Медяник як засіб комунікації

Чомусь пряник багато хто вважає більше російським смаколиком ніж українським. Але це зовсім не так, адже в усіх регіонах нашої країни з давнини випікали чудові пряничні вироби, але частіше називали їх по-іншому — медяники, медівники, медовики, або маківники. Така назва походила від складу тіста, до якого наші пращури клали багато меду — в пропорції 1:1 із борошном. Цей стародавній рецепт дозволяв зробити тісто таким, щоб, накладаючи його на дерев’яні форми з узорами, на ньому відбивалися всі деталі малюнка.

Слово «пряник» широко почало вживатися з XVII століття і походить від давньоруського слова, що означає «пахучий», «гострий на смак», «наперчений». Адже для надання кулінарному виробу своєрідного аромату до тіста додавали прянощі — перець, аніс, імбир, м’яту.

Зрозуміло, що медяники, які пекли українці сто і більше років тому, не збереглись, а от форми, за допомогою яких їх виготовляли, стали безцінними пам’ятками художньої народної творчості й музейними раритетами.

Зокрема, в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва зберігається унікальна колекція дерев’яних форм для випікання «печатних» пряників XVIII — початку XX століття. Про це розповіла Наталія Денисенко — науковець музею, яка зі своїми колегами досліджує твори музейної збірки, дізнаючись багато цікавого про життя і звичаї українців.

ХЛОПЦЯМ — ВЕРШНИК, ДІВЧАТАМ — ПАНЯНКА

Жодне свято не обходилося без медових пряників в українських селах і містах. Їх пекли на Різдво Христове, новорічні свята, Благовіщення, поминальну суботу, в прощену неділю, на Великдень. Дарували молодятам на весілля, іменинникам на день янгола, вітали з пам’ятними подіями в родині, а потім зберігали, як реліквію. Козаки і чумаки брали їх у далеку дорогу, адже медівники могли зберігатися понад рік.

— Для кожної урочистості призначалися пряники спеціального зразка, — розповідає Наталія Денисенко. — Наприклад, весільні медяники випікали для обміну між родичами молодого та молодої, вони відігравали символічну роль у поєднанні двох родин, тому на них зображували парні розетки — символи сонця. Хлопчиків на свято пригощали пряниками з зображенням вершників, гусарів або генералів, а дівчаток наділяли «панянками». Були поширені також пряники вирізні або силуетні, що вкривали поливою. Ця традиція відома, зокрема, на Полтавщині, де найчастіше використовували поливу рожевого кольору.

Цікаво, що в давні часи медяники були не тільки смачною їжею, а й засобом комунікації. Це була своєрідна «листівка», яку підписували з відповідним текстом і зазначали ім’я того, кому призначався смачний дарунок.

Приміром, у музейній колекції є прянична форма з написом «Митрию». Науковці припускають, що вона є «іменною». Великою популярністю користувалися подарункові пряники, що ще називали «підносними». На них могли бути імена винуватців урочистості або зазначені день, місяць і рік, у які відбулася пам’ятна подія.

НАЙКРАЩИЙ ПОДАРУНОК

Загалом, у колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва зберігається 58 пряничних форм. Ця збірка — надзвичайна рідкість, адже за словами фахівців, сьогодні в українських селах ще можна знайти, приміром, давню вишиту сорочку, а от дерев’яну форму для пряників — і «днем з вогнем» не знайти.

— У музейній збірці є вироби, датовані 1838, 1843 роками, а також початком ХХ століття, — розповідає науковець. — Наприклад, на пам’ятці з села Опішні вирізьблено дату — «1901 р.». У постійній експозиції представлені твори з різних регіонів України: форма для пряників із Чернігівщини — дарунок Богдана Ханенка, прянична дошка з пташкою знайдена на Полтавщині, а дошки різноманітних форм походять із Київської та Подільської губерній.

Ця унікальна колекція виникла, в першу чергу, завдяки зусиллям Миколи Федотовича Біляшівського — директора Київського художньо-промислового та наукового музею імені Государя імператора Миколи Олександровича. Формування збірки почалося в 1903 році, коли відомий колекціонер і меценат Богдан Іванович Ханенко подарував музею перші дев’ять дерев’яних форм для пряників. У подальшому Біляшівський продовжував сприяти збиранню подібних виробів і привозив їх із експедицій особисто.

Дерев’яні форми для медяників нерідко були справжніми витворами мистецтва. Їх виготовленням займалися майстри в монастирях, майстернях, спеціальних «пряничних» закладах. Серед них були справжні віртуози своєї справи. Тому дерев’яні форми в їхньому виконанні вважалися найкращим подарунком і їх вішали на стіну оселі, як прикрасу.

ВІДРОДЖЕННЯ ТРАДИЦІЙ

Нині ми є свідками відродження народної традиції обрядової випічки. Дорослі та діти із задоволенням вчаться на майстер-класах у закладах культури ліпити і пекти весняних «жайворонків», виготовляти пряники у вигляді традиційних коників, рибок, півників і сучасних образів, додаючи щось своє, індивідуальне. Фігурками «гусок», «качок», «голубів», як і багато років тому, прикрашають весільні короваї.

Крім того, сьогодні в Україні є майстри, які відновлюють давню традицію виготовлення дерев’яних форм для медяників. Один із них — майстер художнього різьблення по дереву Володимир Маркар’ян із міста Полтави. Він не тільки створює авторські роботи, а й виконує реконструкції пряничних дощок зі старовинних зразків, зокрема, каталогу пряничних форм Полтавського земства, виданого в 1912 році.

Для тих, хто бажає більше дізнатися про розвиток одного з найцікавіших народних художніх промислів, що був поширений на теренах України, варто відвідати лекцію вихідного дня в музеї за темою «Узори на різьблених формах для пряників XVIII — XXI стст., поширених в Україні».