артистами та спортсменами. А про бюрократизованість американської служби імміграції ходять легенди. Відмінність у тому, що громадяни цих країн чинять тиск на свій уряд і свої державні служби шляхом активного створення різних споживчих, виробничих та інших спілок за інтересами, які і впливають на бюрократичні структури, а у нас переважно покладаються на те, що все якось саме собою зробиться. У США таких спілок понад сто тисяч, а у нас — лише кілька десятків діючих і кілька сотень зареєстрованих. Питання створення постматеріальних цінностей з боку уряду вирішуються зі скрипом і в західних країнах. Хоча розуміння змін там зростає, і першою взялася за розв'язання питань постіндустріального суспільства Канада. У 1994 р. (зовсім недавно!) її уряд випустив основоположний документ під назвою «Проект реформування послуг державних органів за допомогою інформаційних технологій». У США головним лобістом таких цінностей є президент Білл Клінтон. Йому теж заважають і Конгрес, і власті штатів. Так, зокрема, у своєму зверненні до користувачів Інтернету він говорив (1.07.97): «Адміністрація стурбована також можливими спробами запровадження податковою владою штатів і місцевою владою оподаткування електронної комерції і доступу до мережі Інтернет».
Як бачимо, ці процеси, більшою або меншою мірою, зустрічають опір у всіх країнах. Так що у нас велику роль відіграватиме стратегія нашого Президента — Л.Кучми і ступінь його готовності спиратися на широкі активні маси не тільки під час виборів, а і після них.
І, звичайно, багато в чому від нього та його адміністрації залежить можливість забезпечення виходу країни з дихотомії «соціалізм — номенклатурний капіталізм» і переходу на тернарну структуру розвитку суспільства. Ю.Лотман писав: «Тернарні структури зберігають певні цінності попереднього періоду, переміщуючи їх iз периферії до центру системи. На противагу їм ідеалом бінарних систем є повне знищення всього вже існуючого як заплямованого невиправними пороками».
Це нищення творчої активності і спостерігалося в Україні, і якщо нічого не міняти з точки зору державного підходу до розв'язання цих проблем, то розвиток України піде за болгарським сценарієм уже найближчими роками, оскільки я практично впевнений, що білоруський варіант їй не загрожує.
А тепер я хотів би знову повернутися до проблем побудови інформаційного суспільства. Передусім, в Україні існує реальна можливість піти шляхом впровадження постіндустріальних цінностей і побудови інформаційного суспільства. Тобто в цьому глобальному питанні ми ще конкурентоспроможні із західними країнами. І ось чому.
Вони випереджають нас у сфері побудови цивільного суспільства, там вироблено багато законів і процедур, якими Україна безпосередньо може скористатися. Та річ у тому — як? Використати досвід Японії, Швеції, США або Англії? Це ж абсолютно різний досвід. Може, краще використати їх досвід і наші традиції? Може, така конфігурація буде оптимальнішою? Інший приклад — податкова система. Західна Європа, стикаючись iз проблемами, що виникають при входженні в інформаційне суспільство, починає бачити величезні недоліки у своїй податковій системі, не підготовленій до функціонування у середовищі цього суспільства, зокрема у середовищі Інтернету. А ми прагнемо скопіювати податкову систему Європи сліпо, не розуміючи, для чого вона служить, як виникла і як розвивається. Необхідно створювати податкову систему, націлену на майбутнє. Третя проблема — система державного управління. Ми, як це не дивно, знаходимося в кращому становищі, ніж західні країни. Оскільки там зміна системи державного управління подібна до революції, а у нас — це звичайна справа. І питання не в тому, щоб замінити систему радянського управління конкретно якоюсь скопійованою з якої-небудь країни, а розібратися, як її змінити саме під наші традиції і менталітет з урахуванням тенденцій розвитку світової цивілізації.Адже в нас досить багато грамотних та інтелектуально розвинених людей працює в системі управління, але якщо система управління хибна, то вона продукує негативну, а не додаткову вартість. У нас під адміністративною реформою в основному розуміється скорочення чиновників. А може, треба просто міняти цілеустановку i систему зв'язків між ними та іншим населенням, а не скорочувати їх? Адже в нас радянська система виникла за умов відсутності приватної власності, i владна вертикаль сприймалася як аналог західної приватної власності. А за умов запровадження останньої влада стала сприйматися як еквівалент приватної власності з усіма наслідками, що випливають. Але з погляду постіндустріальних цінностей головне — це можливість самореалізуватися, для чого служила при соціалізмі владна вертикаль, а в індустріальному суспільстві — капітал. Зараз у західних країнах можливостей самореалізуватися стало більше, i прагнення до влади або до володіння величезним багатством вже не є визначальними цінностями. В Україні є величезні ресурси i величезні можливості, але вони не використовуються, оскільки через інерцію йде провінційна боротьба за владу i за розподіл дуже обмеженого державного бюджету. Це замість того, щоб розумові зусилля спрямувати на багаторазове його збільшення, тоді й питання розподілення владних крісел втратило б свою актуальність. Адже вороги й війни з'являються, коли ресурсів не вистачає, а коли їх багато, воювати не хочеться. Спробуйте примусити зараз німців вчинити напад на Схід!
