29.05—5.06.2014
З тієї миті, коли в листопаді 1975 року в палаці Рамбуйє під Парижем уперше зібрався елітний міжнародний клуб політичних лідерів провідних країн світу, кількість його членів лише зростала — спершу до семи, а потім і до восьми членів. Тепер, починаючи з червневої вечері в Брюсселі, на яку не був запрошений президент Російської Федерації Володимир Путін, повіяло атмосферою творів Агати Крісті, й кількість учасників елітного клубу, подібно до негренят з відомої лічилочки, починає скорочуватися. Сюжет історії зникнення з розкладу восьмого негреняти воістину детективний, хоча масштаб нещасть і злочинів у ньому набагато перевищує фантазію авторів лічилочки й детективних романів. Утім, виключений з елітного клубу російський президент найближчими днями — вже в п’ятницю, має бути збережений на одній пам’ятній фотографії, серед учасників святкування 70-річчя «Дня Д» — висадки союзників у Нормандії. Хоча, з чуток, і тут Володимира Путіна чекає неприємний сюрприз — його збираються посадити зовсім не поряд зі світовими лідерами, але по сусідству зі спеціально запрошеним на церемонію новообраним українським президентом Петром Порошенком (першим в історії, якого не привітав з обранням президент Росії). За що таким чином покарають Володимира Путіна, зрозуміло, але за що таке покарання Петрові Порошенку?! — Поживемо, побачимо.
♦ А Володимир Путін, ще на тиждень раніше, наперед компенсував власні приниження створенням такого бажаного для нього нового союзу — союзу трьох пострадянських держав: Росії, Білорусі, Казахстану, до якого найближчим часом, схоже, мають приєднатися як мінімум ще Киргизстан і Вірменія. Утім, підписання 29 травня в Астані Договору про створення Євразійського економічного союзу (ЄАЕС) не стало для його натхненника тим святом, на яке він розраховував. Швидше навіть навпаки. Відсутність на церемонії підписання України, яка вислизнула з кремлівських обіймів, прямий економічний і військовий шантаж, за допомогою якого збивався новий союз, свідчать про взаємну нещирість учасників нового міждержавного утворення. Ні, церемонія в Астані нагадувала зовсім не конференцію делегацій від з’їздів Рад РРФСР, УРСР, БССР і ЗСФСР 29 грудня 1922 року, на якій був підписаний Договір про утворення СРСР. Церемонія в Астані нагадувала церемонію одруження Адольфа Гітлера і його коханки Єви Браун 29 квітня 1945 року в присутності Мартіна Бормана та Йозефа Геббельса. Через кілька годин, уже наступного дня, 30 квітня 1945 року, подружжя Гітлер наклало на себе руки. От і годинник режиму Путіна невблаганно відраховує останні місяці, його жертви під загрозою сили вимушені були поступитися, але коли для Росії настануть важкі часи, навряд чи вона діждеться допомоги від тих, кому ще вчора погрожувала.
♦ В Україні ж Кремль, схоже, поки вирішив відступити. Володимир Путін уже вдруге з початку весни, як і напередодні анексії Криму, запевнив міжнародне співтовариство в тому, що ні він, ні його армія не мають наміру зазіхати на територіальну цілісність України. — Заява гідна номінації на Нобелівську премію миру. Утім, і цього разу на цьому терені у Володимира Путіна з’явився серйозний конкурент — глава Чеченської республіки герой Росії Рамзан Кадиров був нагороджений «Орденом доброти», вочевидь за свою обіцянку послати все населення Чечні (це якщо преса правильно процитувала озвучені цифри), від малого до старого, в хрестовий похід проти українських бандерівців. Ще один відомий російський «добряк» — дитячий омбудсмен Павло Астахов (який самовіддано врятував російських сиріт-інвалідів від усиновлення іноземцями, забезпечивши їх конституційне право померти на Батьківщині) — переймався небувалим напливом біженців з України, які нібито вже переповнили спеціально приготовані для них табори. У Ростовській області навіть запровадили через це режим надзвичайного стану. Насправді виявилося, що йдеться не про тисячі, а всього про 210 біженців на всю область, а головна маса біженців з України зосереджена не в прикордонних областях, а в районі підмосковного Рубльовського шосе, де з розкуплених жертвами кривавої київської хунти престижних вілл утворилася ціла Маленька Україна з центром у Новому Межигір’ї.
