За свободу України та Білорусі

Видатний діяч українського й білоруського національно-визвольного руху Іван Красковський народився 24 червня 1880 року в селі Дубичі Церковні, в сiм’ї православного священика Iгнатiя Красковського (1850—1909 рр., його могила досi знаходиться бiля церкви в Дубичах). Тоді село належало до Більського повіту Гродненської губернії, до складу якої увійшли заселені етнографічно українським народом Берестейщина та північна частина Підляшшя. Священицький рiд Красковських виступає в ХIХ та на початку ХХ ст. як дуже численний. Як вже сказано, населення околиці Дубичів Церковних, як і всієї східної частини Більського, а також Берестейського, Кобринського та межуючого з ними південного клаптика Пружанського повітів у Гродненській губернії було за історичним походженням, мовою та звичаями — українське. Але ні в ХIХ, ні на початку ХХ сторіччя не було на цій далекій периферії української етнічної території, разом із Пинщиною механічно приєднаної до білоруських і литовських губерній так званого Північно- Західного краю Російської імперії, організованого українського життя.

У цiй ситуацiї не буде дивним, що в українському національно-культурному русі та змаганнях за створення нацiональної держави представники цiєї територiї були майже вiдсутнi. Одним із нечисленних винятків був саме Іван Красковський, який мав також близькі зв’язки з білоруським національним рухом.

Середню освіту здобував він у Вiльнi, а з 1903 р. навчався на iсторико-фiлологiчному факультетi Варшавського унiверситету. В 1905 році його було арештовано за участь у студентськiй органiзацiї та звiльнено з унiверситету. Тодi переїхав до Петербурга, де закiнчив унiверситетське навчання як iсторик-економiст, а в 1907—1914 рр. проживав у Вiльнi, де працював у двох гiмназiях учителем iсторiї та географiї. Вiльно тоді стало головним осередком бiлоруського нацiонального руху, який почав швидко розвиватися пiсля революцiї 1905 р. У його органiзацiю, як член Бiлоруського вчительського союзу та рiзних освiтніх товариств включився й Iван Красковський.

Пiсля початку Першої свiтової вiйни Iван Красковський потрапив до України. Деякi iнформацiї, зокрема про тернопільський період його бiографiї, знаходимо у спогадах вiдомого українського iсторика та нацiонального дiяча Дмитра Дорошенка («Мої спомини про недавнє-минуле (1914—1920)», Мюнхен 1969), який окреслює Красковського як вiдомого українсько-бiлоруського дiяча та педагога.

Перший раз згадується тут про Iвана Красковського у зв’язку з обранням його наприкiнцi 1916 року членом Комiтету Пiвденно-Захiдного фронту Всеросiйського Союзу мiст. Комiтет цей був позаурядовою органiзацiєю, завданням якої була допомога армiї, передусiм медична, а згодом також і технiчна. Початково Комiтетом, дiючим на територiї України, керував росiянин-лiберал князь С. Д. Урусов. Але восени 1915 р. очолив його українець, барон Федiр Штенгель, який запросив до складу багатьох українських дiячiв, так, що згодом комiтет перетворився в суто українську органiзацiю, яка почала проводити активну працю з населенням окупованих тоді російською армією територій Галичини та Буковини. Подiбну працю проводив на цiй територiї також Земський Союз i його член П. Линниченко, який завiдував вiддiлом допомоги населенню, запросив I. Красковського на посаду голови шкiльного вiддiлу. Одним із питань, які прийшлося розв’язувати організаторам, була проблема підручників, адже старі, друковані за австрійських часів, хоч і були україномовні, не підходили за змістом і духом для нових шкіл. У такій ситуації вирішено використати українські підручники, видані після 1906 року в Києві, які лежали на книжкових складах, адже в школах Російської імперії навчання українською мовою не дозволялося (тому підручники ці були вільні також від російського казенного духу).

У 1917 р. як Д. Дорошенко так i I. Красковський перебували в Києвi, де пiсля Лютневої революцiї та створення в Петербурзi Тимчасового уряду почали органiзовуватися iнституцiї українського полiтичного життя. Одним із питань, якi треба було вирiшити по-новому, була органiзацiя управління окупованими частинами Галичини та Буковини. Красковському та Линниченковi, уповноваженому Земського Союзу, вдалося переконати мiнiстрiв Тимчасового уряду в доцiльностi покликання на посаду крайового комiсара Галичини та Буковини саме Д. Дорошенка. Внаслiдок цього Тимчасовий уряд 22 квiтня 1917 року вiдкликав князя Долгорукова й назначив на посаду комісара Д. Дорошенка.

Згодом, уже як крайовий комiсар, Д. Дорошенко губернаторським комiсаром у Тернополi призначив I. Красковського, який прибув до цього міста, мабуть, у травнi. На жаль, записки про дiяльнiсть Красковського в цiй новiй ролi у Дорошенка дуже скупi: Незабаром пiсля мене приїхав Красковський i взяв управу губернiєю в свої руки. Справи скоро ввiйшли в свою колiю. В губернаторськiй канцелярiї вiн майже всiх службовцiв залишив на мiсцi. [...] Подекуди Красковський залишив на службi й урядовцiв старої полiцiї, як ось, на приклад, в Станиславовi, що лежав на самiй бойовiй лiнiї i пребував трохи не цiлий рiк пiд страшним обстрiлом ворожої артилерiї. Служба тут була важка й небезпечна. Тим часом Красковський переконався, що службовцi дуже добре, навiть часто наражуючись на велику небезпеку, виконували свої обов’язки.

