Політичний ромб

В інтерв’ю газеті Romania Libera президент Румунії Троян Бесеску висловив думку, що за 25 років правобережна частина Дністра, тобто велика частина Молдови, приєднається до його країни. Розуміючи, наскільки неоднозначну реакцію викличе така заява, президент застеріг, що станеться це в рамках Європейського союзу. «Румунія підтримує вступ Молдови до ЄС. Коли це станеться, ми будемо разом у великій європейській сім’ї. А процес об’єднання двох країн залежить від бажань людей по обидва береги Дністра. Чом би й ні?». Він розповів також, що Румунія активізувала видачу паспортів громадянам Молдови. «Лише цього року румунське громадянство отримало близько 70 тис. молдован і цей процес прискориться у зв’язку з відкриттям консульств в Бельцах і Кагулі». Румунський президент пояснив, що в разі об’єднання двох країн «кордон ЄС буде встановлено по Дністру, а демократична еволюція в регіоні стимулюватиме й інші країни, такі як Україна, рівнятися на Європу».

Те, про що вже давно всі здогадувалися, отримало офіційне оформлення. Румунія взяла курс на поглинання Молдови в історично недалекому майбутньому. З урахуванням перманентної політичної кризи в Кишиневі термін у 25 років виглядає як граничний. Дякую, звичайно, за стимулювання до рівняння на Європу, але ми і самі якось впораємося. Але зміна кордонів в Європі взагалі і тим більше наших не може залишити Україну байдужою. Тим паче, що справа стосується не лише Молдови і Румунії. Президент Бесеску категорично заявив, що не підпише договір про кордон з Молдовою, оскільки це «узаконило б пакт Молотова — Ріббентропа». А це стосується не лише наших сусідів. У Румунії доволі багато тих, хто готовий висунути територіальні претензії і до України, зокрема, на значну частину Одеської і Чернівецької областей. І так зване невизнання пакту Молотова — Ріббентропа виглядає як пряме посягання на нашу територіальну цілісність, хоча формально стосується лише Молдови. Але це чинник тимчасовий з урахуванням зростаючого румунського реваншизму.

Заява румунського президента, зроблена напередодні офіційного свята «День румунів», який відзначався і в Молдові. І це стало додатковим чинником повзучого об’єднання двох країн. Бухарест дістав повний доступ до конфіденційної державної бази даних молдовських громадян. Жандармерія Румунії і підрозділу карабінерів Молдови підписали угоду про взаємодопомогу в разі акцій громадянського протесту в Кишиневі. Спецзв’язок Молдови, облаштування державного кордону — все віддано під контроль румунських спецслужб. Почалася активна інтеграція поштової служби двох країн. У стадії підписання угода між міністерствами оборони. Укладаються секретні угоди між національними банками Кишинева і Бухаресту. Список вражаючий, тим паче, що далеко не повний.

Прем’єр-міністр Молдови Влад Філат на прес-конференції висловив незгоду з румунським президентом. «Республіка Молдова — незалежна і суверенна держава, і надалі буде абсолютно незалежною. Це означає, що ми станемо сильною країною з розвиненою економікою і соціальною сферою. Більш того — державою, яка буде частиною європейської сім’ї. Цей статус, я вважаю, Молдова отримає набагато раніше, ніж через 25 років». Проте, це слова, а перераховані дії молдовського керівництва щодо зближення з Румунією на державному рівні зроблені в більшості своїй за останній рік саме тоді, коли прем’єр і очолював уряд. Без його згоди нічого подібного не сталося. Тому заяву Філата поки необхідно розглядати як риторику, не підкріплену конкретними діями, і це з цілком зрозумілих причин викликає серйозну стурбованість України. Але є і ще один украй важливий чинник — Придністров’я.

Бесеску згадав кордон об’єднаної держави по Дністру. Уявляється, що це не випадково. Києву як би дають зрозуміти, що нічого не мають проти того, щоб відновити кордон, що існував до червня 1940 року. Тим самим Бухарест не буде проти приєднання Придністров’я до України. До того ж і в Тирасполі неодноразово заявляли про бажаність такого територіального перевлаштування. Але це дуже нагадує дари данайців, яких ще в давнину закликали побоюватися.

За всієї зовнішньої привабливості такого збільшення національної території, при здоровому розмірковуванні це нагадує погано закамуфльовану пастку.

По-перше, принципова згода на територіальні зміни відразу порушує питання і про приналежність згаданої вище частини української території. Як би в обмін на приєднання Придністров’я. На це категорично не можна погоджуватися навіть з урахуванням всіх інших чинників. Так, Придністров’я розчерком пера Сталіна і його прибічників без згоди його населення було відторгнуто від України. Але таких випадків в Європі безліч і відкривати скриньку Пандори відновлення так званої історичної справедливості просто неможливо. Інакше катастрофічних наслідків не уникнути.

