«04.07-10.07.2014»
Росія, вона така різна. Така величезна, що до більшої її частини керівний погляд Господаря з Кремля не дістає. Тому, якщо ти купуєш квиток до Росії разом із будинком, в якому ти живеш, ніколи не вгадаєш, до якої саме Росії тебе й твій будинок потрапить. Це як лотерея. Ось Криму, вважай, пощастило. Хоч і не як сир у маслі, але типова російська глибинка. Тут головне щоб губернатор і поліцмейстер ситі були й гарнізон не нудьгував. Від сумних думок начальство народ маніловськими проектами тішить — то палаци кришталеві обіцяє, то міст через море ціною в Олімпіаду. А щоб обиватель на худий живіт не скаржився, так те все нехристи й інородці винні. Тому Бендерам і Бейлісам для порядку до варти «Союз русского народа» і «Союз Михаила Архангела» приставлені. Чим не щастя простій російській людині?! Кому в такій Росії померти не захочеться?!
• Або ось випадок Донбасу. Тут квиток до зовсім іншої Росії виявився. До Росії Чечні, «Русских маршей» і погромів овочебаз. Ну, пам’ятаєте в жовтні 2013 року десяток тисяч московських нацистів громили овочебазу в Бірюльово, бо там не того відтінку кольору шкіри робітники працювали? Ось додайте до цього погрому Кавказьку війну й озброєне автоматами ополчення з кримінальних злочинців і отримаєте уявлення, до якої Росії потрапив Донбас. Не те щоб це Росія сьогоднішнього дня. Це в якомусь сенсі пробник Росії дня завтрашнього. Пробник і для Донбасу, і для самих росіян. Тут справа добровільна. Хтось спробував і вирішив не ризикувати. А комусь хмільне амбре бандитської вольниці вдарило в голову.
• Знову ж таки, романтика. Безконечною вервечкою тягнуться з Росії «добровольці», сподіваючись скуштувати цього завтра. Як показала практика, російські добровольці на Донбасі діляться на два типи — «реконструктори» й «журналісти». Саме так. «Журналістів» з Росії на Донбасі неодмінно слід брати хоча б у лапки, а по можливості й у наручники. Вони охоче збирають розвіддані для бойовиків, координують артилерійський вогонь, прибувають для викриття «злочинів київської хунти» на місця обстрілу й підривань ще до їхнього початку. Хто жив в Україні в роки недовгого президентства Віктора Януковича, чудово пам’ятає особливу породу «журналістів» на час виборів. Як правило, це були голомозі молоді люди спортивного вигляду, які з усіх видів журналістської майстерності володіли виключно суржиком з матюками й журналістським посвідченням. Ні, їхні російські колеги не такі. Їхній рівень підготовки на голову вищий, а володіння всіма видами вогнепальної зброї наводить на роздуми про пропуски в навчальних планах на факультетах журналістики в українських вишах. Об’єднує їх виключно цілковита відсутність моралі й неконтрольована пристрасть до грошових знаків, навіть сильніша, ніж інстинкт самозбереження.
• Інша порода російських «добровольців», це «реконструктори». Не слід розуміти буквально, що нібито реконструктори — це виключно люди, які у вільний від основної роботи час одягаються в історичні костюми й, подібно до потішних полків юного царя Петра, крокують на плацу з дерев’яними палицями замість рушниць під «Сіно! Солома! Сіно! Солома!» командира. Звісно, й такі трапляються. Але, як і самопроголошений генералісимус усіх збройних сил усіх самопроголошених республік Донбасу Ігор Гіркін, більшість «реконструкторів» тут не обмежуються грою в солдатики, мріючи про реконструкції цілих історичних епох з минулого Росії. Біда лише в тому, що ці «реконструктори», кожен мріє про своє велике минуле Росії — хтось про Російську імперію, хтось про СРСР, хтось про Вольний Дон, а хтось і зовсім марить витязями в кольчугах та капищами язичеських богів зі свастиками на стовпах. І нехай би, якби кожен про своє, але ж у деяких, на кшталт того ж Гіркіна, всі ці епохи в один вінегрет в голові змішалися. То він у білого офіцера вирядиться, а то й Сталінград оголосить. Ну просто Росія в мініатюрі.
