«04.04—10.04.2014»
Майдан 2013/2014 пішов у тираж як фарс. Звичайно, спершу потрібно сказати про київський туристичний об’єкт №1 — кільце залишків барикад, наметів, дивних статуй і просто геометричних фігур, і, звичайно, сцени на Хрещатику. Між ялинками перед міською адміністрацією сушиться чиясь білизна. Десятки ряджених аніматорів у новенькій формі сотень самооборони фотографуються з туристами чи просто «стріляють» у перехожих цигарки. Є ще сотні-за-викликом, готові, як 17 сотня, за певну винагороду охороняти від протестувальників киян, скажімо, з’їзд підкупних суддів, які намагаються уникнути люстрації. Якісь люди, що роблять бізнес на квітах і свічках з імпровізованих меморіалів. Сотні людей, що везуть харчі і гроші цьому різношерстому табору. — Хто всі ці люди? Де вони були в ті страшні три зимові місяці? На вулиці найтепліший квітень за мою пам’ять, усе квітне й зеленіє, і єдине запитання, яке насправді хочеться поставити, — коли нарешті скінчиться цей бізнес на Майдані, коли одні нарешті переживуть свої душевні травми, інші спокутують своє відчуття провини, треті наситять свою жадібність, і ті, хто стояв на Майдані взимку, знову прийдуть сюди і відновлять Хрещатик і Майдан — головну вулицю і головну площу країни. Схоже, до літа, до виборів, нам цього чекати не варто.
А на Сході країни минулої суботи у трьох обласних центрах відкрилася добровільна реєстрація всіх сепаратистів, російських політичних гастролерів, розпочалася атестація, з подальшою люстрацією, усіх силовиків. Попереду велика чистка — навесні, у квітні, зазвичай вигрібають на звалище сміття, що залежалося за довгу зиму. За потурання, а подекуди з прямою допомогою місцевої міліції і спецслужб, у кожному випадку не більш ніж кількасот «сепаратистів» займають будівлі обласних рад чи СБУ. І все тут теж скидається на якусь жалюгідну пародією на Майдан. Барикади, шини. Ой, із шинами зовсім особлива історія. У Харкові ними акуратно обклали вхід до будівлі обласної адміністрації і, коли запідозрили початок штурму, підпалили. Ефект не забарився — їдкий дим швидко заповнив усі приміщення, вогонь перекинувся на будівлі, і «революціонери» викурили з нього самі себе.
Так, барикади, шини... І все, на цьому схожість закінчується. Ні, ті, хто це задумав, чесно намагалися скопіювати київський Майдан, аби у протистоянні із силовиками послатися на те, що нинішня влада сама ще кілька місяців займалася тим самим. Та от тільки десятки, здавалося б, дрібних відмінностей перетворюють протести на Сході України у криве дзеркало київських. Схоже, з організаторами протестів на Сході України поганий жарт зіграла їхня ж власна пропаганда і вони відтворили Майдан за його карикатурою у російських ЗМІ. — Передусім, великий відсоток іноземців — росіян, насамперед серед керівництва і озброєних бойовиків. Не лише прямих агентів спецслужб, а й просто не цілком адекватних, але войовничо налаштованих осіб, вже багато років із жадністю наркомана їздять по всіх гарячих точках пострадянського простору, де лишень закарбувався російський чобіт. Серед місцевих багато п’яних, відверто люмпенського походження. Людей зовсім мало, і після захоплення будівель їх стало ще менше. Жінки, діти теж є. Але якщо на Майдані їх ховали за небезпеки в задні ряди, тут відверто прикриваються ними від можливого штурму. І, звичайно, тут не побачиш українських прапорів. Тут править триколор: триколор горизонтальний, — російський, триколор повернений на бік — французький; — місцеві протестувальники зазвичай не вдаються в такі подробиці. Тут звична річ переплутати, яким боком повернуто російський прапор, як правильно пишеться назва регіону — «Домбас» чи «Донбас», тут звична річ «корінним харків’янам» сплутати міський театр із мерією і дуже довго вимагати перед театром виступу голови міської адміністрації. Тут нормально проголосити незалежну республіку, проситися до складу Росії і одночасно декларативно визнати незалежність Криму, який, з погляду росіян, вже кілька тижнів як увійшов до складу Російської Федерації. Тут не розмінюються на деталі. Деталі домальовує Кисельов в ефірі РТР, домальовує уяву обдурених роками брудної пропаганди мільйонів росіян і сотень тисяч українців. — Їм у Києві можна, тож і Ми вчинимо так само.
Звичайно, усе це фарс. Фарс для телекамер, просто для розхитування ситуації, для зміцнення позиції Росії на перемовинах. Фарс, казка. Так, тут в обігу казки вже навіть не про бандерівців, але про американських найманців і навіть війська НАТО, що висуваються на розгін. Тут протест розпочався з чуток, що до Донецька привезли самого Януковича. Щоправда, наступного ранку, на подив донеччан, з першими променями сонця нібито прибулий до Донецька з Росії Віктор Янукович перетворився на Юлію Тимошенко, що прилетіла з Києва. Прилетіла, покрутилася перед камерами і подалася до Києва, залишивши розгрібати ситуацію силовикам. Та що їй тут робити! У Донецьку і Луганську правлять олігархи. Утім, ні, тут править один Олігарх. Усі без винятку опитування свідчить, що більшість донеччан виступають проти сепаратистів, їх засудили профспілки шахтарів. Але ніхто з незгодних не вийшов на вулиці. — За весь Донбас із сепаратистами говорить один Ахметов, немов голова ще одного Меджлісу — Меджлісу донецького народу.
Якраз напередодні Рінат Ахметов, вигнавши з лав усіх конкурентів, нарешті підім’яв під себе Партію регіонів. Янукович, Азаров, Арбузов, Клименко, Тігіпко, Царьов, Бойко... — Продовження культового фантастичного блокбастера «Горець» — у Партії має лишитися лише один. Поки що Ахметов поставив на Добкіна. Того, щоправда, засвистав і мало не побив свій же електорат у Луганську. Але самого Ахметова тут завжди з повагою слухають і навіть позаочі за самої лише згадки його імені починають говорити тихо і добирають слова. — Господар. Так, цим людям потрібен господар, і не в інтересах Ахметова, хоч би що там писали про його гру на користь Москви, аби ці люди знайшли собі нового господаря в Кремлі. Ні, Рінат Ахметов грає свою гру, метою якої є, як 2004-го, закріпити у своїй вотчині стан справ, отримати від нової влади Донбас на відкуп. Ставки у цій грі максимальні — цілісність країни. І Київ, і Рінат знають, що протилежна сторона не піде до кінця. Хтось обов’язково має моргнути, злякатися, зійти першим.
Тож запасаймося попкорном і спостерігаймо за красою гри. Що, страшно? А тепер уявімо, що все це сталося не в першій половині квітня, а 24 і 25 травня — на самісінькі вибори. Дзуськи, спасибі за цей фальстарт, спасибі за чудовий урок, спасибі за науку. Агентура, канали — усе засвічено, слабкі ланки у силовиків виявлено, кадри посилено, олігархів, що вагаються, з горем пополам пориборкано. Криво, із запізненням, та як змогли, як зуміли. — На двійочку з плюсом. Але потом неодмінно буде легко. Спасибі за цей урок, Володимире Володимировичу, спасибі за цей шанс, Рінате Леонідовичу. Обов’язково засвоїмо матеріал, обов’язково навчимося. Страх, синяки та шишки — чудові вчителі.
Під кінець, на десерт, ще один фарс, який прямо на наших очах наші колишні співвітчизники намагаються розіграти в Європі. Слідом за Миколою Азаровим і Сергій Курченко вирішив нарешті спробувати розблоковувати заморожені в європейських банках за звинуваченням у фінансових махінаціях і причетності до корупції в Україні кошти. — «Я чесний український бізнесмен», — заявив він. — «Я можу надати всі необхідні документи». Одразу спав на думку герой безсмертного роману Іллі Ільфа та Євгена Петрова пан Індокитайський, який програв у карти 7384 рублі 03 коп. казенних грошей. І хоч як він доводив у відповідних інстанціях, що 03 коп. витратив на користь держави і що він може подати на зазначену суму підтверджувальні документи, ніщо йому не допомогло. Авжеж, живі ще ті старі традиції корупційного бізнесу на українському Південному Сході. Та от лишень Сергій Курченко у всій цій історії тягне не на спадкоємця Індокитайського і тим паче, не дай Боже, тьху-тьху-тьху, не при його спільниках буде згадано, Остапа Бендера. Сергій Курченко у цій історії відіграє роль зіц-голови Фунта на самому початку його управлінської кар’єри. Як там у першоджерелі: «Я завжди сидів. Я сидів за Олександра Другого «Визволителя», за Олександра Третього «Миротворця», за Миколи Другого «Кривавого». Ну так у нас зараз і в. о. президента саме Олександр, хоч і перший, але, загалом, практично «Визволитель»... Отже, сяде, безперечно, сяде!
