Зроби крок
Пройшли ті благословенні часи, коли для того, щоб вважатися «відповідальним офіцером», достатньо було не примазуватися до перемог і не уникати відповідальності за поразки, пам'ятаючи, що «у перемоги сотні батьків, а поразка завжди сирота». Нині грань між перемогами і поразками настільки ретельно і сумлінно стерта тисячами «гібридних аналітиків», що «бути відповідальним» у буденному сенсі найчастіше означає заперечувати будь-яку перемогу за будь-яку ціну.
А між тим, перемоги трапляються.
І відставка обраного напередодні парламентом прем'єр-міністра Вірменії Сержа Саргсяна, яка є відмовою від спроби узурпації влади під тиском масового ненасильницького громадянського протесту - є такою перемогою.
Нарешті, після кривавих подій березня 2008, на хвилі яких до влади і прийшов Серж Саргсян, та кількох потужних протестів 2015 та 2016, вірменське громадянське суспільство нарешті довело - в першу чергу собі, - що громада здатна на вчинок за умови позитивної самоорганізації, взаємодії, завзятості і довіри. Це не тільки найважливіший підсумок 10-річної боротьби, але і вкрай корисний урок на майбутнє.
Після того, як на 10 день активного протесту чисельність протестувальників досягла 100 тисяч, а серед демонстрантів з'явилися військові, стало зрозуміло, що протести можуть перерости в щось більш серйозне, ніж просто вуличні акції. Це могло поставити під загрозу соціальну і воєнну безпеку республіки в умовах поточного конфлікту в Карабаху, а також змусити Кремль приймати болючі рішення для підтримки безпеки свого військового контингенту на базі в Гюмрі - одного з найважливіших форпостів так званої «об'єднаної системи ППО СНД», фактично, в тилу свого сирійського угрупування. Ну, і нарешті, в компактній, традиційній, пронизаній тісними, складними соціальними взаємозв'язками країні, потрібно бути дуже специфічною людиною, щоб зважитися розв'язати громадянський конфлікт. Тож добровільна відставка була в цій ситуації найкращим рішенням.
І це рішення саме по собі є важливим.
Тривалий час загальним місцем при аналізі російської політики на пострадянському просторі було твердження про те, що Кремль відтворює власну політичну модель на підконтрольних йому територіях. І багато в чому це було справедливо: «вертикаль влади», корупція, зрощені з криміналом силовики та місцеві чиновники, атомізація та бідність, контрольовані конфлікти і підконтрольні радикали, під гаслами боротьби з якими згортаються свободи і знищуються вибори, незмінна влада - все це стало візитною карткою російської політики і російського впливу.
Для всіх країн, що потрапили в політичну орбіту Кремля, звично розглядалася тільки одна модель управління і один тип реакції правлячої еліти на кризи. І Вірменія - давній і надійний в силу ряду об'єктивних і суб'єктивних причин сателіт Росії - зовсім не розглядалася винятком з цього правила.
І саме в цьому контексті події у Вірменії є важливим прецедентом. Ситуативна перемога народу на чолі з опозиційними силами, принаймні, доводить принципову відмінність існуючої вірменської кланової системи влади від кремлівського суто мафіозного режиму. Якщо для кремлівської мафії головним принципом є «не прогинатися під натовп і не здавати своїх», то в Єревані все склалося інакше, спрацювали інші механізми і принципи прийняття рішень.
І тут слід зазначити, що в країні, де практично не залишилося жодного активу, який би не перебував під прямим чи опосередкованим контролем або управлінням Росії, де інструменти громадянського суспільства, суспільний дискурс і механізми управління в значній мірі виродилися під впливом багаторічного нерозв’язаного конфлікту, процеси і механізми прийняття рішень є настільки непрозорими, що судити про прийняті рішення нам доведеться лише за їхніми наслідками.
Від того, яку політику і які інструменти для її реалізації обере новий прем’єр, новий кабінет міністрів (і, наразі найімовірніше, новий парламент) залежить дуже багато чого. І не тільки дляВірменії, але і для всього цього виключно складного і аж ніяк неспокійного сьогодні регіону. Події у Вірменії можуть вплинути на процеси, що відбуваються не тільки в Грузії та Азербайджані, але і в Туреччині, Ірані та Сирії. А це означає, що занадто багато регіональних і глобальних гравців можуть втрутитися в ситуацію у Вірменії.
Тепер людям Вірменії, які сьогодні абсолютно заслужено відчувають себе переможцями, потрібно зробити наступний крок. Тому що найважливіше у Вірменії почнеться тепер, після відставки Саргсяна. Чи зможе громадянське суспільство Вірменії встояти перед новими-старими викликами і знайти в собі сили для політичної і соціальної модернізації за умов системного спротиву свого єдиного «союзника» - це, без перебільшення, питання регіональної безпеки.
А зважаючи на взаємопов’язаність регіональних процесів – зокрема сирійського конфлікту – з процесами в Україні через спільні рушійні сили, що мають джерело в Кремлі, це стає вкрай важливим питанням і для нас.
