Льодовиковий період
Вони хотіли Прип’ять нелеґально.
А я – залякував їх заметами, смертельним холодом і пасмуром суворої поліської зими. Хоча, лапландців складно налякати такими речами. Знаєш, кажуть, нічого ми не боїмося. З нашою тундрою, вічною мерзлотою, лишайниками, вгашеними оленями і отруйними полярними сяйвами – ми просто не здатні боятися зим у помірних широтах.
Але я таки залякав. А що ви, кажу, собі думаєте? Помірні широти? Ви хоч знаєте, що останній льодовик закінчувався на лінії кинутої залізниці, яка розкреслює Зону із Заходу на Схід?
Колись давно, далі на Північ – не було ніяких росіян, тільки замерзлий ocean of dreams. ЧАЕС зігрівав нас у ті холодні, прадавні часи, коли трипільські племена, перші землероби і скотарі матінки-землі, випасали стада мохнатих слонів на безкраїх полях навколо четвертого блоку. Уявляєте, кажу, яка у нас тут буває зима?
Якщо підемо нелеґально – нас розшматують чудовиська у водах льодовикових озер: колосальні кальмари, кашалоти і реліктові плезіозаври. Нас там чекатимуть всі прояви глибоководного гігантизму та нічні кошмари ісландських китобоїв. А на суші, у заметах по шию, крізь які ми гребтимо дві ночі підряд – чатуватимуть бурі ведмеді, які тільки й чекають аби їх розбуркали.
І навіть у Прип’яті нас ніщо не врятує. Всі наші мембранні штани і гермопакунки, спальні мішки і рукавиці – все це промокне і ми провалимося в летарґіку від утоми утом. І у цей прекрасний момент – якраз пора буде знімати ваше кіно.
І нічим, нізащо не можна буде зігрітися. І якщо хтось помре, його навіть не поховаєш нормально: земля взимку тут промерзає так, що скам’янілих мерців складають на купи, наче свіжий сосновий кругляк на велетенські причепи MAN-ів. Та клянуся Рудим лісом, я віддам вам останню шану! Повернуся, коли відтане земля, коли ваші тіла трохи розм’якнуть – я припливу сюди на каное, крізь лабіринти меліоративних каналів, розлогими заплавами і нескінченними болотами я гребтиму сюди аби віддати вам шану. Припливу і знайду вас на складі, де ми тримаємо трупи і охолоджене пиво. І поховаю по людськи, або спалю. Вибирайте.
Вони глянули на мене якось дивно і таки погодилися стати офіційними чорнобильськими туристами. Ми так і не потрапили в холодну прип’ятську квартиру, не стягували звідусіль меблі для ночівлі, не палили свічки і не загорталися у синтипонову шаурму спальників. Ми поїхали з пропуском і вечір першого дня зустріли в чорнобильському кафе “Десятка” – місці порозуміння народів світу, маленькій залі у закавулках напівживого Чорнобиля, де звичайного весняного вечора можна запросто почути десятки різних мов.
“Десятка” – прихисток тих будівників Вавилонської вежі, які не впали у відчай після прокляття Ягве, не розбрелися хто куди, а далі будують свою вежу, свого Колоса який падає щотравня, коли минає чергова ювілейна дата аварії. Щораз після річниці той Колос валиться, з тріскотом підминає сосняк і подовгу розмокає потім під багатющими травневими зливами.
Та зараз – тут щовечір збираються журналісти з усього світу.
Ліворуч від нас – наминають гарячі зрази британці. Вони притягли здоровенний безпілотник і хваляться, що зможуть підняти в небо щось серйозніше за екшн-камеру. Наприклад, нічний горщик з фекаліями – бомбити туристів з висоти пасмурного неба, мавпуючи фіумського маршала авіації який, за особистим дорученням д’Анунціо, систематично атакував Ватикан.
Праворуч – сидять поляки. Вони притягли із собою велетенський генератор і софіти, аби нетипово знімати Прип’ять. Вони навіть вигризли дозвіл на зйомки зоряного неба, дістали письмову згоду на розгортання бойових треногів у глибині тривожної ночі. І тепер – весь вечір хуярять водяру, та досі виглядають перелякано. Жаліються, що вовки в кінець знахабніли і роздерли ментівську собаку прямо під дверима КП “Лелів”, а її запчастини – потім скрізь там валялися. Жаліються, що банди сірих перевертнів підступають прямо до машини, стрибають на капот і хижо заглядають в салон їхнього Спринтера, так ніби це якесь африканське сафарі із допитливими макаками та зголоднілими левами. Звісно, все це тільки прикриття і легенда, а софіти їм потрібні, щоб знімати тут толкове, якісне порно.
За спиною у моїх фінів сидить темношкірий хлопець з довжелезними дредами і заливає про проект, в якому він зніматиме тих, хто зніматиме Прип’ять. Про ситуації, коли дві знімальні групи зустрічаються в Місті і фільмують одна одну, поки їх знімає третя, але так, щоб перші дві того не помітили.
Зрештою, всі вони завтра там зустрінуться. Одноденні автобусні туристи – розбредуться центральною площею, за ними полюватиме хлопець з дредами у момент, коли британці зніматимуть з неба поляків, які зніматимуть своє порно. А перелякані нелеґали сидітимуть тихо-мишачи на дахах і видивлятимуться: хто з цих людей туристи, а хто – синьожупанні органи правопорядку і щастя?
Всі зніматимуть всіх. І забудуть про Місто.
Та навіть попри це я радію теплим стравам “Десятки”. Радію, що знову не розсікаю собою зиму, не розсікаю ніч, назбируючи слякіть у літні берці, провалюючись по пояс у черговий замет.
Сьогодні я поїм борщу, вдягнуся у воєнну форму, поїду на Прип’ять машиною, стану в парку атракціонів, дістану бінокль і говоритиму на камеру в пафосній позі. Як справжній сталкер – рішучий камуфляжний покемон постапокаліпсису.