♦ Та все ж, напевно, Павло Астахов де в чому був правий, називаючи потік біженців з України причиною оголошення надзвичайного стану в Ростовській області РФ. Останніми днями до Російської Федерації потягнулися перші жертви Антитерористичної операції — українські силовики нарешті погнали терористів з української землі. От тільки всупереч чиїмсь наївним очікуванням, терористам цим однаково не раді ні в ненависній ними Україні, ні в настільки милій їхньому серцю Росії. Не мирних жителів України, що рятуються від орд бандерівців, а озброєних автоматами й мінометами втікачів так побоюється побачити на своїй території влада прикордонних російських областей.
♦ А російські ЗМІ щоденно переймаються долею жителів України. Ось, скажімо, їхня преса забила на сполох про зрив туристичного сезону в Одесі. Як пишуть російські журналісти, на тлі кримських здравниць, починаючи з травневих свят під саму зав’язку переповнених відпочивальниками, Одеса втратила більшу частину своїх туристів, 4/5 яких становили туристи з Білорусі й Російської Федерації — бідним українцям відвідини перлини біля моря й раніше було не по кишені. Як стало відомо інформаційному агентству ІТАР-ТАРС, одна жінка вже закрила свій хостел, а порти Одеси, які до цього що заробляли переважно на доставці морем туристів з Мінська й Москви, тепер ледве перебиваються з м’яса на черв’яки, круїзними лайнерами доставляючи на західні ринки останні запаси хліба, відібраного бандерівцями у вмираючих з голоду жителів Новоросії. На тлі квітучого під покровом триколора Криму Одеса перетворюється на Берег скелетів — Перлину Бандерштату, де все російське приречене київською хунтою на безжалісне винищування... Погодьтеся, фантастика з жанру літератури впевнено перетворюється на один з жанрів журналістики. От і в «Донецькій народній республіці» вирішили залучити на ниву пропаганди місцевих письменників-фантастів, деякі з яких так і не засвоїли різницю між фантазією й маячнею. Донецький письменник-фантаст Федір Березін, автор популярних у Росії романів «Пентагон має бути зруйнований», «Розвалинами Пентагону задоволений», «Війна 2010. Український фронт», і багато, багато інших, за його словами, призначений «Повноважним представником командувача ополченням та Міністром оборони ДНР із дуже багатьох питань». Так, відповідей у керівництва терористів дедалі менше, а от кількість питань зростає щодня, причому на багато з них може дати відповідь лише фантаст з багаторічним стажем.
♦ А на скільки питань поки немає відповіді й у нас — українців! Схоже, президентські вибори, всупереч очікуванням багатьох з нас, так і не розв’язали більшості проблем України. Про реформи, як і про люстрацію, поки лише ведуться розмови, на керівних посадах поки переважають старі корупційні кадри, а боротьба з тероризмом на сході країни поки далека від завершення. Вибори до київської міської ради не просто привели до неї старі кадри часів Черновецького, а їхній перебіг був затьмарений звичними махінаціями з підрахунком голосів — виборчі списки більшості вчора ще опозиційних партій були складені переважно з представників компаній-забудовників, і тих структур, що десятиліттями жиріли на розкраданні міської власності й бюджету. На похмурі думки наводять і результати президентських виборів. Так, Петро Порошенко переміг ще в першому турі, з величезним відривом від своїх переслідувачів. Але, слідом за ним, значний відсоток голосів виборців отримали популісти, а отже, про конструктивну опозицію найближчими роками говорити поки не доводиться. Геть усі старі партії — як партії вчорашньої влади, так і вчорашня опозиція — позбулися довіри виборців і переживають глибоку кризу. І навіть «УДАР» Віталія Кличка, що отримав гучну перемогу на київських виборах, перетворився з партії основного кандидата на президентську посаду на кишенькову партію київського мера, дуже скоро розвалиться під тягарем неминучих корупційних скандалів у столиці, а також через відтік тих політиків, чиї амбіції й апетити поширюються далі за межі Києва. Нас чекає не лише повна перебудова держави, а й повна, до невпізнання, зміна політичної карти України. Найважливіший, найважчий етап української революції ще попереду, а поки, в очікуванні церемонії інавгурації нового президента, ми можемо лише передбачати конфігурації майбутніх політичних альянсів, майбутніх призначень і сподіватися, що життєво необхідні реформи з пустопорожніх обговорень переростуть у чіткі плани, що будуть реалізовані без властивої українцям схильності до політичних компромісів, напівзаходів і вакханалії особистого збагачення новопризначених чиновників. А ще ми з тривогою стежитимемо за кожним порухом нашого східного сусіда, і в кожній зустрічі лідерів провідних світових держав намагатимемося розгледіти промінець надії, що нашу країну не залишать на розтерзання агресорові, який піднімається на Сході. Ми житимемо надією, й поки вона жива, Майдан не програє.
