Мінне поле російської та української історії
Схоже, що засудити за будь-яку ціну директора Бібліотеки української літератури Наталію Шаріну стало справою честі, доблесті і геройства для російських правоохоронних органів. Ось про всяк випадок висунули звинувачення в розтраті. Тепер, схоже, спробують підвести під основну статтю про розпалювання національної ненависті за те, що видавала читачам книги про голодомор і взагалі з таким поглядом на історію України, який не збігається з офіційним. В усякому разі слідчі зараз посилено шукають читачів, які такі книги в бібліотеці брали. Вони, зокрема, затребували у бібліотеки повні імена і місця проживання читачів, які брали книги українського письменника Євгена Гуцала «Ментальнiсть орди», «Україна або смерть» і «Голод в Україні» в 1998, 2008 і 2010 роках.
При цьому зазначених книг поки що немає в Федеральному списку екстремістських матеріалів. Ну, сьогодні немає, так завтра будуть, російській Феміді не звикати. Очевидно, читачів ще не заборонених книг спробують використовувати як свідків звинувачення проти директора бібліотеки, погрожуючи в разі відмови залучити їх самих до кримінальної відповідальності за поширення матеріалів, що розпалюють національну або расову ненависть. А заодно на основі продиктованих свідкам показань постараються внести твори Євгена Гуцала у список екстремістської літератури. Але якщо такого роду судове рішення буде винесено в одному з російських судів (а в тому, що звинувачення при бажанні такого роду рішення легко доб'ється, сумніватися не доводиться), то це означатиме не тільки вирок Шаріній за пунктом «б» частини 2 статті 282 КК РФ (розпалювання ненависті або ворожнечі, а також приниження людської гідності, вчинене особою з використанням свого службового становища), але і подальше посилення цензури на радянську історію в Росії.
Якщо книги про голодомор в УРСР ітимуть за статтею про порушення національної ненависті, це означатиме, що російським історикам під страхом кримінального переслідування не можна буде писати про голодомор як про свідомий геноцид українського народу.
Я зовсім не стверджую, що це єдино можлива точка зору на голод початку 1930 років у СРСР. З тим же успіхом можна стверджувати, що свідомо спровокований комуністами голод був спрямований на знищення куркулів і всіх супротивників колективізації. Існує ще й третя точка зору, якої дотримуються, правда, тільки апологети Сталіна і комуністичної влади. Відповідно до цієї точки зору, голод 1932-1933 років у Радянському Союзі мав виключно природні причини і ні Сталін, ні більшовики, ні насильницька колективізація тут ні до чого.
Пізнання суспільства і його історії може заглиблюватися лише в результаті суперництва різних точок зору, якими б абсурдними не здавалися деякі з них комусь із учасників дискусії. Однак, коли одна або декілька точок виявляються під забороною, ми маємо справу не з реальною історією і не з реальними суперечками щодо історичних подій, а лише з формуванням бажаного російській владі історичного міфу. І подібної міфологізації піддається не тільки радянський період, але і вся історія народів Російської імперії, починаючи з утворення Давньоруської держави в IX столітті.
Тепер щодо історії України в той період, коли вона входила до складу Російської імперії, застосовуються виключно ті імперські схеми, які в офіційній російській історіографії склалися ще в XIX столітті. Термін «тюрма народів» щодо Російської імперії залишається абсолютно табуйованим. Але ж свого часу його охоче вживав, анітрохи не бентежачись, сам вождь більшовиків Володимир Ленін.
Історія України в усі історичні періоди, поряд з історією Другої світової війни, є одним із найбільш політизованих історичних сюжетів у сьогоднішній Росії. Сенс подібних історичних маніпуляцій полягає в тому, щоб довести, що все було добре, коли народи перебували в складі великої і сильної імперії. А ось коли надумали відділятися від Великого брата 1917 року і в останні роки горбачовської перебудови, тоді, мовляв, і почалися всі біди. І вся офіційна російська історія сьогодні пронизана імперським дискурсом. Росія, мовляв, тільки й робила, що збирала народи на євразійському просторі і дарувала їм лише блага, залучаючи до плодів цивілізації.
Слово «колоніалізм» стосовно Російської імперії зараз взагалі під забороною. Це ось у британців в Індії колоніалізм, а у нас, росіян, в Середній Азії добровільне приєднання і мирне залучення аборигенів до «русского мира». Про пісеньку, яку співали російські воїни в Туркестані наприкінці XIX століття і яка ще в 1930 роки, між іншим, вносилася у видання для дітей, велено не згадувати. А я мабуть нагадаю: «Когда в Азии воевали, много крови проливали, только не своей. А при взятии Пишпека потеряли человека, да трех лошадей». Про кров велено забути.
Що ж стосується України і українців, то в Кремлі свідомо ігнорують те, що з Києва може бути зовсім інший погляд на спільно прожиті роки, ніж із Москви. Про залучення українців Росією до європейських цінностей говорити навіть якось дивно. Адже вони існували також у складі Речі Посполитої та Австрії, які до цих цінностей долучилися значно раніше за Москву. А про те, що перебування у складі Російської імперії для українців призвело до закріпачення раніше вільного українського населення, в Росії вважають за краще не згадувати.
Якщо ж брати події Другої світової війни, то російські історики і політики дорікають українцям: тільки завдяки СРСР ви опинилися серед переможців, а тепер чомусь не хочете цим пишатися. При цьому знову-таки свідомо забувають, що Радянський Союз був не тільки державою-переможницею, але і державою-агресором. У всьому світі Другу світову війну не розділяють по даті 22 червня 1941 року. І тільки в Росії участь СРСР у Другій світовій війні відраховують від цієї дати. Але це лукавство. Участь Радянського Союзу у Другій світовій війні почалася ще з 23 серпня 1939 року, з пакту Молотова - Ріббентропа, що відкрив дорогу до війни. І Сталін був таким же агресором, як і Гітлер, без оголошення війни захопивши половину Польщі, Прибалтики, Бессарабію, Північну Буковину і за допомогою кровопролитної, але в цілому невдалої війни спробувавши захопити Фінляндію. А те, що Гітлер напав на Сталіна, - в кінцевому рахунку історична випадковість. Цілком могло бути і навпаки, оскільки Сталін сам готувався напасти. І все одно тоді Радянський Союз виявився б серед переможців, але разом з тим не перестав бути агресором. А бути в складі держави-агресора - це трагедія, а не велика честь.
Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва
