І знову про мову
Роздуми з приводу і без…
Нещодавно (26 вересня) в Національній опері України відбувся гала-концерт, присвячений 85-й річниці від дня народження видатного українського співака Анатолія Солов’яненка.
Вечір був справді гарним, зібравши на сцені уславленого театру цілу плеяду зірок опери. Навіть вступне слово міністра культури Євгена Нищука, проголошене перед початком гала-концерту, приємно вразило своєю щирістю. І все було би пречудово, якби не нав’язлива думка, що, зринувши десь наприкінці першого відділення концерту, вже не зникала до його кінця. А саме, відчуття того, що хтось у цьому залі чужоземець: або глядачі, або виконавці на сцені, які, до речі, блискуче виконували свої партії, проте всі до єдиної італійською мовою. Щоправда, «аборигенам» у залі було надано право слідкувати за змістом творів завдяки біжучій стрічці електронного напису над сценою. Єдиний твір за увесь вечір, який прозвучав у стінах Національної опери українською мовою, був виконаний незабутньої пам’яті Анатолієм Солов’яненком і прозвучав у запису з екрану на сцені театру.
Ні, ніхто не проти високого мистецтва світового рівня! Але все ж так і напрошується запитання: «У чому національність Національної опери? Невже лише у стрічці електронного табло над сценою?» Можливо, не випадково після таких заходів складається враження, що уся та плеяда талановитих зірок оперної сцени після закінчення вистави, як зграя яскравих розкішних птахів, покине і цю сцену, і цю країну, та й полине на свої рідні ла-скали. Можливо, це й не так. Навіть добре, якщо подібні відчуття не справджуються. Але, на жаль, виникають вони не випадково. Адже, як відомо, код кожної культури закладений у рідній мові. І мабуть найточніше значення рідної мови висловив той знаний поліглот, який сказав, що він розмовляє п’ятнадцятьма іноземними мовами по-російськи.
Парадоксальність існуючої української ситуації полягає у тому, що розмовляючи іншими мовами, значна частина громадян України не розмовляє українською, не бажаючи навіть знати, або вживати її. Відчуття якогось абсурду виникає кожен раз, коли, як то трапляється досить часто з колегами-викладачами східних вишів, хтось зі студентської аудиторії наполегливо просить перейти на «общєплонятний», або хоча б на англійську, якщо лектор викладає українською мовою. Звичайно, все це має наукове пояснення, адже Україна все ще «переходить» свій перехідний постколоніальний період. Просто так декілька століть колоніальної залежності нікому не минаються! І все ж, щось йде не так, коли юні громадяни, наприклад, Дніпра на запитання «Чому не спілкуєшся українською мовою?» відповідають, що вона їм просто зайва. З батьками – російською, з друзями – англійською та все тією ж російською. «Досить того, що «учілка» в класі змушує «ламати язик». До того ж зараз модно говорити не українською, а англійською!». Національна мова зайва в національній державі! І це по 26 роках незалежності, протягом яких прийнято купу законів про мову та створено вже декілька бібліотек розумних текстів з так званого «мовного питання».
Ясно одне, єдиного рецепту справді ефективної українізації України так і не винайдено. Можливо, так ніколи і не буде винайдено. Але ота мода на поголовну «англіканізацію» населення, яке не повернуло собі рідну мову, відкриває сьогодні шлюзи денаціоналізації, можливо, незгірші за то, що сталося з російською мовою. Це так, якби людину посадили за кермо авта, не навчивши попередньо правилам та навичкам водіння. Отож і не доводиться дивуватись заявам молоді про те, що патріотизм застарів, що вони є космополітами, їхній рідний дім – увесь світ. Дуже добре, що сучасна українська молодь ототожнює себе з усім людством, але ж все починається в житті людини з рідного дому. І часто так складається доля сучасної людини, що рідна мова залишається єдиною рідною домівкою, особливо для емігранта. Як стверджують науковці психоаналітики-лінгвісти, не розмовляти рідною мовою, «жити серед звуків і логік, що відрізані від нічної пам’яті тіла, ніжно-гострого сну дитинства» (Юлія Крістєва) – це бути самим собі чужим/чужою, приреченою на повсякденне мовчання про найглибинніше, найболючіше і найдорожче.
Тому кожен раз виникає дивне почуття абсурдності, коли, наприклад, студенти заявляють, що у них немає рідної мови і вона їм, за великим рахунком, і не потрібна. А на ваш простий аргумент про те, що рідною мовою мама співає колискову, вони відповідають, що їхня мама не вміє співати, тому, як просунута сучасна мама, змалечку включала дитині гарну музику, «Бітлз», наприклад. От Вам і проблема! І виклик вже принципово нового часу, коли традиційні рецепти допомагають слабо. Для української спільноти це ще й особливий виклик. Адже питання з рідною або національною мовою, зокрема, обертається ще й питанням: «Чи можлива сучасна повноцінна самостійна нація без національної мови?» Скажете – «ні»? А як же бути, коли значна частина освіченої молоді цієї країни не хоче нею розмовляти, або взагалі вважає зайвою? До того ж, коли їй у цьому активно допомагають владні «модники». Та й питання з космополітизмом не таке вже й просте, не кажучи про те, що воно саме старе, як світ. Принаймні відомо, що вже давньогрецькими стоїками було артикульовано проблему космополітів. Та це вже окрема тема.
Проблема ж сучасної України в тому, що всі ці виклики постають перед нею знов і знов, на жаль, не знаходячи адекватних рішень протягом усіх років, коли українська спільнота і держава взяла на себе відповідальність за власну долю.
