Для тих, хто й досі любить Сталіна

«Мы все долго жили при самом негодяйском авантюрно-бандитском правлении, и слава Богу, что оно медленно уходит, хотя еще продолжают нас душить всякого рода «паханы» и «паханчики»...»

«...я сумел «зачерпнуть» из безвозвратно уходящего нашего рабского прошлого часть грязи и выставить все это во всей красе для будущих поколений»

Д. С. Балдаев «Автобиография»

Шукати метаісторичну логіку — згубна справа. В історії раз у раз виявляється, що найвеличніші битви зрештою виграють переможені. А отже, переможців — судять, всупереч розхожій приказці. Судять найстрашнішим, найнепохитнішим судом, за найсуворішим, останнім рахунком. Настає час — і сотні тисяч слабких голосів жертв «великих перемог» звучать страшним, невблаганним вироком учорашньому тріумфаторові.

Саме тому часи «великих перемог» породжують не тільки великих борців, а й дивовижних у своїй суперечливості свідків епохи. Людей, незрозумілих нам, тим, хто живе сьогодні, поза тим історичним контекстом.

Одним із найбільш незрозумілих для нас свідків епохи масових радянських репресій був Данциг Сергійович Балдаєв, автор моторошної у своїй репортерській щоденності графічної серії «Малюнки з ГУЛАГу». Історія його родини, його біографія, його робота і спадщина, його світогляд — усе видається незбагненно зібраним із несумісних протиріч. Для того щоб зрозуміти його самого і значення його робіт, його спадщину варто розглядати загалом, у нерозривній сукупності з контекстом епохи, свідком і активним учасником якої він був.

Спантеличують навіть прості факти його біографії: Данциг Сергійович Балдаєв (народився 19 грудня 1925 р. у м. Улан-Уде, Бурят-Монголія, помер 23 січня 2005 р. у Санкт-Петербурзі, Росія) був сином відомого бурятського фольклориста й етнографа Сергія Петровича Балдаєва, походив із древнього бурятського роду, з якого в 1930-х роках було репресовано понад 50 людей. Після арешту батька, як син репресованого, він виховувався у спеціалізованому дитячому будинку, був позбавлений можливості здобувати освіту у вищих навчальних закладах. 1940 року, під час «передиху» в репресіях, батька звільнили, і той, побоюючись повторного арешту, переховувався в Ленінграді, працював кочегаром. Туди ж перебрався й Данциг Балдаєв.

Там, уже після війни, і розпочалося його «дивне» захоплення фольклором ув’язнених. З одного боку, цьому сприяло те, що він працював тюремним наглядачем у знаменитих «Хрестах», з іншого боку, таке починання підтримав його батько — сам відомий етнограф. Він же й навчив Д. Балдаєва наукових методик пошуку, збирання та первинного аналізу матеріалу. З кінця 1940-х до початку 1970-х років Д. Балдаєв самостійно збирав фольклор ув’язнених по всій території СРСР.

Результати 20-літніх табірних і тюремних досліджень Д. Балдаєва зацікавили в середині 1970-х керівництво МВС і КДБ СРСР. Під керівництвом начальника карного розшуку м. Ленінград Г.Д. Зигаренка було створено спеціальну робочу групу з Д. Балдаєва, Г. Тимофєєва, Г. Конопатової та Л. Мильяненкова зі складання довідника для службового користування на підставі інформації, зібраної раніше Д. Балдаєвим.

Останнім часом доводилося кілька разів читати й чути сумніви щодо доказової цінності та достовірності матеріалів Д. Балдаєва, особливо представлених «Малюнків з ГУЛАГу». Основними претензіями є те, що він не був безпосереднім учасником подій, представлених на малюнках, а також те, що вони були зроблені значно пізніше самих подій. Доводилося чути навіть глумливо-образливий у своїй вульгарності епітет: «ГУЛАГівські комікси». Однак на тій же підставі можна поставити під сумнів достовірність і документальність багатьох публіцистичних творів, наприклад «Архіпелагу ГУЛАГ» О. Солженіцина, «На рубежі двох епох» Я. Раппопорта або «Колимських оповідань» В. Шаламова. Що охоче і роблять сучасні неосталіністи. Однак цей шлях однозначно є хибним, інакше в історичному дослідженні нам довелося б відмовитися від занадто багатьох свідчень. При цьому не варто забувати, що так звані офіційні архівні документи про репресії, які зрідка і дозовано потрапляють до дослідників, надає не хто інший, як безпосередні ідеологічні та юридичні послідовники тих, хто робив ці злочини. Вони не тільки не виявляють жодного каяття, а й останніми роками знову починають пишатися «славним минулим».

