Друга світова чи Велика Вітчизняна?
Коли говорять, що Радянський Союз вступив у Другу світову війну 22 червня 1941 року, то або свідомо лукавлять, або бездумно повторюють пропагандистську тезу. Адже, підписавши пакт про ненапад 23 серпня 1939 року й відповідні секретні протоколи до нього, Сталін та Гітлер стали на шлях розв’язання Другої світової війни. Фактично СРСР вступив у неї 17 вересня 1939 року, коли Червона Армія без оголошення війни вдерлася на територію Польщі й окупувала Західну Україну, Західну Білорусію та Віленський коридор. Такими самими актами агресії були окупація Прибалтики, Бессарабії, Північної Буковини й напад на Фінляндію.
Радянський Союз вступив у війну як агресор. Через те, що 22 червня 1941 Гітлер напав на Сталіна, СРСР не перестав бути агресором. Адже якби було навпаки, й Сталін встиг би першим напасти на Гітлера (а такі плани у нього були і 1940-го, і 1941 року, і було навіть заплановано спочатку термін нападу на 12 червня 1941 року, зафіксований в плані розгортання РСЧА від 11 березня того самого року), то Німеччина після цього все одно не перестала б бути агресором в очах країн Антигітлерівської коаліції. Чому ж до Радянського Союзу у нас має бути інший підхід? Тільки тому, що він опинився серед переможців?
Будучи агресором, СРСР ніс народам Східної Європи не тільки звільнення від нацистського тоталітаризму, а й насадження тоталітаризму комуністичного. А коли говорять про Велику Вітчизняну війну радянського народу, то теж лукавлять. Як вітчизняна війна, тобто війна із захисту своєї батьківщини, вона сприймалася арміями та народами всіх воюючих держав, незалежно від того, чи доводилося їм воювати на своїй або на чужій території. Тому правильніше говорити про Другу світову війну, а не про вітчизняну війну тих чи інших народів. А ось те, хто був агресором, а хто жертвою, визначалося політикою урядів відповідних країн.
Безперечними агресорами є Німеччина, СРСР, Італія, Угорщина, Японія, Сіам (Таїланд). Настільки ж безперечними жертвами агресії, якщо брати тільки період Другої світової війни, залишаються Польща, Франція, Бельгія, Голландія, Люксембург, Данія, Норвегія Англія, США, Китай (на нього японці напали ще 1937-го), Литва, Латвія та Естонія.
А ось деякі народи побували і агресором, і жертвою. Першими серед них можна назвати фінів. 1939 року вони стали жертвою радянської агресії, а 1941 року воювали проти СРСР разом із Гітлером, щоб повернути свої землі, відторгнуті після «Зимової війни». Фінів зрозуміти можна, але те, що вони воювали проти одного агресора в союзі з іншим агресором, зробило їх співучасником агресії. Та сама ситуація з румунами, у яких Сталін 1940 року захопив Бессарабію і Північну Буковину, що й спонукало Румунію на спільний із Гітлером похід проти СРСР.
Українці теж виступають і як жертва, і як частина армії агресора, хоча через відсутність власної державності вони аж ніяк не можуть вважатися співучасникам агресії — як радянської, так і німецької. 1939 року ті українці, що проживали в Польщі, стали жертвами німецької та радянської агресії. Але тоді ж більшість українців були частиною Червоної Армії, яка захопила Східну Польщу, Прибалтику, Бессарабію, Північну Буковину, а потім невдало намагалася захопити всю Фінляндію. І така сама подвійність властива для всіх радянських народів, не виключаючи російського. Ставши жертвою німецької агресії, вони водночас здійснювали в складі Червоної Армії і радянських каральних органів агресію проти інших народів.
У сучасній Росії про це намагаються не говорити, уявляючи СРСР головною жертвою німецької агресії, а російський народ ― головним творцем перемоги. Для підкріплення цих тверджень було запущено помпезну акцію «Безсмертний полк». Власне, пам’ятати своїх предків, загиблих або тих, хто воював, але помер уже після війни ― справа свята й благородна. Тільки захід це сімейний, камерний, але аж ніяк не святковий. Можна поставити на стіл фотографію загиблого батька або діда, випити чарку на згадку про них, сходити на могилу, покласти квіти — це цілком нормально. Так роблять десятки й сотні мільйонів людей і в Європі, і в Америці. Але в Росії це перетворюється на різновид святкової або церковної ходи, на якій люди несуть перед собою, як хоругви, портрети померлих рідних (при тому, що багато з них ― прості статисти, й жодного стосунку до конкретних людей на портретах не мають). Нормальній людині від такого параду в Москві в день 70-річчя перемоги було просто моторошно. Їй і на думку не спаде крокувати з портретом предка. Але, боюся, цього року все повториться.
Сталін, його генерали й маршали просто задавили противника трупами. Інакше вони воювати не вміли. Сталіну не потрібна була професійна армія, в якій він вбачав загрозу своєму всевладдю. Радянський диктатор вважав за краще слабо навчене ополчення, котре завалювало ворога своїми тілами. Це, між іншим, відображало психологію більшості солдатів і командирів Червоної Армії. На відміну від бійців західних армій, вони не усвідомлювали, що посилена бойова підготовка в мирний час значно підвищує шанси вижити в бою, і ставилися до бойового навчання абияк. У Другій світовій війні, за моїми підрахунками, співвідношення втрат убитими між вермахтом та Червоною Армією було 10:1 на користь німців, а до середини 1944 року воно було ще гірше для радянської сторони і нерідко становило 15-20:1. Співвідношення втрат дещо поліпшилося для Червоної Армії лише після висадки союзників у Нормандії, коли Гітлеру довелося значно послабити Східний фронт.
Загалом Червона Армія в роки Великої Вітчизняної війни втратила 26,9 млн. загиблими. Загальні ж втрати СРСР, включаючи загиблих і померлих серед мирного населення, я оцінюю від 40,1 до 40,9 млн. осіб.
На мою думку, головний злочин Сталіна перед народами СРСР і всім людством — це те, що він разом із Гітлером розв’язав Другу світову війну і вклав у цій війні понад 40 млн. радянських громадян. Число жертв політичних репресій і навіть Голодомору порівняно із цим виявляється на порядок менше. Та ось у жертвах війни Сталіна в Росії ніхто звинувачувати не поспішає.
