Слово, як інтелектуальна цінність

...І на сторожі коли них
поставлю слово.

Яку силу має СЛОВО, він переконувався безліч разів, дивлячись в очі своїм слухачам, спостерігаючи за їх реакцією. А свої перші кроки на сцену зробив ще учнем другого класу. З тих пір Анатолій Паламаренко дружить із словом, відчуває його духовну потребу, емоційну силу і творчу енергію. І дружбі цій уже більше 60 років. Можна тільки позаздрити цьому міцному товаришуванню — СЛОВА та ЛЮДИНИ. Можна тільки порадіти наскільки глибоко вони розуміють одне одного, наскільки щиро віддані і переконані, як у взаємній необхідності так і в спілкуванні з людьми.

— Я це зрозумів ще у дитинстві. Пам’ятаю як у 1949 році у шкільному клубі святкували ювілей з дня народження Гоголя і я читав про «Товарищество». Я дивився у зал і радів тому, як мене слухають і сприймають учні, вчителі, батьки. Я тоді, мабуть інтуїтивно вперше відчув себе не просто декламатором, читцем, а співрозмовником, співучасником дійства, наче членом одного товариства.

І це стало його творчим кредо на все життя. То напевно не було випадковим, що свій творчий репертуар він почав саме із Гоголівського «Товарищества», його «Шинелі». Бо хоч було те слово і російським, але в кожному з них відчувався дух минулого нашого народу. І важливо було передати його таким, як відчував це сам автор.

— Як актор і як людина, я формувався у період 50-х-60-х років. Це була епоха «лицедійства». У суспільстві ще жили великі особистості зі старої школи Станіславського. Вони не себе любили у мистецтві, а навпаки — були його «рабами». Тому для мене кожен автор, якого я виконую, і виболене ним слово, повинні стояти на першому плані, а вже за ними — я. Я йду від себе до них. Мені хочеться, щоб Довженко був як Довженко, Гоголь, як Гоголь. Але першим у ряду наших Великих Українців для мене завжди був, є і буде Тарас Шевченко. Я працюю й працюватиму з Кобзарем доки, живу. Це мій духовний хрест. І я його нестиму доки матиму снаги доносити до людей його СЛОВО. Вічне, як наш народ, як наша мова.

А любов до рідного українського слова він, як і всі сільські діти всмоктував із материнським молоком. Визбирував мудрі та дотепні народні зерна у звичайній селянській родині, де крім нього було ще двоє дітей. Прислухаючись до розмов своїх батьків, сусідів, беручи участь у толоках. А головне, як згадує Анатолій Несторович:

— Родом я з Макарова. Це 50 кілометрів від Києва. Прямо за нашою хатою, за тином і конов’яззю був ярмарковий майдан. Тож ярмарок без мене не починався і не закінчувався. Саме там минуло все моє дитинство. Його атмосферу я всотав з усіма його приказками, прислів’ями, анекдотами, веселими піснями. Пам’ятаю, як після війни на ярмарку співали лірники. Тому ярмарок для мене є музикою з дитинства. І коли мені до рук потрапила книжка Остапа Вишні «Мисливські усмішки», я серцем і розумом відчув — це мій скарб. І почав з «Ярмарку». І до цього часу «ярмаркую». І не тільки в Україні. Останнім часом це було в Канаді на прийомі нашої української делегації на чолі з Президентом України Віктором Ющенком. Причому, цей твір так запам’ятався канадцям, що коли на початку весни цього року був візит-відповідь, то генерал-губернатор Канади Мікаель Жан, мене впізнала і каже: «Ярмарок».

Але малий «артист Штепсель», як називали в дитинстві Анатолія, не став би великим артистом Паламаренком, майстром художнього слова, якби кожного дня, щохвилини, як мовиться, «до сьомого поту» не шліфував свою майстерність. Не шукав емоційних природних відтінків не лише у кожному слові, а у кожному складі, навіть у кожному розділовому знакові, поставленому автором. Не вслухався у музику слів, незалежно від того йде мова про поезію чи прозу. Не проймався особистим болем, власними переживаннями, коли йдеться про людські страждання. Не вибухав гнівом і сарказмом при читанні сатиричних творів, і навпаки — не заряджався сам людським щирим сміхом, коли розповідав життєві бувальщини Павла Глазового, Степана Олійника та інших поетів-гумористів. Тому що своїм єством, своєю душею — він лірик. І навіть мрійник. І кожна струна звучить у його душі по своєму. Але чесно й правдиво. Як говорив Степан Олійник: «Я тому пишу сатиру, що ніжно лірику люблю». Так і в Анатолія Паламаренка — немає тієї межі де закінчується лірика й починається сатира. Чи навпаки. Вони якщо не паралельні, як струни, то доповнюють одна одну. У нього свої, властиві лише йому міміка, жести, інтонації. Він творить свій образ, розмовляє із слухачем своїм голосом. Копіювання — не його стиль. Тому так легко йому вдається знайти ключі до творчості відомих письменників різних періодів — Василя Стефаника, Марка Черемшини, Івана Нечуя-Левицького, Романа Іваничука, Григора Тютюнника та багатьох інших, кожен з яких є не лише неперевершеним новелістом, оповідачем, а й поетом у прозі.

— Дав би Бог здоров’я, бо хочу потужно «вистрелити» новелами, — зізнається Анатолій Несторович. — Може хоч цим затримаю швидкий занепад мистецтва художнього слова в Україні. Адже людей для яких слово не порожній звук, не набір букв, а має мистецьку, художню та інтелектуальну цінність — дуже багато. І їх не можна позбавляти можливості чути живе слово. Зв’язок поколінь має бути безперервним. А виконавців художнього слова в Україні сьогодні можна перерахувати на пальцях однієї руки. Тоді як мистецтво художнього слова — окрема театральна гілка. Такою ж унікальною є і ця професія. У колишньому Союзі нас таких було 30 чоловік. Тоді мої виступи стояли у всесоюзному графіку.

Його виступи можна назвати театром слова у мініатюрі. Бо навіть у великому концерті, де задіяні десятки артистів різних жанрів «слово Паламаренка», незалежно від того гумористичне чи ліричне, має особливу соціальну й духовну цінність. Його виступи можна ставити і прологом, і епілогом до будь якого дійства. Бо слова його вагомі за змістом і масштабні за формою. І сучасні за сприйняттям. Завжди «у десятку».

— Хоч перші екзамени до своїх творчих університетів я студіював на ярмарку, але вчився у великих акторів. Моїм першим педагогом був Володимир Неллі. Аристократ в житті й у театрі. Досі пам’ятаю «Живий труп» у його постановці в російській драмі. Вважаю, що ні до, ні після ніхто не зіграв у цій виставі Протасова краще, ніж Романов. Або Гнат Юра у «Мартині Борулі». Його ніхто не може замінити. У студентські роки я шукав своє слово у мистецтві не лише в аудиторіях Київського театрального інституту, а й в різних театрах — драматичних, опери і балету, оперети. Так й і як можна було не ходити на Гната Юру, на Наталію Ужвій, на Халатова, Буніна, Лаврова, Романова, Миколу Яковченка, Миколу Ворвулева. Я Ворвулева назвав останнім не випадково. Хочу привернути увагу сьогоднішніх шанувальників оперного співу до голосу цього достойного і недостатньо пошанованого видатного співака, який зарано пішов із життя. Його спів мало хто чує сьогодні по радіо, а тим більше по телебаченню. Практично немає записів. Він коли жив про це не думав, а ті хто мав про це піклуватися — проявили байдужість. Це до розмови про те, як наші культурні та мистецькі структури, причому державні, дбають про збереження і розвиток нашої національної культурної спадщини. За «вєрками сердючками», «кроликами», «вечірніми кварталами» бігають наввипередки аби, як говориться, «запечатлеть» для історії їхні кривляння, у яких крім штучного та недолугого копіювання, смішного антуражу і, м’яко кажучи, недоброзичливого, якщо не сказати — ворожого ставлення до української мови, традицій, до наших великих предків, більш нічого суттєвого, а тим корисного для розуму, серця і душі немає. Колись я прочитав такі слова: справжній митець мусить бути поетом, філософом і борцем. Якщо поєднуєш ці три поняття у своїй творчості — отже ти потужний, впливовий. Отже, потрібен. Якщо ж чогось немає, то на двох ногах — каліка.

У Анатолія Паламаренка, народного артиста України, лауреата премії імені Т.Г. Шевченка, «слова» не тільки іменники, а й ДІЄслова. І тоді коли він читає зі сцени вірші, новели, оповідання, гуморески кількох десятків авторів двох останніх століть, і тоді коли по літерах, по складах учить майбутніх акторів, співаків, вчителів музичної академії ім. П. Чайковського, національних університетів ім. Т. Шевченка та М. Драгоманова вмінню любити розуміти, шанувати і берегти рідне СЛОВО.