Органiзована передусiм українцями нова адмiнiстрацiя Галичини i Буковини проiснувала фактично вiд травня до липня 1917 року. В кiнцi липня 1917 р., з iнiцiативи тодiшнього прем’єр-мiнiстра Тимчасового уряду князя Г. Львова, почався росiйський наступ в Галичинi. Пiсля початкового успiху виявилося, що здеморалiзоване й розагiтоване бiльшовиками вiйсько неспроможне до органiзованої дiї. Це не лише знищило нанiвець первiснi здобутки, але й призвело до погрому в здобутому тодi Калушi. Ось, що писав Д. Дорошенко: «...здеморалiзованi солдати, упившись найдених в Калушi горiвок i всяких трункiв, кинулись грабити i розбивати крамницi, приватнi й громадськi будинки, мордувати людей, насилувати жiнок. Але що було дивне: погромниками керувала чиясь досвiдчена рука й вказувала виключно українськi громадськi iнституцiї й приватнi помешкання для погрому; всi польськi доми залишилися цiлi. Вiд погрому потерпiли виключно українцi й жиди. Жахливi подробицi калуського погрому оповiв менi д-р Iван Куровець, що втiк iз Калуша до Чернiвцiв. Пiзнiше розслiдом було встановлено, що погромом дiйсно керувала купка людей, що здавна звила собi кубло при армiйських iнституцiях, людей, що належали до компанiї Ґеровських та Будиловичiв [галицькі москвофіли. — Ю. Г. ]. Губернiяльний комiсар Галичини Красковський при перших звiстках про подiї в Калушi виїхав туди, кинувся розганяти громил, виявив надзвичайну смiливiсть i вiдвагу, але нiчого вдiяти не мiг, солдати були п’янi, офiцери вiд них ховались, австрiйцi страшенно бомбардували мiсто i от-от мали знову його захопити, що незабаром i сталось. Красковський ледве встиг вибратися з мiста пiд убивчим вогнем. Незабаром почався австрiйський контрнаступ i росiйськi вiйська також почали вiдступати з територiї, яку займали до липня 1917 р.»

Дальша дiяльнiсть Красковського в Українi пов’язана вже з органiзацiєю уряду Української Народної Республiки, адже у груднi 1917 року вiн обійняв посаду товариша генерального секретаря внутрiшнiх справ. У 1918 р., коли до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, Красковський був членом ради Мiнiстерства закордонних справ (мiнiстром тодi був Д. Дорошенко), а пiсля реституцiї УНР став товаришем мiнiстра закордонних справ, згодом головою дипломатичної мiсiї УНР на Кавказi, де проводив переговори з урядом Кубані та кавказькими горцями, які прагнули об’єднатися з Україною.

Пiсля занепаду української державностi Iван Красковський у 1921— 1924 роках проживав у Вільнi, а згодом у Литві та Латвiї, де активно залучається до дiючих там бiлоруських органiзацiй. У 1925 роцi виїхав до Радянського Союзу та поселився у столицi Бiлоруської РСР Мiнську, де працював у Держплані БССР та, як доцент історії, в Білоруському державному університеті, звідки був переведений до Держплану СРСР у Москві — в 1930 р. Наприкінці цього ж року його було арештовано у зв’язку з процесом білоруських націонал-демократів та після суду заслано в Самару, де перебував 1931—1941 роках і працював у Крайплані. У 1937 році був знов арештований та перебував під арештом до 1940 року, коли звільнено його без суду. До 1949 року Іван Красковський працював вчителем, у Куйбишевській області. Згодом, після виходу на пенсію та смерті дружини, в 1953 році йому вдалося отримати згоду на виїзд до Братислави, де тоді проживала його донька Людмила. Тут він і помер 23 серпня 1955 року.

Життя й дiяльнiсть Iвана Красковського — важлива складова iсторiї українських визвольних змагань і бiлоруського нацiонального пробудження на початку минулого столiття. Все ж таки в його бiографiї ще дуже багато прогалин, заповнення яких вимагає багатьох пошукiв, зокрема в архiвах. Деякi матерiали пов’язанi з дiяльнiстю на посаді голови Української Дипломатичної мiсiї на Кавказi, які зараз знаходяться в Центральному Державному Архiвi Виконавчих Органiв Влади України в Києвi, вiднайшов та передав до публiкацiї в журналі «Над Бугом i Нарвою» професор Володимир Сергiйчук. Надіємося, що й інші дослідники докладуть своєї праці до вивчення біографії Івана Красковського. Сподіваюся на це не лише з регіонального патріотизму, але й з переконання, що був він постаттю непересічною, гідною пам’яті у Незалежній Україні, у боротьбі за яку не жалів своїх сил.