«Ми мріємо... мовчки»
Складна тема, яку обрала Л.Ковалевська, — формування інновацій у житті країни — викликала спочатку емоційну реакцію: оце про мене писано?! Та ж не про мене — про нас, — спільноту, навіть якщо її визнати існуючою тільки за поселенською ознакою.
Перша реакція виявилась корисною, оскільки спонукала до самозахисту, змусила замислитись: чи можна додати від себе дещо до наведених у статті суворих оцінок нашої самосвідомості й традиційного способу життя? Що важливого зауважити на правду про вічну втому, обридлу залежність від начальства, уперту вдачу, традиційність, обмежене мислення українця (чи не тільки українця)? Які складові масової побутової свідомості залишились поза розглядом?
Існування традиційного, селянського устрою в наші буремні часи означає, що землеобробна культура не просто збереглася, ніби законсервована, — вона дає можливість вижити. Знецінення грошей у 90-ті роки спричинило масове звернення до землі навіть міських жителів, які долучилися до сільського: «треба їсти». Дачно-ділянкова революція дала нам якісь харчі, але не повернула ні селянської свідомості, ні уміння, ні бажання, ні способу життя. Вона нагадала, що у справжнього землероба на думці не тільки «треба їсти», а ще й «треба нагодувати».Особисто мене, наприклад. Це означає надлишок виробництва. Згідно законів ринку це автоматично означає конкуренцію. Конкуренція, до речі, прекрасно представлена в традиційно селянському загляданні на город до сусіда: чи ж у нього не краща капуста? Ні, куди до моєї... Вирушаючи на базар на весь день, моя знайома примовляла до городини: «Ну, тримайтесь, помідорчики; потерпіть, хлопці, поливатиму тільки завтра!». У гіршому разі — звичайно, заздрість, завидки: і чого це сусіду так під
Конкуренція, звичайно, абияка, місцева, мілка; але — поштовх у процесі самоорганізації малого господарства — родини. Родина виконує свою адаптивну функцію, дозволяє вижити, вирости дітям. Краще житиме, більше заробить та, де «організація виробництва» і «технологічні процеси» не з діда-прадіда, а ближчі до сьогодення.
Збільшення кількості обробленої землі (нині не обов’язково приватизувати, мати свою — бери дарма, скільки обробиш), розширення асортименту продукції, вибір кращих сортів, домашнє виробництво м’яса та молока — будь-яка інновація вимагає засвоєння членами родини нових способів діяльності, тобто навчання. Життєзабезпечення такої родини залежить від пошуку нових, вигідніших способів ведення господарства. Важливою є злагода, підтримка, тобто позитивне сприйняття нових ролей іншими членами родини, їх довіра до «ініціатора» змін. Необхідна сприятлива атмосфера, інакше не виконати нових, складних спільних задач. У родинної групи з’являється мотивовація до нової діяльності не тільки під тиском матеріальних потреб: «наша земля», «наша картопля», «наші кури» — себто ми — найкращі! Сприйняття родиною нової, жорсткішої, «професійної» рольової структури забезпечує покращення економічного стану, але повільно, поступово. Змушує вчитись, учити дітей.
Бачимо, роль домінанти в такій груповій свідомості відіграє реальність: діло, діяльність: «треба робити», робити добре, на совість, а не просто за звичкою, традицією. Сподіваюсь, у цьому випадку можна говорити про формування нової, іншої, інакшої, сучасної родинної свідомості, яка не ламає, а доповнює традиційні загальнолюдські цінності: працьовитість, сумління, відданість своїй родині, землі.
Життя людини в природному оточенні, причетність до землі, рослин, тварин підтримує своєрідне світовідчуття. Хто скаже — забобони, інший назве частково містичним сприйняттям. Дослідження світової психології демонструють підсилення «магічного» мислення в кризових ситуаціях: природно, що згадуються прикмети, обереги, захисні молитви. Традиційна культура — не копирсання на городику для виживання; це, зокрема, участь людини в природному процесі, опікування рослиною, худобиною, птицею. Відданість не власності, а цьому живому тілом, думкою, душею: щоб існувало, росло. У кожному випадку в сільській свідомості живе природа, довкілля, погода; інакше б не народилась народна творчість, не виникла специфічна естетика побуту, ритуалу, міфу. Не було б віри; не вкорінилося чуже, неприйнятне християнство. І сьогодні не росли б, як гриби, церкви в кожному селі, які часто тісняться по кімнатках колишніх сільрад. Нащо твердити, що це і є справжня віра? Звідки можна знати — можливо, це прагнення віри? Бажання покою душевного? Страх самотності, порожнечі?..
Сільської праці довго не витримає той, хто не хоче її, не створений для неї. Такий або зубожіє на селі (люди скажуть: ледащо!), або тікає геть, або береться до іншого ремесла: майструвати, ремонтувати, фарбувати, продавати...
Родинний спосіб виживання часто зберігається і в дрібному виробництві. Сьогоднішні закони майже не дають можливості для офіційного оформлення — все піде на податки! — зате можна довіритись, покластися на сина, дядька, дружину, небогу — працюватимуть на совість, повірять на слово. Хто порушить неписаний родинний закон, обдурить, — залишиться без сім’ї, сам-самотою. Не виживе.
Найпотаємніше, важливе, духовне часто буває приховане від стороннього погляду. Показові політичні виступи в ЗМІ значною мірою сприймаються як театр, цирк. Ми не ймемо віри словам. Інформаційний простір переповнений образами політичних «перших осіб»; він мало віддзеркалює буденне життя. Хіба що — аварії, лиха, злочини; думки і події в житті осіб «поп-арту». Але наш життєвий світ, — боронь Боже! — наповнений не тільки і не стільки згаданим. Ці повідомлення для нас — розвага, цим подіям належить лише обрій, «периферія» картини світу. А живемо ми роботою, родиною, друзями. Це — найближча сфера нашої буденної свідомості, те, в чому безпосередньо береш участь. Можна, звичайно, мріяти про майбутнє, про завтра. Намагатися уявити його і побудувати, працюючи. Але реальність змушує сумніватися, що мрія — досяжна. Тому, напевне, ми мріємо мовчки. Потай. Чи це теж забобони?