«Малюнки з ГУЛАГу» Д. Балдаєва утворюють абсолютно необхідний та органічний контекст для сприйняття інших частин його зібрання, що дають змогу поєднати в єдине ціле всю зібрану ним інформацію про злочинний світ і про світ репресивної системи ГУЛАГу, частиною якого він і сам був. І саме так — як авторське відображення історичного контексту, їх і слід сприймати. І в цьому розумінні, разом з усіма іншими частинами його спадщини, вони виступають історично достовірними. Власне, дискутувати тут особливо немає про що.

Доречно було б сказати декілька слів про значення спадщини Данцига Балдаєва.

По-перше, під кутом зору практичної кримінології, необхідно відзначити, що Д. Балдаєв створив першу і найповнішу збірку та класифікацію татуювань і лексики представників злочинного світу, навіть ширше — антисистеми в тому вигляді, в якому вона існувала в радянському суспільстві. Це, по суті, був набір формальних критеріїв для того, що сучасна кримінологія називає профілюванням підозрюваного. Використовуючи виділені та класифіковані Д. Балдаєвим лексичні (арго) та іконографічні (татуювання) ознаки, стало можливим з високою достовірністю визначати кримінальну історію, звички, нахили, вік, іноді навіть місце народження підозрюваних. За допомогою цього методу було виявлено і знешкоджено близько 350 особливо небезпечних злочинців тільки в Ленінграді у 1980-х роках.

Загальнотеоретичне значення робіт Д. Балдаєва, мабуть, більш значиме, хоч саме його зазвичай і прийнято недооцінювати. Він уперше спробував об’єднати в єдину систему мову татуювань, «блатний» жаргон і поставити це у відповідність до складної ієрархії антисистеми — тюремного, табірного світу і кримінального співтовариства на волі. По суті, він впритул підійшов до аналізу мета-мови антисистеми.

До 1990-х років корпус його робіт містив багатотомну збірку татуювань (понад 4000 зображень із поясненнями і класифікацією) — загальних «сакральних» символів злочинного світу, словник кримінального жаргону з більш як 14 000 статей, а також словник топонімів «злочинного» походження, який містить близько тисячі географічних назв. Ця робота залишилася незакінченою з багатьох причин. Насамперед — через відсутність запиту на такі дослідження та відсутності у самого Д. Балдаєва необхідної систематичної освіти. Та він і не ставив перед собою настільки серйозних методичних цілей. Такого результату було досягнуто завдяки використанню ним вірної наукової методології, запропонованої його батьком, ученим старої школи.

Зараз нікому розвинути і закінчити на належному рівні роботи Д. Балдаєва. Учнів у нього не залишилося через катастрофічне падіння фахового рівня працівників силових відомств. А вчені не готові звернути увагу на потенціал його праць, скомпрометованих субкультурою «шансону» і гламурних татуювань.

Окремо важливо дати оцінку культурному значенню доробку Д. Балдаєва. І з чим, власне, ми маємо справу? Усі його компіляції татуювань, лексики, топоніміки, різноманітні замальовки, записи й нотатки являють собою неоцінений документ епохи. Найстрашнішого і, на жаль, занадто довготривалого її відрізка. По суті, це — вирок. Сприймаючись у відомому нам тепер історичному контексті, систематичні й анотовані замальовки Д. Балдаєва, зроблені зі слів табірних охоронців та ув’язнених, виглядають як невблаганний вирок системі, що породила ГУЛАГ.

На мою думку, найбільш моторошне літературне свідчення злочинів комуністичного режиму — «Колимські оповідання» Варлама Шаламова. І саме слова Шаламова, гадаю, послужать кращою анотацією до циклу «Малюнки з ГУЛАГу» Данцига Балдаєва: «На цей час я заздрив лише тим людям, які знайшли в собі мужність покінчити з собою під час збору нашого етапу на Колиму в липні тридцять сьомого року в етапному корпусі Бутирської тюрми. Ось цим людям я дійсно заздрю — вони не побачили того, що побачив я за сімнадцять подальших років...» («Рукавичка», 1972).

Юрій КОСТЮЧЕНКО

Автобіографія

Данциг Сергійович Балдаєв (19 грудня 1925, Улан-Уде, Бурят-Монголія — 23 січня 2005, Санкт-Петербург, Росія).

