Дисидент не місцевого масштабу

«...Или вот Александр Филиппович Степовой. До посадки он был солдатом МВД, посажен по 58-й...

Не будет другого повода рассказать историю его посадки. Мобилизован был хлопчик в армию, а послали служить в войска МВД. Сперва — на борьбу с бандеровцами. Получив сведения, когда те придут из леса в церковь на обедню, окружали церковь и брали их на выходе (по фотографиям). То — охраняли (в гражданском) народных депутатов в Литве, когда те ездили на избирательные собрания...

У них и у самих был бунт, когда плохо стали кормить, — и их послали в наказание на турецкую границу. Но Степовой уже к этому времени сел. Он — рисовал много, и даже на обложках тетрадей по политучебе. Нарисовал как-то свинью, и под руку ему кто-то сказал: «А Сталина можешь? — «Могу». Тут же и Сталина нарисовал. И сдал тетрадь для проверки. Уже довольно было для посадки, но на стрельбах он в присутствии генерала выбил 7 из 7 на 400 метров и получил отпуск домой. Вернувшись в часть, рассказывал: деревьев нет, все фруктовые спалили из-за «зверского» налога. Трибунал Горьковского военного округа. Еще и там кричал: «Ах вы, подлецы! Если я враг народа — чего же вы перед народом не судите, прячетесь?» Потом — Буреполом и Красная Глинка (тяжелый режимный лагерь с тоннельными работами, одна пятьдесят восьмая).»

Александр Солженицын. «Архипелаг ГУЛАГ», часть третья, глава 12. — Москва, ИНКОМ НВ, — 1991. — Малое собрание сочинений, том 6, стр. 225 — 226.»

Це написано саме про нього, Олексія Пилиповича Степового із надбузького села Джулинки на Поділлі. Всесвітньо відомий письменник, нобелівський лауреат у своїй головній книзі знайшов місце і для простого сільського художника-самоука, написавши про звичайну людину, якій випало пройти тернистий шлях крізь такі випробування, які когось іншого зламали б, пригнули до землі, змусили б змиритися з обставинами. Але він вистояв, не скорився своїй лихій судьбі і зумів крізь вітри десятиліть гордо пронести високе звання людини.

Правда, Олександр Ісайович трішечки помилився — назвав його Олександром, крім того, малював солдат спочатку Сталіна, а вже потім свиню, але в іншому був точним, розповівши про все, що почув від нашого земляка під час пам'ятної зустрічі в Джулинці далеким уже літом 1966-го...

Чому Солженіцин приїздив у це село?

Олексій Степовий, прочитавши у шістдесяті роки повість «Один день Івана Денисовича», написав письменникові листа. Бо у цьому творі він побачив і своє недавнє табірне минуле. Як не дивно, письменник відповів. Олексій Пилипович запросив його в гості, і, коли трапилася нагода, Солженіцин приїхав у Джулинку.

...Олексій не мирився з несправедливістю з раннього дитинства, коли вперше зазнав горя, ще не до кінця усвідомлюючи, що діється навколо. Та підсвідомо відчував, що не так воно повинно бути у світі. Коли почалася колективізація, батьки малого Олекси Пилип Іванович і Катерина Олексіївна вступили у колгосп, добровільно здавши туди все, що здобули непосильною працею. Сподівалися на краще життя, яке їм обіцяли нові господарі країни, вірили, що завдяки цьому зможуть поставити на ноги трьох дітей.

Але не так сталося, як гадалося.

Ціле літо трудився Пилип у колгоспі, коли ж осінь прийшла — весь хліб вивезли за контрактацією, а колгоспникам не дісталося нічого...

Тоді й вирушив тато на заробітки аж на Дніпрогес.

Весною повернувся додому — не маючи ні грошей, ні здоров'я. І вже не світилася в його очах надія...

Коли сільські активісти, виконуючи злу волю кремлівського тирана, ходили по селу із загостреними залізними прутами і вимітали в людей все до останньої зернини, не обминули вони й обійстя Степових...

— Не дам зерна! У мене діти маленькі, то їм що — голодною смертю помирати? — рішуче сказав господар «червоній мітлі».

Та де там було встояти проти злагодженої людиноненависницької машини, яка набрала несамовитих обертів, перемелювала все, що заважало рішучому поступу соціалізму в СРСР. Батька заарештували, і він кілька місяців просидів у в'язниці. Там ще більше підірвав здоров'я і прийшов додому зовсім знесилений...

Уже не чути було в селі веселих голосів, а частіше лунали голосіння за безневинно померлими голодною смертю старими й малими. Вже і в хаті Степових ні крихітки хліба. А господар поступово згасав, не міг ходити, і все більше лежав.

