Про попит на Правду

Не знаю, як де, а на Західній Україні церкву шанують. У Галичині будь-яка промова — на мітингу, відкритті пам’ятника чи на лінійці 1 вересня в школі — розпочинається словами: «Благочестиві отці...» Це якщо серед присутніх є представники церкви. Ну, а вже далі згадують мера, депутатів, бійців АТО, керівників підприємств, бізнесменів, учителів, дітей... Тобто церкві апріорі надається почесне місце. Наскільки доцільним є такий підхід? Здавалося б, «зелена вулиця» для християнських цінностей — це завжди добре. Якби вони у нас домінували, то країна одразу розв’язала б більшість своїх проблем. Та чомусь досі не домінують і не утверджуються. Особливо важко українцям дається виконання заповіді «не вкради». Тут навіть певний консенсус є. Що не вибори, то нова порція злодійкуватих слуг народу доривається до владного корита. Дивно, чи не так? Чверть століття християнські цінності можна поширювати безперешкодно, без будь-якого ризику для християн. А вони чомусь не поширюються. А церква ж багато може, якщо захоче!

Спробуйте в галицькому селі займатися якоюсь фізичною роботою у вихідний. Скажімо, копанням картоплі чи будівництвом. Не вийде! Сусіди одразу попередять цей світоглядний «злочин», покажуть вільнодумцям календар чи в який-небудь інший спосіб поставлять єретиків на місце. Коли не можна, то не можна. А як стосовно інших гріхів? Пити в неділю можна? Можна. Виходить, це не такий страшний злочин, як чесна праця в поті чола. Питання з випивкою кожен вирішує сам для себе, сусіди втручатися не будуть. Хабарі брати чи давати можна? А чому ж ні? Головне, щоб ніхто не бачив. Тобто те, що для церкви є важливим, вона будь-що захистить. А на другорядні моменти може не звернути уваги. Якщо в неділю люди не ходитимуть до церкви, а займатимуться своїми справами, то матеріальне становище церковників суттєво похитнеться. Тому й вирішили вони свого часу потужною мозковою атакою цю проблему. Уже кілька століть, як вирішили. А коли хтось там тихенько краде, то це ж не так і страшно... Просто клієнтів у церкви побільшає, каятися буде кому. Тож і виходить, що прямоту Христа наслідують скоріше деякі поети, аніж священики загалом. Ось у пісні про волонтерів колишній воїн-афганець В’ячеслав Купрієнко не боїться сказати правду про істинний стан справ у ЗСУ. Невтомних волонтерів колишній капітан-розвідник називає «бджілками», бо вони своєю працею заслужили, щоб їх так називали. А з армійською штабною верхівкою та іншими можновладцями не церемониться: «Пчелки жалят паразитов, гнид, чиновников-термитов, // Многозвездных крыс в лампасах, кровососов и клещей. // Тыловых клопов в погонах, в мантиях хамелеонов, пауков прокуратуры, ну и всяких прочих вшей...»

Досі не чув, щоб В’ячеслава Купрієнка хтось засудив за прямоту. А знаєте, чому? Бо в суспільстві є попит на Правду. І Бог саме там, де Правда, а не там, де ритуали. Можна бути дружною і злагодженою похоронною командою (чи хрещальним кооперативом), але при цьому не мати жодного стосунку до християнства. Ось цю обставину має, перш за все, усвідомити суспільство. Воно могло б тривалий час бойкотувати «ритуальників», натомість всіляко — матеріально, морально, організаційно — підтримувало би священиків-християн. А таких в Україні теж є чимало! І через десять-двадцять років останні були б уже в більшості. Паралельно з очищенням церкви зміцнилися б правоохоронні органи, судова система. Навіть якби українцям вдалося твердо засвоїти одну лише заповідь — «не вкради», то і це був би неабиякий прорив! Процвітання України, збагачення всього народу (а не жменьки найпідліших та найбезбожніших) було б гарантовано. А хто з нас цього не хоче?