По лінії батька й лінії матері я походжу з хрещених бурят-монголів — багатих, сміливих, фізично сильних. Мій дід по батькові Петро помер у 96 років у Боханській в’язниці після допиту ленінським способом «фізичного переконання». А він же, бавлячись, носив на плечах по колу свого коня-бігунця Хурдан-хара, який одного разу врятував йому життя, коли помчав від збіглих каторжан Олександрівського централу.

Моя мати Степанида Єгорівна Бажичеєва-Балдаєва була дуже сильною і працьовитою. І сміливістю її Бог не образив. Одного разу, коли їй було 16 років, вона взимку з обозом до 60 — 70 саней поверталася з Іркутська. Селяни — росіяни і бурят-монголи — після продажу сільгосппродукції були при грошах. Раптом на них напали із сокирами збіглі каторжники разом із піднаглядними поселянами і стали відбирати у обозників гроші, одяг і коней. Моя мати, почувши шум, схопила дванадцятизарядний вінчестер-напівавтомат. На неї накинулися два каторжники із сокирами, і вона розстріляла їх в упор. Крикнувши: «Мужики, в’яжіть їх!» — застрелила і третього, що намагався втекти. Так були зв’язані й доставлені в Олександрівський централ більше 20 злочинців. Мати отримала премію і всю до копійчини віддала Боханському двокласному училищу, де колись навчалася.

Мої діди за договором із царською військовою адміністрацією продавали зерно, овес і худобу на провіантських складах Іркутська. Під час Російсько-японської війни вони разом з іншими заможними людьми відкрили безкоштовні солдатські їдальні на залізничних станціях Черемхово й Усольє-Сибірське. Під час громадянської війни сім’ю розкидало. Дядько Олександр воював за червоних. За участь у розгромі військ і взяття в полон барона Унгерна був нагороджений золотою зброєю; на ефесі його палаша прикріпили орден Червоного Прапора. Також він отримав від уряду молодої Монгольської Народної Республіки орден Полярної Зірки.

Молодший мій дядько, Михайло, був нагороджений отаманом Семеновим за особисту хоробрість солдатським Георгієм, а за взяття Чити — офіцерським Георгіївським хрестом. Коли під час наступу 5-ї Червоної Армії отаман Семенов пішов до Маньчжурії, дядько Михайло, набравши на складах Чити зброї, боєприпасів і провіанту, пішов у Забайкальську Муйську долину охороняти старательські артілі. Обидва дядьки, як і їхній старший брат Петро, ні в чому не замішані, проте були вбиті комуністичною владою. Коли батько у 1960-х роках ходив в Улан-уденський КДБ з проханням повернути сім’ї реліквію — золоту зброю та орден Полярної Зірки, — начальство відповіло: «Ви що, цією шашкою хочете зрубати голови працівникам НКВС?»

Ще один мій дядько, Георгій, який до революції навчався у Черемхівському комерційному училищі, на засланні у «Краслагу» працював головбухом «Спецліси ГУЛАГу НКВС». Розкуркулена сім’я дідуся Мирона (дядька матері) майже вся загинула в селищі Ірбейське Красноярського краю від непосильної роботи, голоду і хвороб. Комнезам улусу Хохорська (30 п’яниць і ледарів) повністю розорив це дуже багате село з 120 дворів.

Сином «ворога народу» став і я. Батько був заарештований за доносом одного обідранця, який залицявся до моєї матірі до її заміжжя.

Ми з молодшою сестрою опинились у дитячих будинках. Мені пощастило: я потрапив до дитячого будинку імені Жовтневої революції в селі Ікей Тулунського району Іркутської області. У ньому тоді було 156 дітей «ворогів народу». Це були діти командного складу ОДВКА (Окремої Далекосхідної Червоної Армії) й Уральського військового округу, а також діти іркутської інтелігенції. Багато з них мали дворянське походження й абсолютно вільно говорили декількома європейськими мовами.

Піонервожаті називали нас «враженятами» й вимагали говорити тільки російською, пояснюючи це тим, що іноземні мови викликають антирадянські думки.

Вони перевіряли всю нашу пошту. Коли школа несподівано для всіх вийшла за успішністю на перше місце, це не сподобалося НКВС. До нас приїхав «товариш», було проведено показове переекзаменування, яке ми, діти «ворогів народу», витримали з честю. Після цього на зборах товариш із НКВС сказав: «Ви зрозуміли, як вороги народу готували своїх дітей і скільки вони можуть принести шкоди нашій робітничо-селянській державі. Але до вищих навчальних закладів ми їх не пустимо!»