Міцно затялися в пам'яті Олексія ті страхітливі часи, хоч був тоді маленьким хлопчиком. Краще, ніж він сам, про це не розповість ніхто. Процитую його спогад, надрукований у народній книзі-меморіалі «Голод-33» ( Київ, «Радянський письменник», 1991, стор.61—62):

«...Вже коли зовсім розвеснилось, мама зі старшим моїм братом Федею пішли в поле на роботу, там варили бевку (бевка — це у киплячу воду кидають трошки муки і розколочують, виходить наче ріденький кисіль). А люди були голодні й цій бевці були раді. Мама з поля приносила в горщечку трошки бевки для тата. Мені тоді було 6 років, з меншою сестричкою ходили в дитячі ясла, де нас годували, хоч і не сито, але жити можна. Хліба давали такий маленький шматочок, що я, шестирічний хлопчик, до того ще й виснажений голодом, брав той хліб у кулачок, і він у мене ховався у кулачку. Це я запам'ятав добре, бо вечірню пайку хліба я сам не їв, а у кулачку ніс додому, бо вдома батько лежав хворий і голодний. Мама увечері приносила з поля бевки, а я кришку хліба, яку не доїв у яслах, так ми тата підгодовували.

Тато спочатку не здогадувався, що ті кришки хліба приносив я, відриваючи від себе, з голодною жадністю поїдав бевку і хліб. А коли побачив, що то я, шестирічний хлопчик, рідний син, який просвічується наскрізь, такий худий від голоду, відриває від себе останню крихту хліба, більше не міг його їсти.

Це було літо 1933 року. Жита вже перецвіли, і колос став наливатися. Мама принесла в хату декілька колосків жита з городу, щоб тата порадувати, що скоро буде свій хліб. Але тато вже не міг радіти, він уже зовсім знесилів і скоро помер.

Нас мама розбудила словами: «Вставайте, діти, наш тато помер». Ми піднялись і побачили тата, який лежав опухлий і нерухомий. Ми з сестричкою пішли у ясла, а ввечері тата в хаті не було, його поховали на цвинтарі без почесті і труни».

Саме тоді засіялися зернятка сумніву і недовіри до влади у вразливу дитячу душу. Хіба може бути справедливою влада, яка забирає батька у дітей, а дітей, які ще не встигли роздивитися світ і усвідомити своє «я» у ньому, не може і не хоче захистити від голодної смерті? А хто захистить людину, звичайну просту людину, крім неї самої та її рідних?

Його голодне, напівроздягнене дитинство було таким, як і в мільйонів радянських дітей. З малих літ змушений був працювати їздовим у колгоспі. І все ж не озлобився проти Радянської влади. Виріс порядним, чесним хлопцем, вихованим на ідеалах свого часу, дещо романтичним. Вступив до комсомолу. Багато читав. Та найбільше любив малювати. Мріяв вивчитися на художника, писати картини, які б прикрасили найбільші музеї й галереї країни.

Так би, можливо, і сталося, якби не прямий, різкий і непоступливий характер.

Довелося йому взяти участь у війні вже на завершальному її етапі. А після війни служив у військах НКВС. І не міг миритися з тим, що солдати на політзаняттях змушені вивчати біографію Берії. Якось Олексій вголос висловив те, про що думали й інші, але сказати про це не наважувалися:

— Невже, крім Берії, у нас не було видатних воєначальників? Чому нас задурманюють його біографією?

А далі — історія з двома малюнками на обкладинці зошита з політзанять. На обкладинці він намалював портрет Сталіна. Однополчани висловлювали своє захоплення, а один, ніби підбиваючи на провокацію, запитав: «А свиню можеш зобразити?» — «Чому б і ні?» — добродушно відповів Олексій і тут же швиденько прямо під Сталіним накидав контури тварини, правда, вона в нього вийшла невдалою...

Зошита йому так і не повернули. Та він потрапив як речовий доказ у його кримінальну справу, і нині зберігається у вінницькому архіві.

Далі була пригода, коли Олексій заснув на посту. Заснув тому, що офіцери не організували як слід службу, воїни не встигали відпочити, залишали пости. Не дивно, що ці випадки командування хотіло приховати, бо це не стільки прорахунки солдатів, скільки недоробки офіцерів.

Що зробив би інший на місці Олексія?

Напевно, промовчав би, погодився з тим, що йому пропонували офіцери. Але він не мовчав, вимагав... покарати себе за те, що допустив порушення. Більше того, коли в частину приїхав генерал, Олексій виступив на комсомольських зборах із різкою критикою таких порядків, точніше, безпорядків в армії.

Цього йому не могли простити.

Потім був безжальний вирок військового трибуналу: десять років таборів і п'ять — позбавлення прав.

Йому ж на той час виповнилося лише двадцять три...

Майже п'ять років у страшних умовах таборів.

Але і тут не зламався, не скорився. Усі роки неволі боровся усіма можливими способами за своє визволення. Написав десятки скарг, протестів, сподіваючись, що там, нагорі, зрозуміють: позбавили волі людину невинну. Та все марно.

Тільки смерть Сталіна визволила мільйони невинних від пут страху.

