Усi на боротьбу «з фальсифікацією історії»!

Учасники засідання структури з доволі складною і важкою для вимови назвою — «Секція з проблем інформаційної безпеки наукової ради Ради безпеки Росії» — визначили шість головних подій і періодів російської історії, які «потребують захисту від фальсифікації». Це — національна політика Російської імперії, з приводу якої пропонується не допускати «спекуляцій на колоніальному питанні»; Велика російська революція 1917 року; національна політика СРСР; роль Радянського Союзу в перемозі над фашизмом у Другій світовій війні, пакт Молотова-Ріббентропа (очевидно, абсолютно необхідний з точки зору державних інтересів Росії), а також роль СРСР у зв’язку з політичними кризами в НДР, Угорщині, Чехословаччині, Польщі та інших колишніх соціалістичних країнах.

Список тем, що потребують захисту від фальсифікаторів, визначила така солідна установа, як Генеральний штаб Російських збройних сил, який підготував основну доповідь про боротьбу з фальсифікаціями. У ній пропонується сформувати державну стратегію з протидії фальсифікації історії. А координатор аналітичної асоціації Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) Ігор Панарін прямо заявив, що «фальсифікація історії є одним із компонентів гібридних воєн». Заразом пропонується «залучати до спільних заходів» щодо протидії фальсифікації історії держави — члени ОДКБ. Планується розгорнути широку пропаганду «правильної точки зору» на зазначені події в ЗМІ, а також відповідним чином побудувати викладання історії в школах і вишах. Для цієї мети слід налагодити випуск підручників і навчальної літератури, що відображає схвалену державою точку зору на історію, тому що «фальсифікувати історію найпростіше за наявності вакууму в історичних знаннях молоді».

Що ж, сталося те, що я, як і інші незалежно мислячі історики, давно вже передбачав. Процес нової міфологізації російської історії при Володимирі Путіні, що розпочався з історії Другої світової (Великої Вітчизняної) війни, поширився на все XX століття. Ця тема давно вже підлягає суворій цензурі, і ті історики й письменники, які наважуються висловлювати точку зору на події 1939—1945 років, відмінну від офіційної, підпадають під організований державою бойкот з боку видавництв, ЗМІ, книгарень тощо. Тепер же об’єктом міфологізації і цензури став, по суті, весь радянський період історії. А також таке важливе питання дореволюційної історії, як національна і колоніальна політика царизму. Тепер, очевидно, щодо всіх шести заявлених Радбезом тем будуть суворо табуйовані будь-які точки зору, відмінні від офіційної державної. І подібна однодумність на історичному фронті цілком логічно випливає з тих гібридних воєн, які Росія веде проти України і тією чи іншою мірою — проти інших пострадянських держав.

Якою буде офіційна точка зору на шість ключових тем російської історії — зрозуміти неважко. Пам’ятається, в ранньорадянські часи, у 20-ті роки минулого століття, офіційно використовувалися ленінські терміни «колоніальна політика царизму» і «царська Росія — в’язниця народів». Але вже в 30-ті роки вони були поступово виведені з ужитку. Тепер же вочевидь, ні про який «російський колоніалізм» не можна буде говорити. Було, як наполягає новий російський міністр освіти і науки Ольга Васильєва, мирне просування російських поселенців і козаків на північ, південь, захід і схід. І вони головним чином мирними засобами приєднували до Росії різні країни і народи, які тільки й мріяли про те, щоб бачити в Росії свого заступника і надійного захисника від підступів агресивних сусідів. Ймовірно, про історію загибелі отамана Єрмака Тимофійовича в Сибіру тепер розповідатиметься таким чином. Єрмак із товаришами влаштували мирний пікнік на березі Іртиша. Тут на них напала купка татар-відщепенців на чолі з Кучумом, які від свого татарського народу відбилися, і всіх козаків підло повбивала. Діячі ж національних і революційних рухів будуть представлені як руйнівники російської державності, з якими царський уряд абсолютно законно вів нещадну боротьбу.

Дещо складніше виглядає справа з революцією 1917 року. Судячи з висловлювань Путіна й інших офіційних осіб, її 100-річний ювілей збираються провести під прапором торжества російської державності. Позитивними героями стануть усі ті, хто сприяв зміцненню російської держави — Колчак, Денікін, Врангель та Ільїн, з одного боку, Ленін, Сталін, Дзержинський, Троцький — з іншого. Щодо Троцького, щоправда, не впевнений, — Лев Давидович сильно за п’ятим пунктом підкачав. Усі гріхи більшовиків, очевидно, спишуть на Свердлова — головного царевбивцю. Водночас теза про більшовиків як про купку змовників, що зробили революцію на німецькі гроші, теж не вітатиметься — адже більшовики потім стали будівничими нової російської державності, нехай і в радянській формі.

І боротьбу з різного роду «буржуазними націоналістами» буде оголошено закономірною і правомірною. Може, навіть операцію НКВС «щодо національних контингентів» перестануть відносити до незаконних репресій. Повстання ж народів Східної Європи проти радянського панування пояснюватимуть підступами західних спецслужб і оголосять репетицією «кольорових революцій». Так уже зробив Дмитро Кисельов на російському телебаченні щодо угорської революції 1956 року, у зв’язку з чим російський посол удостоївся виклику до угорського МЗС. Фактично боротьба з «фальсифікацією» шести ключових тем історії Росії покликана затвердити концепцію офіційного російського націоналізму з новою тріадою: Володимир Путін — православ’я — народність. У зв’язку з цим видається невипадковим те, що як ключову фігуру для державних торжеств 4 листопада обрали Святого Рівноапостольного князя Володимира. Тут не лише прагнення відібрати постать хрестителя Русі у Києва, а й в опосередкований спосіб ще раз прославити нинішнього правителя Росії. Думаю, якби його звали не Володимир, а Борис, сьогодні в Москві відкривали б пам’ятник не князеві Володимиру, а князям-мученикам Борису і Глібу.

Через затвердження офіційного російського націоналізму націоналізм неофіційний, «народний» дедалі більше маргіналізується. У день 4 листопада його прихильники змогли провести традиційні «російські марші» лише на околицях Москви, і брали участь у них не тисячі, а лише сотні осіб. І що характерно: серед нечисленних затриманих на маршах виявилась людина, яка демонструвала з українським прапором. Таких вважають особливо небезпечними!