• Президент російський теж ніяк не може вирішити, чи то йому Сталін більше подобається, чи то Олександр III. Вагається, а в результаті ні се ні те. Суцільний конфуз на міжнародній арені, і з союзників надійних не залишилося ні армії ні флоту. Навіть Україна тепер не боїться! Навіть у напівграмотного Микити Хрущова, який по всій країні замість пам’ятників путінському вусатому кумирові садив кукурудзу, ракети в космос літали, а з кожним роком правління Володимира Путіна російські ракетоносії падають усе частіше й частіше, й замість супутників на орбіту запускають тепер лише їхні макети на Камчатку. Чим більше асигнувань на розвиток нанотехнологій у Росії, тим непомітніше успіхи в розвитку російської науки й техніки — і гроші й успіхи немов у пісок ідуть, у нанопил. Схоже, країна у своєму розвитку за повного схвалення переважної більшості населення впевнено повернула в минуле, коли ще не було ракет, але був «порядок».
• Ну що вдієш з цим загальним російським «одобрямс». Попервах із російської статистики та її вічних 146% підтримки правлячої партії й Вождя жартували, але події останніх місяців показали, що ці 146% були в певному розумінні применшенням. Громадська думка Росії виявила властивість підтримувати такі оглушливі кульбіти влади, в лічені дні настільки кардинально змінювати свою думку, зі знанням справи й примруженими очима гурмана, смачно прицмокуючи губами при цьому, що експерти вже втомилися дивуватися й просто мовчки наводять сухі цифри статистики. Учора ще три чверті росіян вимагали крові кривавої київської хунти, а вже сьогодні дві третини цих же росіян категорично проти вторгнення російської армії до України. Ну як це прокоментуєш! Тут хіба що 1939 рік пригадаєш. Пам’ятаєте, не було в світі більш антифашистської держави, ніж СРСР, що беззавітно постачав добровольців на боротьбу з фашизмом в Іспанії? Ціле покоління виросло на антифашистській риториці. Але в лічені дні серпня-вересня 1939 року, поки висихало чорнило на горезвісному Пакті Молотова — Ріббентропа, всі ці щирі антифашисти перетворилися на вірних союзників своїх вчорашніх смертельних ворогів — союзників настільки відданих, що багатьом не вистачило артобстрілів і бомбардувань раннього ранку 22 червня 1941 року, щоб повірити в початок війни з нацистською Німеччиною.
• Радянські люди 1930-х були продуктом жахливого поєднання пропаганди й кривавих репресій, що забрали мільйони життів, але росіянам (а разом з ними й частині українців) другого десятиліття ХХІ століття вистачило одного телебачення, щоб перетворитися на покірне бездумне стадо. Перед світом реальним вони віддають перевагу віртуальній реальності, що, незважаючи на мільйони кольорів у властивостях нових пласких екранів, передає картину світу всього лише в двох кольорах — білому «Русского мира» і чорному світу довкола. Компанія «Гіннесс» могла б зареєструвати як рекорд наймасштабніше в світі реаліті-шоу, організоване на території сусідньої України спільно урядом Російської Федерації та російськими телеканалами, але відверто постановочний його характер змусив експертів віднести цей телепродукт до категорії мильних опер у жанрі хорор. Перемикаючись з каналу на канал, маючи вибір із понад сотні телепродуктів, російський і східноукраїнський споживач вперто продовжує дивитися цей чорно-білий жахастик, переносячи його вигадану картинку в реальний світ, асоціюючи себе з потенційними жертвами телевізійних жахів і вимагаючи від влади захисту від вигаданих кіноманіяків і телечудовиськ. У якусь мить, відірвавшись від телеекрану, цей глядач виявив, що зусиллями сонму невідомих йому «реконструкторів» він встиг потрапити всередину телевізійної картинки. Тут усе інакше, ніж показують на телеекрані, але перипетії телевізійного сценарію, що за роки всоталися в кров, здатні ще довго підміняти собою реальність. Прочистять такому глядачеві мізки голод і холод зруйнованих міст (добре, що зараз на дворі літо) чи поверне до дійсності лише пара бандитів з автоматами, поставивши його до стінки, не має значення. Одного дня, скуштувавши цю віртуальну реальність «Русского мира» на смак, помацавши його власними руками, більшість учорашніх глядачів відмовляться замовляти оптову партію. Хтось скаже, що Донбасу дістався не той пробник, що Криму, скажуть, що Донбасу просто не пощастило спробувати саме ту Росію. Насправді Донбас дістав можливість зазирнути в майбутнє Росії, можливість утриматися на самому краєчку прірви, тоді як кримчанам, можливо, належить пізнати всю її глибину разом з Росією, яку вони не обирали.