Допомогли Олексієві вистояти в нелюдських умовах сильна воля, мужність, упевненість у своїй правоті. А ще — уміння бачити красу навіть там, де інші її не помічали. Чутлива натура художника не зачерствіла, не збайдужіла до краси життя. І протягом усього періоду перебування в таборах кожну вільну хвилину присвячував малюванню. Писав портрети, пейзажі, натюрморти. Майже чотириста малюнків створив за ці роки. Деякі він зумів винести із зони, коли був звільнений із неволі. А кілька років тому передав їх в обласний художній музей.

Ще багато важила фізкультура. У всі пори року купався у річці. Ця звичка збереглася в нього й донині. Тому так бадьоро відчуває себе і у свої вісімдесят три.

Протягом усього табірного періоду він писав щоденник, якому звіряв свої мрії, почуття, прагнення. Сорок зошитів різного формату і товщини вмістили в себе стільки думок і спостережень, що вистачило б не на один «Архіпелаг ГУЛАГ». Звичайно, все те писалося з оглядкою на небажаних читачів, але часом хлопець забував про обережність і писав відверто про все, що гнітило його, про всю дикість табірного побуту, про знущання над людьми, про кров і смерть. У цьому його табірні записи дуже схожі на «Один день Івана Денисовича» О. Солженіцина, хоч писані ці твори у різні роки і в різних умовах. Наш земляк писав їх безпосередньо в таборі. І Солженіцин, після того, як переглянув їх (Олексій Пилипович зняв перев'язаний пакунок з горища), сказав:

— Так ви ж борець, ви нескорений!

Найбільше вражає в його щоденнику не опис табірних буднів. Коли в таборі його сусіди по нарах відпочивали, Степовий брав авторучку чи олівець, малював словом навколишню дійсність і... природу:

«Навкруги сніг, невеликий мороз, легенький вітерець, дим від багать, що горять від учора...Він розстилається над вершинами дерев сірою, трохи синюватою запоною. А довкола — тиша, і вся природа ще не прокинулася, спить, ніби зачарована. Але ось на сході, з-за вершин лісу, які вимальовуються гострими зубцями, з'явилося сонце...Хіба можна передати словами цю привабливість, цю зачаровану сонну красу, це яскраве червоне сонце, барви неба? Або цей дим, який розстилається над вершинами поснулих дерев, ніби чудернацька шовкова тонка тканина, через яку можна бачити все? Ні — це картини, які здатна створювати тільки природа. Жоден пензель не може відтворити подібного».

Але він намагався відтворити.

І це рятувало його від омертвіння душі.

Лише завдяки щасливому збігу обставин табірні зошити вдалося винести із зони. Деякі фрагменти цих записів публікувалися в газетах, але варто було б надрукувати щоденники повністю окремою книгою, бо це — унікальне свідчення епохи. До речі, автор цих рядків свого часу зробив літературний запис щоденників, і вони готові до друку, проблема лише у відсутності коштів на видання.

Коли після ув'язнення прибув додому, то радість зустрічі з рідними затьмарилася тогочасною дійсністю. Селянам за працю платили копійки, і табірна неволя у порівнянні з колгоспним рабством видалася мало не раєм — адже там і харчування було краще, і одягом забезпечували, ще й гроші якісь виплачували. Колгоспники ж нічого цього не мали, до того ж, змушені були здавати державі м'ясо, яйця, шкурки...

Хотів було Олексій вступити до художнього інституту, та на заваді стала анкета — репресованому шлях до вищої освіти був закритий. Закінчив курси механізаторів, працював у колгоспі. Згодом призначили завклубом, а потім — художником-оформлювачем. Малював різні лозунги і гасла типу «Народ і партія єдині», «Наша мета — комунізм» тощо.

Не боячись нікого і нічого, він відкрито виступав проти всього рутинного, закостенілого, казав правду у вічі будь-якому начальникові. За це й не злюбила його влада — і сільська, і районна. Чому цей Степовий переймається братською могилою, з якою вчинили не по-людськи? Чому виступає проти приписок у звітності? А чому в епоху войовничого атеїзму береться за відновлення церкви?

Партійні бонзи всіх рівнів, як тільки могли, паплюжили його на різних зібраннях, конференціях, активах. Та земляки бачили, хто є хто, і тому йшли шукати справедливості не в райком, а до нього, до колгоспного художника-оформлювача...Знали добре, що їхній земляк зробить усе від нього залежне, щоб звернутися у відповідні інстанції для допомоги людям.

Розповідають, що ту пам'ятну його зустріч із Солженіциним у середині шістдесятих було зафіксовано на фото. Кажуть, що секретар райкому навіть показував три знімки перевіреним людям, але чи збереглись ті світлини, ніхто достеменно не знає.

...Уже через кілька десятиліть після тієї розмови із Солженіциним і після того, як письменник повернувся на батьківщину, написав Степовий йому листа, в якому висловив свою незгоду із шовіністичними поглядами Олександра Ісайовича. Відповіді не дочекався...

Таких людей, як Олексій Степовий, маємо шанувати й цінувати. Адже не так уже й багато їх поруч із нами. Підтримуймо їх, прислухаймося до них. Бо це наша жива історія.