Rex rugorum

Народжений у Києві  від шлюбу Володимира Святославича та полоцької княжни Рогнеди, Ярослав зростав, попри свою непоказну зовнішність і фізичні вади (у нього був уроджений підвивих у правому тазостегновому суглобі, через що він накульгував) допитливим і небоязким  хлопчиком. За свідченням давньоруських книжників  він вирізнявся  досконалим розумом і хоробрістю на війні («совершен умом  и храбръ на рати»). У його кволому тілі билося серце лева.

Своє князівське служіння він розпочав у далекому Ростові, куди, по досягненню князівського повноліття, його відправив  своїм посадником Володимир. Було тоді Ярославу  приблизно 14 — 15 років. Незважаючи на свій юний вік,  цьому «кривенькому каченяті», як його називали позаочі, вдалося здолати спротив язичницького населення краю й утвердити у цьому закутному краї київську владу. В одному із давніх переказів заховалася звістка про те, що Ярослав здолав у єдиноборстві «лютого звіра» — ведмедя, котрого на нього випустили  тубільці.

♦ Ця  далека околиця Київської Русі мала недобру славу й невипадково прозивалася  Ведмежим кутком. Після чергового двобою Ярослава з ведмедем і собаками у селищі «Медвежий угол», князь-переможець  встановив на цьому місці дерев’яний хрест й заклав підвалини християнського храму. Згодом тут, біля впадання річки Которослі у Волгу він збудував місто-фортецю і назвав її, як свідчать літописні джерела, «в своє ім’я Ярославлем». Ця подія сталася близько 1010 року. Саме тоді помер старший брат Ярослава —  новгородський князь Вишеслав. Його місце й посів Ярослав.

У Новгороді він набув статечності. Одружившись зі шведською принцесою Інгігерд-Іриною, Ярослав отримав добрий посаг. Через що, либонь, відмовив батькові у виплаті Києву щорічного «уроку», що становив дві тисячі гривень й був суттєвим джерелом поповнення державної скарбниці. Як сповіщає Повість временних літ під 1014 р., це викликало неабияке  роздратування Володимира, який вже було збирався послати до Новгорода військо, аби провчити сина, однак цьому походу зашкодила хвороба великого князя. Наляканий батьковою погрозою, Ярослав послав за море найняти варягів, щоб з їхньою допомогою протистояти київському війську.

♦ Тим часом заворохобився й Володимирів пасерб Святополк, що сидів на князівському столі у Турові. Близько 1014 р. за підозрою у змові його, разом із дружиною — донькою польського короля Болеслава Хороброго, було заарештовано. Подружжя, очевидно,  запроторили до однієї з київських в’язниць. Тим часом 15 липня 1015 р. у княжому селі Берестові, неподалік від Києва, помер Володимир Святославич. Його кончина загострила болісне питання успадкування влади. Принципово новий рівень самосвідомості державної влади противився ідеї механічного її дроблення. Реформування  Володимира випереджали реальні можливості тогочасного суспільства, через що впроваджувана ним радикальна зміна традиційного порядку передачі верховної  влади  від одного володаря до іншого призвела до розбрату.

♦ Спільники Святополка спочатку приховали звістку про смерть Володимира. Поночі вони, розібравши межи князівськими покоями поміст, дістали його тіло й, загорнувши його у великий килим, мотузяччям опустили  на землю. Потім поклали його на сани й одвезли до церкви святої Богородиці (Десятинної), яку він збудував. Не гаючи часу, Святополк заходився шукати підтримки та визнання киян. Схиляючи їхні симпатії на свій бік, він,  за словами літописця, «скликав киян і став майно їм давати. А вони брали, та серце їхнє не було з ним, бо браття їх були з Борисом». Народжений у християнському шлюбі, був Борис богобоязливий і нерішучий. Київська дружина, яка перебувала з Борисом у військовому поході, запропонувала йому допомогу  в оволодінні Києвом — «сказала йому дружина отня: «Ось дружина у тебе батькова і вої, піди сядь у Києві».  Проте Борис відмовився від спроби силою утвердитися на батьківському столі та зголосився визнати Святополка великим київським князем, мовивши: «не буде того, щоб мені зняти руки на брата на старшого. Коли отець мій помер, то сей мені буде замість отця». Почувши це, розійшлися від нього дружинники. Він залишився у спорожнілому військовому таборі на річці Альті з невеликою жменькою своїх «отроків».

Хоч Борис  і відмовився від своїх прав на великокнязівський престол, об’єктивно він, як й інші Володимирові сини, становив загрозу єдиновладдю Святополка. Останній, згідно з літописною оповіддю, звелів своїм підручним знищити Бориса. Невдовзі такої ж самої участі зазнали Гліб і Святослав Володимировичі. Тим часом про події, що сталися у Києві по смерті Володимира, дізнався в далекому Новгороді Ярослав й відразу ж став на прю зі Святополком та його могутнім покровителем — польським королем Болеславом Хоробрим. Ця  боротьба тривала довгих чотири роки і закінчилася перемогою Ярослава. Як сповіщає Повість временних літ під 1019 р., «Ярослав же сів у Києві, утерши поту з дружиною своєю, показавши побіду і труд великий».  Проте до остаточного тріумфу ще було далеко.

Серйозну загрозу для нього становив  його брат Мстислав, князь Тмутараканський, який теж ласився на Київ. Та кияни не відкрили йому міські брами, відмовившись визнати його київським князем і Мстиславу довелося сісти на князівський стіл у сусідньому Чернігові. Тим часом, Ярослав найняв варягів і виступив із Новгорода в похід на брата. Та у бойовищі, яке зав’язалося між їхніми військами поблизу Листвина на Чернігівщині, він зазнав поразки і змушений був повернутися до Новгорода. Хоч Мстислав і визнав право старшого брата на великокнязівський стіл, великодушно йому мовивши: «Сиди ти у своєму Києві, оскільки ти єси старший брат, а мені хай буде ся сторона» та  Ярослав, однак, не наважився сісти у  Києві. Посадовивши у ньому своїх мужів, він повернувся до безпечного йому Новгорода.  У 1026 р. брати  уклали мирну угоду, розподіливши сфери свого впливу і влади по Дніпру: «Ярослав зібрав воїв многих, і прийшов до Києва, і вчинив  мир із братом своїм Мстиславом. І розділили вони по Дніпру Руську землю: Ярослав узяв сю сторону, а Мстислав — ту. І стали вони оба жити мирно і в братолюбстві, і перестали усобиця й заколот, і була тиша велика в землі Руській».

Поділ Русі 1026 р. по Дніпру залишив помітний слід в суспільно-політичній свідомості тогочасної еліти. Обґрунтовуючи право на володіння спадщиною своїх батьків і дідів, князівські клани зберегли пам’ять про той прецедент. Наприклад, восени 1195 р., Рюрик Ростиславич разом зі сватом своїм Всеволодом Юрійовичем і братом Давидом заявили чернігівському князю Ярославу Всеволодовичу і всім Ольговичам: «Цілуй  нам хреста усім з усім своїм браттям, що ви не будете домагатися отчини нашої,  Києва і Смоленська, од нас, ні од наших дітей, ані від усього нашого Володимирового племені, як нас розділив предок наш Ярослав — по Дніпро. А Київ вам не надобен». Поділ 1026 р. по Дніпру зберігся не тільки в родовій пам’яті Рюриковичів. То був детонатор нестабільності, що провокував  різнобій регіональних ритмів історичного життя країни. Хоч політичного відокремлення Правобережжя від Лівобережжя в києво-руські часи не сталося, однак саме тоді сформувалися уявлення про відмінність історичних первенів двох берегів Дніпра.

♦ Хоча літописні джерела й свідчать про те, що брати жили  у мирі братолюбстві  до самої смерті Мстислава, що постигла його  у 1036 р., не думаю, що Ярослав почувався комфортно, спостерігаючи із київських високостей за бурхливою діяльністю Мстислава, який доклав неабияких зусиль аби перетворити Чернігів  на місто, гідне статусу столиці половини Русі.  Тільки   поховавши брата у ще недобудованому ним за життя  чернігівському соборі св. Спаса, Ярослав  міг спокійно зітхнути й без проблем успадкувати його володіння, адже єдиний, здається, син Мстислава на ймення  Євстафій помер ще  1033 р. Отож, коли зійшов з життя і Мстистислав Чернігівський стіл того ж року було ліквідовано: «перея владу його  всю Ярослав і став самовладцем Руської землі». Термін самовладець, яким літописець  представляє Ярослава як суверена, є візантійською калькою, так само як і запозичений із візантійської практики увесь спектр харизматичних епітетів влади старокиївських князів.

