Тиша і грім

Допоки Луганськ лишається окупованим функції адміністративного, а разом з тим і культурного центру області перебрав на себе Сєверодонецьк. Тут відбувається чимало акцій, серед яких і мистецькі. Минулого тижня тут відбувся семінар «Якісна журналістика у сфері культури: як писати про культуру доступно». Організатори — представництво Фонду Конрада Аденауера в Україні (Харків) та Академія української преси. Учасниками семінару були журналісти з різних регіонів України, із самим Сєверодонецьком включно. Чи не перша спроба з допомогою досвідчених тренерів (серед них опинився і я, а ще відомий журналіст, кандидат наук Андрій Юричко; у ролі старшого тренера — професор, президент Академії преси Валерій Іванов) допомогти тим, хто зацікавлений у системному висвітленні культурних подій і мистецьких явищ.

МУЗИКА — КРІЗЬ СТІНИ

Як допомогти краще, системніше, кваліфікованіше писати про мистецтво? Тим, хто вже є, хто відбувся як професіонал  у журналістиці? Непросте завдання... А втім, цілком досяжне. Людина, яка вміє писати, яка є журналістом-літератором, а крім того, перебуває в інтимно-родинних, сказати б, стосунках з літературою і мистецтвом, цілком може досягти результатів і на ниві літературно-мистецької критики та публіцистики. Щоби в цьому переконатися достатньо було прочитати деякі тексти, які писались «семінаристами» упродовж трьох робочих днів нашої спільної праці. Діалог — ось ключове поняття. Текст, якого б віку він не був, потребує саме діалогічних стосунків. Його інтерпретатор і вибудовує такі стосунки, заодно вмонтовуючи в них  потенційного читача.

Йшлося і про те, що чим віддаленіший, у часі і просторі, мистецький текст, тим ґрунтовнішого, прискіпливішого коментування він потребує. Я часто наводжу такий приклад: знаменита книжка Юрія Лотмана, якій викладено коментар до поеми «Євгеній Онєгін» Олександра Пушкіна, разів у п’ять товща самого предмету коментування. І це правильно — бо ж із часом так багато змінюється в людському житті, у семантиці слів, у культурних кодах.

Учасники семінару дістали можливість підкріпити подібні установки знайомством з постановкою знаменитої опери Вольфганга-Амадея Моцарта «Дон Жуан». Так, вистава відбулася на сцені місцевого театру (до речі, кілька років тому його приміщення було практично знищено внаслідок пожежі і тепер реставровано). Відбулася, завдяки зусиллям митців із шести країн, в рамках проекту «Музику чути крізь стіни». Керівник проекту — Петер Шварц, разом з партнерами з некомерційної організації Vlad Opera (Штутгарт). В оркестрі — музиканти з України, Німеччини, Польщі, Латвії, Білорусі, Вірменії. Так само і серед співаків-виконавців. Партію Дон Жуана виконав Яніс Апейніс з Латвійської національної опери. Валерія Туліс (донна Анна), родом з Луганська, нині служить в Київському національному академічному театрі оперети. Харків’янка Ксенія Ярова (Церліна), німці  Ясмін Етезадзаде (донна Ельвіра) Костянтин Криммель (Лепорелло)...

Режисер Торстен Кьолле (ФРН), у співпраці з киянами Олексієм Доричевським та Ігорем Білицем та сценографом Міхаелем Бірном зробили ставку на контакт класичного оперного матеріалу і живої донбаської, а власне сєверодонецької реальності. На задньому плані раз по раз виникають кадри місцевої хроніки, на авансцену піднімаються мешканці міста, аби виголосити такі собі короткі спічі, щось на зразок Брехтівських зонгів. Подібна актуалізація не всім прийшлася до смаку... Моцарт у Сєверодонецьку, чи не занадто? Одначе твір супергенія зіпсувати важко, тим паче, що і музиканти, і співаки працюють дуже добре. А людям, змученим коловертям останніх років, було цікаво і комфортно почутися у світі Моцарта своїми, зі своїми проблемами. І треба було бачити реакцію публіки — шалені овації, які зворушили мене не менше, аніж сама вистава.

НЕПРОМИНУЩЕ

Семінаристи так само поцінували актуалізацію Моцарта і пригод Дон Жуана. Справді, тут приклад діалогу епох, те, що близьке професійному серцю журналістів. Яким завжди і прагнеться виступити в ролі медіумів, посередників між часами і просторами. Хоча позірно, здавалося б, дивним є вибір саме цієї опери, про чоловіка, що полює за жіночими серцями. Одначе насправді (і це доволі точно діагностували журналісти) у цій високій гармонії музичного  генія віднаходиться навіть соціологічна складова, плоть життя, диво якого є непроминущим.

Серед див самого семінару була і поява литовського актора, режисера, культурного і громадського  діяча Аркадіуса Винокураса. Він приїхав на Донбас не вперше і, мабуть, що не востаннє. Діти, ось головний предмет його дивовижно ефективної опіки. Йому вдається, судячи по всьому, збудити в них притлумлений війною і важкими переживаннями вогонь людяності, прагнення тягнутися до культурних, мистецьких світил.

І все це за кільканадцять кілометрів до лінії фронту, лінії розмежування. Де так часто лунає рукотворний грім, де ллється кров, де брутальність життя руйнує гармонійні сполуки людських енергій.

Сам Сєверодонецьк справляє враження тихого, навіть затишного провінційного міста.  Як розповів мені один із місцевих журналістів, тут узагалі не було якихось явних прихильників «ДНР-ЛНР», таке-от місто. За останні чотири роки населення Сєвероденцька збільшилось десь у півтора рази (бо ж обласний центр, лише тільки чиновників побільшало в рази). От тільки де працюють нечиновні, звичайні  люди? Бо ж від промисловості майже нічого не лишилось. От се велике питання, на яке відповіді я не отримав. Одне зрозуміло: жити тут украй важко.

Окрім того, ми проїхали (різними дорогами) від Слов’янська до Сєверодонецька. Дороги доволі непогані, як на українські реалії. Проїхали чимало сіл — практично жодних слідів військових дій я не побачив (хоча враження це, звичайно, поверхове). Сільськогосподарські райони, в яких, до речі, люди говорять здебільшого українською, хоча й суржикованою.

Одначе чимало міжнародних фондів (як-от Фонд Аденауера) допомагають. Пройшовшись містом у неділю, 2 вересня, ми побачили і концерти просто на вулиці,  і ту саму оперу «Дон Жуан», і просто людей, що гуляли собі з дітьми.

Живе, живе місто, яке я встиг полюбити. Правда.