Усе це відбувалося 1938 року, коли батька засудили як проповідника російського царату, тому що в 1920-х роках у газетній статті він виступив за відкриття російських шкіл поряд із бурят-монгольськими, за прилучення до російської культури. Усе своє життя батько — вчений, якого цінували найвидатніші діячі науки, — подвижницьки збирав скарби бурят-монгольського фольклору, побуту, родоводи. Він був першим директором бурят-монгольської семирічки, закінчив Московський інститут народів Сходу, навчався в аспірантурі у академіка М.Я. Марра, який мав намір залишити його в інституті на викладацькій роботі. Але незаможники улусу Хохорська надіслали до Москви вимогу виключити батька як сина багатої людини. Пам’ятаю, як разом із батьком я був у Наркомосі у Н.К. Крупської, яка скасувала наказ про виключення. З інституту батько був витребуваний через ЦВК ВКП(б) його близьким товаришем, першим секретарем обкому ВКП (б) Бурят-Монгольської АРСР Єрбановим для організації в республіці інститутів, технікумів, шкіл. Єрбанов, делегат «розстрільного» XVII з’їзду партії, був страчений 1937 року. Вибиваючи зізнання, в НКВС йому переламали руки й ноги, зламали щелепу.

Батько казав мені, що в перекладі з санскриту слово «Росія» означає «експериментальна країна, або поле сатани». Один казкар-улегірша говорив батькові: «Сьогодні чортам і дияволам немає чого боятися: раніше вони боялися священиків, шаманів, церков, монастирів, мечетей, дацанов, а тепер в образі людей стали комуністами, енкаведистами, донощиками (дрібні чорти), незаможниками». 1940 року батька звільнили «за недоведеністю». Дали йому квартиру на околиці Улан-Уде, повернули деякі меблі, сильно попсовані (найцінніші речі — хутра, золото, срібний посуд — не віддали), дали можливість працювати. Але 1948 року його викликав перший секретар ВКП (б) Бурят-Монгольської АРСР, якийсь Кудрявцев (зять Г.М. Маленкова), який хотів скористатися авторитетом батька, щоб розправитися з неугодними йому людьми. Він зажадав, щоби батько написав розгромну статтю на більш ніж 25 осіб як на панмонголістів і одночасно низькопоклонників перед Заходом. У цьому списку було всього п’ятеро-шестеро бурят-монголів, решта — росіяни, українці, євреї, татари. Цей уявний «інтернаціоналізм» був явно провокаційний, сіяв національну ворожнечу, за допомогою якої комуністи хотіли «розділяти й володарювати». Уже коли став дорослим, я, буваючи в різних республіках, у місцях ув’язнення по всій країні, бачив паростки цієї політики, що в наші дні призвела до кровопролиття.

Батько відмовився писати статтю, і йому відразу ж нагадали, що він «ворог народу». Тієї ж ночі він виїхав до Ленінграда, до своєї старшої дочки (моєї сестри), дружини капітана 2-го рангу. У неї він — відомий вчений — прожив без прописки два роки, працюючи пильщиком дров, робітником у їдальні, збиваючи ящики на тарному складі, копаючи городи у багатих дачників, розвантажуючи вагони. Але весь вільний час проводив у Публічній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна, займаючись науковою роботою (квиток до наукового залу йому дістав старий друг, професор Азадовський). Одного разу я показав батькові копії татуювань зеків із «Хрестів», де працював наглядачем, і батько сказав мені: «Сину мій, збирай татуювання, фольклор зеків, їхні асоціальні малюнки, адже все це разом з ними піде в могилу». Він навчив мене методиці збирання тюремного фольклору, а також прийомам шифрування, необхідним у цій небезпечній справі.

...Cвою працю я призначав не лише для службового користування. Недарма за «моїм» татуюванням написана картина П. Бєлова «Біломорканал». Усе пережите країною, як у дзеркалі, відбилося в тюремному й табірному побуті. Чи криве це дзеркало? Не думаю — незважаючи навіть на всю деколи наївність, марновірство або збоченість уявлень зеків. Ідеологічна брехня, міжнаціональні конфлікти, які майстерно розпалювалися, приниження людей і позбавлення їх права на гідне життя, на існування взагалі — гріхи держави, які у кримінальному та тюремно-табірному середовищі проступили страшними плямами татуювань і жаргону, кримінальних сюжетів і збочених уявлень про будову суспільства, нації, соціальні ідеї.

Опубліковано Євгеном БАРАНОВИМ 2001 р. у журналі «Смена», Санкт-Петербург (друкується зі скороченнями)