По-друге. Разом з претензіями Румунії у нас є і інші території, які викликають напруженість у відносинах із сусідами. Хай температура там поки не дуже висока, але неважко уявити, як вона швидко підвищиться в разі прийняття пропозиції Бесеску. Ми ризикуємо отримати складні проблеми на більшій частині наших кордонів. Практика засвідчує, що територіальні проблеми належать до найбільш важко розв’язуваних. Через них виникають конфлікти, які тривають десятиліттями, а інколи і століття, отримуючи назву вікових. Навіщо нам це?

По-третє. При детальнішому розгляді не така це радість приєднувати Придністров’я з усім його авторитарно-мафіозно-корупційним ладом. З украй низьким рівнем економічного розвитку, що ляже додатковим тягарем на наш бюджет і інші сфери життя. У нас щодо цього своїх проблем повний рот, ще і чужих нам бракувало.

По-четверте. Перспектива територіальних змін Молдови викличе рішучу протидію Москви. Загострювати і так непрості наші відносини з Білокам’яною через Придністров’я немає жодного резону. Дехто на берегах Москва-ріки хотів би придбати між Україною і Молдовою свій анклав як важіль впливу на Україну, Молдову і Румунію.

Таким чином, заявлена румунським президентом перспектива поглинання Молдови принципово суперечить національним інтересам України, що і знайшло віддзеркалення у позиції нашого МЗС. Проте, слова словами, а варто проаналізувати, чому події призвели до такого результату. І тут ми підходимо до розуміння того, що велика частка провини за становище, що створилося, лежить на невиразній українській політиці щодо нашого найближчого сусіда.

Основною проблемою Молдови, що часто викликає політичні кризи разом з економічними, вже тривалий час є неврегульованість придністровського конфлікту. При цьому, утворився політичний ромб тих, хто реально впливає або може впливати на його розвиток і навіть завершення. Чотири вершини утворюють: Кишинів, Київ, Бухарест, Москва. У якійсь мірі за Бухарестом стоїть Європейський союз, але міру узгодженості їх позицій не слід переоцінювати. Брюссель і головні європейські столиці цілком влаштовує збереження територіальної цілісності Молдови. Про що неодноразово заявляла Ангела Меркель і навіть говорила про активну роль Німеччини в цьому.

Проблема в тому, що цілі у вершин ромба різні і навіть протилежні. Москва — головний протектор придністровських сепаратистів. Вона підтримує їх матеріально і є гарантом їх існування, маючи в Придністров’ї Оперативну групу російських військ (ОГРВ), яка налічує близько 1,5 тис. військовослужбовців. Її основними завданнями є охорона складів з боєприпасами в Ковбасному, за 120 км. на північ від Тирасполя. За оцінкою фахівців, на складах ОГРВ залишається близько 19 тис. тонн боєприпасів. Вивіз військового майна Росії з Придністров’я було припинено в кінці 2003 року через черговий виток напруженості в відносинах Кишинева і Тирасполя, викликаного зривом підписання меморандуму про врегулювання придністровської проблеми. Але це зовнішня причина. Насправді, Москва всіляко, всупереч підписаним нею угодам, не бажає виводити свої війська з Придністров’я, зволікаючи тим самим з урегулюванням конфлікту.

І тут значна роль належить Києву, якби українська дипломатія повною мірою використовувала свої можливості, у тому числі з урахуванням і географічного чинника. Ми ж спостерігаємо не активну, а пасивну позицію. Мало декларувати підтримку територіальної цілісності Молдови, потрібно діяти в цьому напрямку, чого здебільшого не спостерігається.

Це тим більше дивно, що в певні періоди наша дипломатія була досить активна. Достатньо пригадати так званий Робочий стіл щодо придністровського врегулювання 2000 року, який проходив під Києвом у Пущі Озерній, і на якому за активної участі експертів з шести країн Європи, Америки, Росії, України, Молдови і Придністров’я був підготовлений доволі реальний план придністровського врегулювання. Ініційований Україною план урегулювання конфлікту, що отримав назву «План Ющенка» дозволяв бачити в особі Києва серйозного учасника переговорного процесу. Проте, такі спалахи активності швидко проходили і наша дипломатія дедалі більше пленталася в хвості інших гравців. У результаті, в заяві російського президента Дмитра Медведєва щодо придністровського врегулювання Україна навіть не згадується. Посилення ролі Бухаресту в політичному ромбі відбувається за рахунок ослаблення Києва. Ось, як кажуть, і приїхали. Нас ігнорують, причому дедалі відвертіше, а ми мовчки втираємося і чекаємо невідомо чого. Так діждемося того, що ромб перетвориться на трикутник за рахунок стягування вершини під назвою Київ. А потім розгублено озиратимемося і шукатимемо винних. За звичаєм, у нашій політиці таких не виявиться. Можлива нова політична реальність біля наших кордонів застане нас зненацька і вже пізно буде що-небудь змінити. Але чи розуміють це наші можновладці? Схоже, що ні.