Непочута пророчиця

Нинішній рік є знаковим для української культури: відзначаємо 150-річний ювілей Лариси Петрівни Косач — геніальної Лесі Українки — письменниці, яка володіла унікальним даром: передбачати наближення величезних суспільних потрясінь, ба навіть катастроф, вміла бачити різні форми деспотизму й духовного рабства (часто добровільного) аж до «витончених», «новітніх» його різновидів. Годі й казати, що ця особливість таланту великої Українки має виняткову вагу саме зараз, набуває величезного значення в сучасних умовах, коли йдеться про духовне, особистісне та соціальне відродження країни.

Не забуваймо: сама Леся Українка не раз наголошувала на тому, що воліла б, аби її не так шанобливо звеличували, як передовсім читали (!), тобто розуміли. Саме з такими критеріями слід, думається, підходити до «ювілейної» літератури про неї, випущеної цього року. І чудовим прикладом того, як можна і як необхідно, надто сьогодні, «чути голос» Лесі Українки, є змістовна монографія визначного українського філолога, професора НаУКМА пані Лариси Масенко, названа авторкою так: «У Вавилонському полоні. Теми національної та соціальної неволі у драматургії Лесі Українки». Книга опублікована видавництвом «Кліо» (директор — Віра Соловйова, художнє оформлення видання — Олександр Остапов). Те, що монографія присвячена саме драматургічному доробку Лесі Українки — а це, як уже визнано, є вершиною її творчої спадщини — особливо увиразнює складність завдання, що його поставила перед собою авторка. І, слід зауважити, пані Лариса впоралася з цим завданням блискуче.

Лариса Масенко наголошує, що «тлумачення творчості Лесі Українки за  радянської доби вражає масштабним нагромадженням замовчувань, викривлень і фальшувань. Особливо прикрим є той факт, що в прокрустове ложе одновимірної інтерпретаційної схеми було втиснуто творчість письменниці, яка найбільшим ворогом свободи вважала догматизм у будь-яких його формах, чиї духовні та творчі шукання від самого початку йшли відкритими шляхами європейського вільнодумства й гуманізму».

Можна стверджувати, що авторка дослідження прагнула (з успіхом) наслідувати саме оцей Лесин антидогматизм, як і її вільнодумство та гуманізм. При  цьому творче завдання, котре розв’язує Л. Масенко, доволі чітко окреслене: не загалом драматургія Лесі Українки, а саме теми національної та соціальної неволі в ній. Через це для наукового розгляду пані Лариса відібрала конкретне коло драм Лесі Українки («Бояриня», «Кассандра», «В катакомбах», «Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мартіан», «Оргія», «У пущі», «На полі крові», «На руїнах», «Вавилонський полон» та низка інших), тих творів, що найточніше відповідають меті, яка заявлена в підзаголовку книги: саме мотиви соціальної та національної неволі у творчості Лесі Українки. Слід додати, що до переліку досліджуваних драм — очевидно, якраз через це — не увійшли такі знамениті твори, як «Лісова пісня», «Камінний господар» та низка інших.

А тепер — перейдемо до конкретних прикладів фахового аналізу, здійсненого Ларисою Масенко у цій монографії. Ці приклади будуть вимушено дуже стислими.

«Кассандра». У центрі цієї драми — образ непочутої пророчиці (дуже  близький для Лесі). Але більше за це: знаменитий античний сюжет «давав Лесі Українці, — пише авторка, — вдячний матеріал для дальшого поглиблення художньо-філософської теми, яка хвилювала її найбільше — теми національної неволі». І, крім того, ще два винятково важливі для письменниці мотиви: опозиція «свого, нашого» й «чужого, їхнього» (взята в контексті Троянської війни), та, що не менш суттєво, мотив ущербності несамостійного звільнення (зараз далеко не усіма усвідомлюваний!). Троянці були переможені через те, що, попри попередження й пророцтва Кассандри («Дурно не дає дарунків ворог»), повірили ахейцям і взяли від них дар — коня, у якому заховалися ворожі бійці. Цьому сприяє брат Кассандри, демагог й лжепророк Гелен, котрий просторікує: «Дарунок згоди ліпший над здобуток, що на війні ціною крові взято».

«Бояриня». Цю драму було суворо заборонено в УРСР — її не видавали шість десятиліть, від 1929 року (публікація «Книгоспілки») і аж до 1989-го. Чому? «Це єдиний драматичний твір Лесі Українки, — пише Лариса Масенко, — сюжет якого взято безпосередньо з української історії. Зображені в ньому події відбуваються в добу Руїни. Місцем першого акту драми є Україна, а наступних чотирьох — Москва». У центрі гострого конфлікту — опозиція світосприйняття українців, що виборюють — ціною великої крові — волю своєї землі, та холопства Московської держави. Оксану — головну героїню драми — «найбільше вражає рабське становище жінки в Московщині, що разюче контрастує з тією свободою, яку мали жінки в українському суспільстві». Більше того — і чоловіки в Московії, навіть знатні бояри, є не більше, ніж холопами царя. «У фіналі драми, — резюмує пані Лариса, —  Оксана приходить до трагічного усвідомлення Степанової (її чоловік — І.С.) і своєї фатальної помилки» — піти на службу Москві. Бо «національну свободу здобувають  лише у протистоянні, в опорі завойовникові. Відмова від боротьби, спроби пристосуватися до поневолення, поєднати вірність своєму народові з вірною службою російському цареві приречені на поразку».

«Оргія». Останній закінчений драматичний твір Лесі Українки. Авторка підкреслює: «коли доля нації залежить від того, чи вдасться їй зберегти свою мову й культуру (зображено добу підкорення Греції Римом), коли завойовник міняє тактику і його рука простягає не меч, а гроші, він прагне не вбити, а купити. Тепер основним охоронцем нації стає не воїн, а митець». Тому «центральний конфлікт між національною вірністю і пристосуванством перенесено у сферу мистецтва».

Ми розповіли лише про три Лесині драми — з 14-ти, проаналізованих у книзі «У Вавилонському полоні...». Але і цього, сподіваємось, досить, аби небайдужий читач збагнув: слово Лесі Українки саме сьогодні необхідне нам як знаряддя у боротьбі проти духовного рабства. А твори її, на превеликий жаль, і досі належно  не прочитані.