Непересічна поетеса з Кам’янського

У житті Марії Дружко завжди чимало справ і важливих подій, але найважливіші з них суцільно належать творчій праці та успіхам під знаком натхнення. Отримання загальної освіти із золотою медаллю, оволодіння грою на фортепіано, складання віршів і визнання на обласних, всеукраїнських та міжнародних конкурсах творчо обдарованих дітей та молоді, видання першої поетичної збірки у шкільні роки, а згодом — ще чотирьох книжок, вступ до Національної спілки письменників України у 20 років і в 25 — публікація першого роману, навчання у Дніпропетровському національному університеті ім. О. Гончара на факультеті української філології та мистецтвознавства і, водночас, створення у рідному Дніпродзержинську (нині — м. Кам’янське) молодіжного літературно-мистецького клубу VivArt, головним досягненням якого на сьогодні є вступ декількох його членів до Національної спілки письменників України — це далеко не повний перелік того, що свідчить про стрімкий й нестримний темп, обраний Марією у пошуках високого Слова.

ПЕРША КНИЖКА

Марійка з’явилася на світ у перший день весни, немов ніжний білий пролісок, якому сонце допомогло подолати важкі снігові кучугури. Символ сонця буде одним з провідних образів у її віршах, бо стане вона поетом променистого оптимізму. А вдача в неї особлива. Мама зберігає зошити, куди записувала віршики п’ятирічної доньки, багато з них пам’ятає і тепер. Є у домашньому архіві й важливі свідоцтва перших творчих пошуків — чернетки віршів, над якими поетеса-початківець працювала разом зі своїм наставником, без перебільшення, даним їй долею. Це — Микола Антонович Миколаєнко, член Національної спілки письменників України, автор багатьох різножанрових творів, якого вважають патріархом дніпропетровської плеяди корифеїв. Дівчині порадили звернутися до нього, і вона наважилася надіслати листа зі своїми творами до редакції, де Микола Антонович працював літературним редактором та багато уваги приділяв молодим авторам. Незабаром Марійка отримала відповідь з правкою віршів і побажанням творчих успіхів. На другий лист також була схвальна відповідь. Зав’язалося листування, яке продовжувалося кілька років. Але коли дівчині виповнилося 16 років, вона на день народження отримала від свого наставника неймовірний подарунок: Микола Антонович потайки від своєї старанної учениці з кращих її віршів уклав та видав книжку під назвою «Журливі журавлі» і надіслав її за знайомою адресою. Через рік вони вже разом готували до друку другу збірку юної поетеси «Сонячна соната». Нині Миколі Антоновичу Миколаєнку 96 років. Він не полишає своєї благородної справи у сприянні розвитку творчої молоді. Марія називає його своїм «хрещеним батьком» у літературі, який навчив її головному — професійно працювати зі словом.

Третю книжку — «Камертони душі» Марія Дружко почала готувати самостійно відразу після вступу до Спілки письменників України навесні 2003 року. Вже восени була готова до друку оригінальна  книга, специфічне призначення якої — створення авторської музикальної мови з використанням різних поетичних форм. А ще у пошуках нових ритмів серед академічних музичних жанрів Марія знайшла ті, що допомогли створити унікальні поетичні форми: віршовану сюїту та симфонію у віршах. Четвертою була збірка «Клепсидра», до якої, крім віршів, увійшло кілька оповідань. Чимало прозових фраз перетворилося на опоетизовані афоризми.

КРЕЩЕНДО МУДРОСТІ Й ЖІНОЧНОСТІ

Усе, що проростало, формувалося, набирало сили, повною мірою зазвучало у п’ятій, останній на сьогодні збірці поезії «Стрітення». У передмові до неї сказано, що назва книжки символізує «зустріч автора з читачем, жінки з її коханням, минулого з майбутнім, людини з самою собою і з Богом». З цього приводу сама поетеса міркує: «Я для себе зараз думаю, що у «Камертонах душі», «Клепсидрі» відчувала себе у різних іпостасях — громадянином, письменником. А от усвідомлення, що я — жінка, там такого ще немає. А от у «Стрітенні» вже  є навіть розділ «Єва», де чітко вимальовується, хто ця іпостась». Відколи прийшло усвідомлення, що пише не лише для себе,  головний орієнтир у творчості й житті  для неї — Ліна Костенко. Нещодавно ще відкрила для себе Ганну Світличну, відчула «її колосальну енергетику, дуже сильні тексти». Висока поезія, створена жінками, існує в окремому надвимірі й обирає небагатьох для своїх одкровень.

Роман під назвою «Шейла» вийшов друком 2008 року у дніпропетровському письменницькому часописі «Січеслав». Саме цей твір авторки було відзначено високою літературною нагородою — міжнародною українсько-німецькою Премією ім. Олеся Гончара. У сюжеті відтворено події під час військового конфлікту в Іраку на початку 2000-х років. Назва роману пов’язана з двома жіночими долями — американської жінки та іракської дівчинки. Кожну з них звуть Шейлою, і обидві вони — жертви страшної війни. Доля звела їх у такий складний момент життя, щоб поєднати. І неможливе здійснилося... Зараз Марія знову повернулася до роботи над великою прозовою формою. Але про незавершений твір поки що говорити зарано.

Тема війни щемом відгукується у творчості Марії Дружко. Одним з головних завдань літератури вона вважає «виховання свідомого громадянина своєї держави та людини гуманної, миролюбної». Нещодавно за підсумками першого Дніпропетровського обласного літературно-патріотичного конкурсу видано альманах «Степова Еллада» обсягом понад 200 сторінок, у якому серед творів переможців конкурсу надруковано вірші Марії Дружко. У номінації «Поезія» вона посіла перше місце за добірку громадянської лірики «Дорога додому». Лейтмотив таких віршів один: у світі йдуть війни, і це є головним злодіянням сучасного людства.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ   

Дніпропетровський поет і видавець Григорій Бідняк, який допомагав Миколі Миколаєнку готувати першу книжку Марії Дружко, був зворушений долею дівчинки, що стала на шлях Поета: «Вірші Марії Дружко з’явилися з безмежжя ночі. І це тому, що поетеса з п’яти років не бачить світу: ні неба, ні зірок, ні розквітлої яблуньки. Проте внутрішнім зором бачить все, що діється навколо. Своєю поезією і саме через поезію Марійка прагне вирватись з безмежжя ночі, побачити  світло сонця, чаруючу красу землі».

Втрату зору Марія не вважає трагедією. «Воно так і є у житті, — говорить поетеса,— хтось живе без руки, без ноги, без душі. Кажуть, у Бога помилок немає. Тому головне — прийняти те, що тобі дається. Я намагаюся бути вдячною і пам’ятаю про те, що колись треба буде звітувати, як я прожила, що встигла зробити». В одному з віршів Марії є така фраза: «Життя — нерозгадане диво». Нею й означила все, що хоче повідати світу. Вона живе за принципами, що сповідує берегиня духовної мудрості Ліна Костенко: «Твої страждання — особиста справа. Твоє мистецтво — радощі для всіх».