Щойно ставши єдиновладним володарем Русі, Ярослав посадовив на новгородське княжіння свого сина Володимира, а на тамтешню єпископську кафедру  — святителя Луку Жидяту. У свого брата Судислава, єдиного з уцілілих синів Володимира, він відібрав Псковщину й  постриг у ченці (по суті, запроторив до в’язниці), з якої його випустять тільки після смерті самовладця його племінники — князі Ярославичі. Ізяслав Ярославич дістав у володіння Турово-Пінщину, Святослав став княжити на Волині, а наймолодшого, Всеволода, київський князь із надмірної любові тримав коло себе. Лише Полоцька земля залишалася непідвладною київському правителю. Єдиновладні амбіції Ярослава символічно маркують засновані ним на далеких рубежах Русі міста, що носили його імена — Ярослав у верхів’ях Волги, Юр’їв у землі чуді (сучасний естонський Тарту) та ще один Юр’їв       — на південному степовому кордоні в Пороссі.

Правління Ярослава ґрунтувалося  на відновленій ним політичній практиці Володимирового володарювання. Політична система Київської держави й далі, мовлячи словами М.С. Грушевського, «опиралася на династичній основі, тепер відсвіженій, бо на місце родини Володимировичів по всіх землях, окрім Полоцька, посаджено синів Ярослава. Дружинна верства, де сильні домішки чужі, варязькі, значно ще нейтралізували локальні елементи, далі розтікалася по цілій Руській державі, в’яжучи її свідомістю своєї одности. Як далі, київське право і законодавство впливало на право і практику цілого простору держави, відмінюючи місцеве звичаєве право, а змагання коло дальшого розширення нової релігії та візантійської культури зміцняли закладені Володимиром культурні зв’язки».

♦ В період двовладдя братів Володимировичів авторитет  Києва як  головного політичного центру Русі дещо занепав. Либонь саме цим пояснюються причини грандіозного будівництва, яке розгорнув у Києві Ярослав.  Як сповіщає  Повість временних літ  під 1037 р.:  «Заложив Ярослав город — великий Київ, а в города того ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії Премудрості Божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах, кам’яну, Благовіщення святої Богородиці...Після цього він звів монастир святого Георгія і монастир святої  Ірини». Це літописне повідомлення було складене значно пізніше вказаної дати і входило до складу  Похвали  будівничої і християнізаторської діяльності Ярослава. Згаданих у ньому п’ять  будівельних об’єктів,  зведених між  1036 і 1051 рр., між тим, об’єднував, як уявляється, цілеспрямований, раціонально спланований замисел побудови на берегах Дніпра християнської столиці, богоспасенного града. 

♦ У політичній теології християнського середньовіччя ідея міського улаштування була невід’ємною частиною побудови Християнського Царства. Місто уявлялось подобою, імітацією «іконою» Раю/Града Небесного і в силу цього — провіщенням вічного Града. Відтак, стараннями цього великого будівничого Київ знову утверджується у статусі політичної і духовної столиці  Русі. Столичність Києва є відтворенням константинопольської моделі, запозиченням з візантійського ідейного арсеналу  (термін «столиця» у давньоруській мові не зафіксований). Характерною у цьому відношенні є  найменування Києва першим руським за походженням митрополитом Іларіоном «першопрестольним матері градом».  Трохи пізніше ця ідея знайде подальший розвиток під пером укладача Повісті временних літ, який  вкладе в уста завойовника Києва князя-язичника  Олега пророчі слова: «Се буди мати градомъ русьским». Це словосполучення є давнього, книжного за своїм змістом походження і несе в собі, насправді, потужне ідеологічне навантаження. Перед нами біблійний епітет мати градом, співставний у середньовічній літературі з Єрусалимом. Наприклад, в одному із варіантів серії питань-відповідей про першість різних речей Голубиної книги» стверджується, що «Єрусалим-город всім городам мати — він стоїть посередині світу білого (в нім пуп землі)». В апокрифічній Повісті про царя Волота Волотовича, відомої за списками ХV ст. також знаходимо аналогічне ототожнення: «Перший град всім градам мати славний град Єрусалим. А церква Єрусалимська всім церквам мати». Персоніфікація міста в образі  жінки було вельми поширеним явищем в архаїчному фольклорі багатьох народів світу. Міфологема місто-блудниця, наприклад, ототожнюється з Вавілоном: Великий Вавилон — мати розпусти й гидоти землі (Об.17, 5). Якщо Вавілон є «троном зла», то Єрусалим — «престол слави». В системі образів есхатологічної поезії біблійних книг межі Старого й Нового Завітів «місто-мати» («місто-діва») ототожнюється з Небесним Єрусалимом. У новозаповітній візії Івана Богослова Новий Єрусалим персоніфікується в образі «нареченої Агнця». Уособлення міста в жіночому  образі, що виступає в ролі матері і нареченої Збавителя втілює, таким чином, образ Нового Єрусалиму — ідеальної столиці Христової Церкви  й  місце пробування Бога. Така самоідентифікація Києва й була задекларована літописцем у містично-пророчих словах «Се буди мати градомъ русьскимъ».  Текстологічні паралелі  цьому літописному фразеологізмові,  помічені вченими  у книгах Святого Письма (Гал. 4.: 26), Житії Василія Нового та апокрифічних пам’ятках, засвідчують, що знаменитими, приписуваними язичнику Олегу словами Київ явно ототожнюється з Новим Єрусалимом.