Взагалі треба сказати, що в Україні насамперед потрібно переглянути функції держави, а звідси буде ясно, які органи позабирати, а які додати, щоб, з одного боку, забезпечити ініціативу регіональних і місцевих властей, а з іншого, гідно виступати на міжнародній арені. Розгляд принципів побудови держави — це величезна тема.
А ось на що треба звернути особливу увагу. Україна поводиться по-провінційному на всіх рівнях, і це особливо помітно, коли вона прагне щось скопіювати або випросити в когось допомогу. І це головна причина її невдач. Україна не має орієнтуватися на будь- яку країну. Тому що не можна наздогнати навіть черепаху, котра повзе. Тому я пишу про інформаційне суспільство. Ми повинні, вивчаючи, використовувати його досвід. Тільки тоді ми станемо лідерами. І ми, вивчаючи досвід інших країн, можемо входити до нього оптимальнішим шляхом, тим самим скорочуючи розрив у рівні розвитку економіки порівняно із західними країнами. Тому що інформаційне суспільство — це й нова організація зв'язків управління. Так навіщо нам запроваджувати управління, характерне для індустріальної епохи, а потім тут же його демонтувати? Так, Д.Белл у квітні 1998 р. писав: «Якби вона [Росія] досягла внутрішньої стабільності i уникла руйнівних етнічних конфліктів і громадянських воєн, вона була б готова війти в постіндустріальну добу раніше, ніж будь-яка інша країна». Деякою мірою це стосується й України. І ось чому.
Постіндустріальні цінності формуються з цінностей, напрацьованих як за капіталізму, так і за соціалізму. І якщо західні країни болісно намагаються запроваджувати соціалістичні цінності — почуття спільності, колективізму, почуття ліктя, соціальну підтримку непрацездатних і низку інших, то нам треба зберігати їх, поки не розгубили. Але якщо ми повертатимемося назад і добудовуватимемо індустріальне капіталістичне суспільство, що відмирає, то ми їх точно втратимо. В той же час перед Україною стоїть не проблема неповноцінності її громадян, а, передусім, психологічна проблема.
Якщо ми поставимо перед собою мету стати зразком для інших країн, то будемо її відпрацьовувати. Якщо ми порівнюватимемо себе з Білоруссю або якоюсь іншою країною з 200 існуючих, то завжди знайдеться така, що гірша. А ми гладитимемо себе по голівці й говоритимемо по телебаченню, що ми не найвідсталіші. Якщо ми будемо мислити своєю «окраїністю», то справдi на окраїні й залишимося. Бо не можна серйозно сприймати програми, що обіцяють нам зростання доходів у гривнях, нехай навіть і на багато відсотків, тоді як у перерахунку на долари ми спостерігаємо падіння. Так, по УТН гордо повідомляється, що зростання середньої зарплати в жовтні становило 6%. Але в доларах вона впала цього року до 40. Адже був час, коли середня зарплата становила близько $80. То яка наша мета — інтегруватися до світової економіки або варитися у власному соку, котрий незабаром протухне? Якщо інтегруватися, то треба розглядати програми в динаміці з темпами розвитку західних країн і дивитися, якщо динаміка в нас вища, то програма приймається, якщо ні, то треба робити іншу програму, й іншим колективом. Треба запроваджувати конкуренцію програм. А в тому, що ми можемо конкурувати з розвиненими країнами, я не сумніваюся. Бо змогли ж у стислі терміни відновити напівзруйноване виробництво танків і довести його практично до 100% замкненого циклу. Були б стимули.
Необхідно розробляти i здійснювати інформаційну кампанію, яка б вивела країну із стану прострації, тим паче що є досвід проведення передвиборної кампанії. І тут, звісно, багато що залежить від позиції Президента. Адже в країні існує багато точок зростання не тільки потенційних, але й реальних, але вони поки що не впливають на зміну клімату країни. Ці питання треба вивчати, вивчати активно й впроваджувати в рамках всієї країни. І якщо чиновники зрозуміють, що за іншої системи вони отримуватимуть більше, ніж за нині існуючої, то вони першими стануть прихильниками трансформації країни. Якщо громадяни зрозуміють, що їм треба об'єднуватися для досягнення своїх цілей, то ці цілі здійснюватимуться.
Світові процеси безповоротні, але їх можна гальмувати, що й робить зараз МВФ, підгодовуючи грошима неефективні структури управління в низці країн, а можна й прискорювати. Принаймні, країна дійшла до такої межі, що звідси є тільки два шляхи — або визнати себе неспроможною i здатися на милість долі, тоді й не треба на щось претендувати, або знайти в собі сили i створити самих себе, що й зробили свого часу з собою ті країни, що зараз називаються розвиненими. Це питання психології. Навіть є така робота класиків НЛП, називається «З жаби в Принци». Але питання психологічного розкомплексування країни — це знову ж таки предмет окремого вивчення. I воно залежить не тільки від Президента, але й від усіх нас. Ці процеси — знизу й зверху — йдуть паралельно. І якщо процеси зверху залежать від Президента, то процеси знизу залежать від громадян країни. Але якщо ці процеси не набиратимуть сили знизу, то не допоможе жодний Президент. Бо він не Бог і не може постукати до кожного в двері. Чого дуже хочеться людям у суспільстві, яке називається патріархальним. Ось саме процес демонтажу патріархального суспільства ми зараз спостерігаємо.
