Шедеври в ресторані рятують... Національний художній музей

Грецький підприємець пан Теодор Маргеллос відомий в Україні насамперед як засновник групи компаній «Ілта», який на інвестування у відому торгову марку «Олейна» надав більше як $30 млн. Пан Теодор спробував ризикнути, вирахувавши всі вигоди від «потрійної комбінації». Цими днями він презентував новий унікальний ресторан авторського дизайну «Ле Гранд кафе». Територіальна близькість до музею «з левами при вході» приміщення, розташованого в Музейному провулку, наштовхнула пана Маргеллоса на думку і щодо інтер'єру, де поєднувалися б французькі, віденські та українські мотиви, і щодо взаємовигідного співробітництва. За досить пристойні щомісячні відсотки від реальної вартості, встановленої Національним художнім музеєм, деякі мініатюри та полотна кінця XIX століття з цього музею експонуватимуться тепер… у «Ле Гранд кафе». Для того щоб шедеврам українського мистецтва (серед яких, наприклад, відома «Дівчина в червоному капелюшку» Олександра Мурашка і «Свята Варвара» XVIII ст. із приватної колекції пана Маргеллоса) створити необхідну атмосферу, в ресторані встановлено новітні системи опалення, кондиціонування і навіть шумопоглинання. Дизайн ресторану виконано в стилі класичної еклектики: сімейний тандем французів Лори Велфлінг та Джорджа Патріка де Річмонда за декілька місяців підібрав ансамбль із предметів, які створюють відчуття примхливої, дещо важкуватої еклектики зламу століть. Українська орнаментика килимів, барочні картуші і рами, страусові яйця-світильники, паризький камін, віденський рояль і фото акторів початку століття із Сінного ринку — вибагливі композиції графічних i живописних творів стають «солістами» на їхньому тлі. До речі, у двох кімнатах ресторану, в меню якого обов'язково буде включено класичні українські страви у «рафінованому аранжуванні», вечорами звучатиме і «живий звук» — фортепіанна та джазова музика.

Підприємці наприкінці минулого століття зовсім недешево купували ці полотна, переносячи їх із домашніх їдалень до музеїв, щоб подарувати їх усім громадянам. Підприємці ж наприкінці нинішнього століття їх орендують, щоб демонструвати дуже обраній публіці. Та чи не блюзнірство це? Чи наше класичне мистецтво варте ресторану, хай навіть і найвищого гатунку? Риторичні запитання залишаються в тій же площині, що й абсолютна байдужість держави до національних надбань. Хоч як це не гірко казати, та коли неможливо іншим чином фінансувати якщо не розвиток, то хоча б певний рівень музейної справи в Україні, — краще вже хай самі полотна, замість того, щоб висіти в порожніх і не вельми безпечних залах, дають і на хліб насущний музейним працівникам. А там, імовірно, — на початку нового тисячоліття, як це модно тепер казати, і на ремонт музею вистачить, і на закупівлю нових полотен.