♦ Утверджуючи себе з кінця Х ст. як важливий чинник християнської ойкумени, Київ не міг стояти осторонь  розвитку середньовічної біблійної екзегези, християнської теології і естетики, де єрусалимській ідеї відводилось почесне місце. Рецепція християнської історіософії на Русі об’єктивно зумовлювала формування уявлень про її співпричетність із подіями і явищами Священної історії. Тому закономірно, що образ Святого Міста — Єрусалима — був тут предметом особливо глибокої рефлексії. Орієнтація староруських книжників на біблійну традицію була невіддільно пов’язана з рецепцією візантійської політичної культури із її православним усвідомленням  історичного процесу.   Християнська історія продовжує і, в той же час, відміняє єврейську. Новим Єрусалимом для усіх православних християн відтепер є Константинополь — столиця могутньої Візантійської імперії й усієї християнської спільноти. 

♦ Заснована Константином Великим 324 р. на європейському березі Босфору (на місці давньогрецького Візантія) столиця Візантійської імперії, освячена 11 травня 330 р., була знана у тогочасному світі як Новий Рим (Constantinus novam Roma). З-поміж багатьох епітетів на його означення (Constantinus sedem regni Bysantium transtulit, eamque Constantinopolis vocavit, quae et Regia urbs et Neoroma vocata) у слов’янській писемній традиції укорінилася назва Царгород. Офіційний статус Константинополя як Нового Риму був закріплений відповідними канонами Халкедонського та другого Константинопольського церковних соборів. В цій політичній символіці підкреслювалась імперська сутність Константинополя як столиці нової Imperium  Romanum. Його ж еклезіологічна, духовно-релігійна  першість відбилася у найменуванні Новим  Єрусалимом.

Уявлення про столицю Візантійської імперії як спадкоємницю Єрусалима ґрунтувалися на засадничій для ромейської ідеології концепції богообраності Візантії — Нового Ізраїлю. Бог знехтував євреями і навзамін прикликав до себе греків. Він дарував їм священство і царство, а також пророцтво — Новий Завіт, написаний грецькою мовою. Ця ідея виразно простежується, наприклад, у посланні візантійського патріарха Фотія до вірменського католікоса Захарії (862 — 876 рр.). У ньому, зокрема, стверджується, що збудований другим Давидом, тобто святим Константином Царгород сиріч Константинополь є другим Єрусалимом,  містом, у якому збулося пророцтво про непохитність Божого Граду: Бог серед нього, нехай не хитається (Пс. 45, 6). Другим Єрусалимом називає  Константинополь і візантійський патріарх Фотій у своїх лементаціях із приводу облоги  міста варварами з півночі у 860 р.

♦ Єрусалимський топос був визначальним для архітектоніки міського простору візантійської столиці. Будівничий християнського мегаполісу Константин Великий прагнув перевершити Рим величчю нової столиці. Як засвідчують матеріали спеціальних досліджень, урбаністичним ідеалом для нього був Єрусалим. Так, кафедральний  собор святої Софії відповідав Єрусалимському Храму, а імператорський палац — палацові Соломона; навіть іподром відповідав єрусалимському театру часів Христа.

(Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita)