Iран зіткнувся з реальністю
Хто ніколи не бачив води, що ввижається на шосе спекотного літнього дня? Або тривимірного зображення, яке насправді було малюнком на пласкій поверхні? Природа ілюзії в тому, що ми помилково вважаємо щось реальністю.
І це стосується як когнітивних ілюзій, так і політичних. Залежно від того, як розвивається певна подія, вона може змусити нас сформулювати помилкові інтерпретації того, що насправді відбувається.
Такі сприйняття зазвичай опосередковані ідеями або минулим досвідом. І, як стверджував Роберт Джервіс у своїй роботі «Сприйняття і помилки в міжнародній політиці», опублікованій у період холодної війни, ілюзії, які ми створюємо, мають величезний вплив на ухвалення рішень — і навіть стають основними причинами конфліктів.
Щось схоже сталося з аналізом останнього, шістнадцятого, саміту Руху неприєднання, який пройшов наприкінці серпня в Тегерані — Іран уперше приймав саміт. Зустріч проходила на тлі малого прогресу в перемовинах із Іраном із приводу його ядерної програми та зростаючого тиску з боку Ізраїлю на світову спільноту з тим, щоб був встановлений «спусковий гачок» — лінія, яку Ісламська Республіка не повинна порушити.
Крім того, напруга в регіоні підсилила відчуття важливості саміту і країни, що його приймає. На Близькому Сході лише Іран і «Хізбалла» підтримали режим сирійського президента Башара Асада в громадянській війні, яка наближається до своєї критичної точки і дестабілізує Ліван і Йорданію.
Рух неприєднання грав важливу роль у період холодної війни. Його погляди були сформовані в результаті недавньої боротьби за незалежність у багатьох країнах-учасницях руху, і на порядку денному стояли питання про національний суверенітет, політику невтручання, баланс у стосунках Півночі та Півдня і підтримку національних визвольних рухів.
Але обставини, які об’єднали Рух неприєднання у минулому, змінилися. Двополюсні урядові структури часів холодної війни і подальший період американської політики унілатералізму, на противагу якій прагнули діяти неприєднані держави, сприяли виникненню набагато складнішого та взаємозалежного багатополярного світу. Тоді як Сполучені Штати та Європа все ще прагнуть здолати серйозну економічну кризу; багато країни-членів Руху неприєднання, такі як Індія, Чилі та Сінгапур, підтримують порівняно швидкі темпи зростання і стають частиною нових світових структур управління, таких як «Велика двадцятка».
Крім того, багато проблем, що стоять зараз перед нами — чи то зміна клімату, фінансова криза, проблеми розвитку, тероризм чи поширення ядерної зброї, — відображають зростаючу світову взаємозалежність. Щоб ефективно з ними впоратися, необхідно переглянути поняття суверенітету.
Зміни торкнулися не лише традиційних структур влади, але і вплинули на лейтмотив Руху неприєднання і долю його членів. Глобалізація сприяє зростаючій нерівності країн-учасниць Руху — досить порівняти Колумбію з Афганістаном або Чилі з Суданом, — що ускладнює процес перетворення кількісних показників у когерентний вплив.
Наслідки саміту в Тегерані і те, кому вони можуть бути вигідні, не зовсім зрозумілі. Іран, звичайно, розглядав з’їзд як можливість пропаганди — широке висвітлення в засобах масової інформації, коли як він перебував у епіцентрі дипломатичного урагану. Але нездатність учасників досягти спільної позиції з питань ядерної програми Ірану або насилля в Сирії — двох основних питань, з якими зіткнувся саміт, — помітно похитнули зусилля Ірану продемонструвати, що, незважаючи на суворі економічні та дипломатичні санкції, він залишається повноцінним учасником світової спільноти.
Справді, генеральний секретар ООН Пан Гі Мун розкритикував Іран за те, що той не переконав світову спільноту в тому, що він не прагне до володіння ядерною зброєю, тоді як Міжнародне агентство з атомної енергії опублікувало нову доповідь, у якій висловлювалося припущення про те, що він усе ж прагне.
І в своїй глибокодумній промові Мухамед Морсі, перший президент Єгипту, який відвідав Іран ще тоді, як утворилася Ісламська Республіка (1979 р.), висловився категорично проти сирійського режиму, те ж саме він зробив і в наступному виступі перед Лігою арабських держав. Крім того, Морсі закликав Іран приєднатися до Єгипту, Туреччини та Саудівської Аравії — в усіх країнах переважає сунітське населення — і сприяти політичним перетворенням у Сирії (роль, яку сирійська опозиція відкинула ще до того, як Іран устиг відмовитися).
Іншими словами, на практиці не виправдалися спроби Ірану створити те враження, на яке він розраховував, приймаючи у себе саміт Руху неприєднання. Навпаки, промова Морсі стала тим моментом з’їзду, що запам’ятовується. І ядерне питання Ірану залишається реальністю, яку не можна ігнорувати впродовж подальших трьох ключових років, коли Ісламська Республіка головуватиме в русі неприєднання, залишаючись у той же час однією з найсерйозніших проблем, що стоять перед світовою спільнотою.
Хав’єр СОЛАНА — колишній генеральний секретар НАТО та верховний представник ЄС із зовнішньої політики та безпеки.
