Вдосконалюватися - значить змінюватися, бути досконалим - означає змінюватися часто
Вінстон Черчилль, державний діяч Великої Британії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953

«Німими не хотіли бути»

Своїм головним завданням «Просвіта» вважала видання дешевих книг, усвідомлюючи, що друковане слово є найбільш ефективним знаряддям духовного впливу
24 червня, 2011 - 00:00
МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ

Про рівень духовного розвитку суспільства свідчить, перш за все, наявність у ньому певної мережі культурно-освітніх осередків, різних товариств, спілок і громад, які спрямовують свою діяльність на піднесення інтелектуального і культурного рівня, виховання національної свідомості його громадян.

На українських землях подібні осередки — братства — з’явилися у XVI ст. під впливом ідей Ренесансу, поширених у Західній Європі, та внутрішніх потреб українського суспільства. З другої половини XIX ст. виникають послідовники братств — «Просвіти», що стали осередками розвитку освіти, культурного і національного виховання.

«СЯЙВО КУЛЬТУРНОЇ ПОВАГИ»

Засноване вперше у Львові 1868 р., товариство «Просвіта» одним із основних напрямів своєї діяльності визначило книговидавничу справу. За перші 50 років свого існування товариство видруковало 348 різноманітних, переважно науково-популярних, книжкових видань.

На підросійській частині України питання про організацію «Просвіт» стало можливим лише у розпал Першої російської революції. Під її впливом 4 березня 1906 року були прийняті «Высочайше утвержденные Временные правила об обществах и союзах». «Просвіта» стала одним із небагатьох легальних культурно-освітніх товариств, в діяльності якого книжка займала одне з провідних місць.

На цей час у Києві вже діяло видавництво «Вік», засноване 1895 року. До 100-річчя видання «Енеїди» І.П. Котляревського воно видало тритомну антологію української літератури і поступово нарощувало своє книговидання. 1898 року в Петербурзі було засноване перше легальне видавниче об’єднання — «Благодійне товариство для видання загальнокорисних і дешевих книг» для випуску українських книжок. Однак обсяг його книжкової продукції складав незначну частку реальних потреб. Тому поява «Просвіт» з їхніми книговидавничими намірами була більш ніж своєчасною.

Першим зорганізувалося Катеринославське літературно-артистичне українське товариство «Просвіта», статут якого був затверджений 8 жовтня 1905 року. Понад 400 його членів працювали в чотирьох секціях (драматична, вокально-музична, літературна та бібліотечна), до яких з 1912 року долучилася видавнича з декількома періодичними виданнями («Добра порада», «Дніпрові хвилі» та ін.) та видавничим фондом ім. М. Дмитрієва.

«Статут Товариства «Просвіта» у Києві, заснованого в пам’ять Т. Шевченка», був затверджений 26 травня 1906 року. Цього ж року «Просвіти» були організовані в Кам’янець-Подільському, Одесі, Харкові (на чолі з Д. Багалієм), Чернігові (на чолі з М. Коцюбинським та І. Шрагом), у 1907 р. — у Миколаєві (під проводом М. Аркаса), Житомирі та інших містах України.

Лідером регіональних «Просвіт» стала київська «Просвіта», де плеяда видатних діячів українського національно-визвольного і культурно-освітнього руху активно долучилася до її роботи. Тому, відкриваючи 25 червня 1906 року перші загальні збори київської «Просвіти», її фундатор і голова Борис Грінченко, підкреслюючи історичне значення Києва в становленні й розвитку національного духовного життя, наголошував: «Настає час, коли ми зможемо вернути нашому культурному центрові те сяйво культурної поваги, яка одна тільки дає нації право на місце серед інших націй. І се покладає на наше товариство велику й дорогу нам, але й важку, повинність».

У проханні до київського губернатора про затвердження Статуту товариства «Просвіта», підписаному М.В. Лисенком, Б.Д. Грінченком та ін., визначалася основна його мета: «содействовать развитию украинской культуры и, главным образом, просвещению украинского народа на его родном языке».

Згідно зі Статутом, товариство мало право видавати книжки, газети та журнали українською мовою, відкривати бібліотеки, читальні, здійснювати торгівлю книгами, засновувати музеї, навчальні, літературні, наукові та просвітницькі заклади, влаштовувати публічні лекції, літературно-музичні вечори, фундувати стипендії при навчальних закладах та оголошувати конкурси на кращий твір літератури і науки.

ФАКТОР ЧАСУ

Уже із самого початку у «Просвіті» окреслилися дві течії: прихильників політизації діяльності товариства і, власне, «просвітників». Загальні збори, на яких було обрано Раду товариства, виявили, що більшість членів «Просвіти» схиляються до культурно-просвітницького характеру діяльності: «просвітники» М. Левицький та Леся Українка отримали 46 із 47 голосів, Б. Грінченко — 45, а «політик» В. Винниченко ледве зібрав 23 голоси. Цією ж більшістю була прийнята резолюція, яка проголошувала, що: «... товариство «Просвіта» є товариство просвітньо-культурне й безпартійне, і такими повинні бути його видання».

Це викликало суттєві заперечення з боку більш радикально налаштованих членів «Просвіти». «Тепер перебудовується партійне життя, — стверджував В. Винниченко, — мусимо давати підручники не для дітей, а для дорослих — політичні книжки характеру партійного і агітаційного». Інші члени товариства (М. Левицький, Ф. Матушевський, М. Грушевський), навпаки, доводили, що політизація може змусити членів, які не належать до партії, виразником ідей та органом якої стане «Просвіта», покинути її.

Переважили, як бачимо, представники поміркованого шляху боротьби за незалежність. І це не було випадковістю. Оскільки відображало чи не найголовнішу ваду лідерів української нації при вирішенні «українського питання» — забуття чи ігнорування фактору часу. Адже надто тривале перебування нації у підневільному стані вкрай небезпечне, якщо не фатальне для неї через неминуче винищення (фізичне та моральне) свідомої частини поневоленої нації та асиміляцію її основної маси, яку з часом змусять примиритися зі своїм становищем.

Слід нагадати, що «Просвіти» організовувалися у досить непевні часи. Тому, наприклад, в останньому пункті статуту «Харківського Українського Товариства «Просвіта» пам’яті місцевого [!] українського письменника Григорія Квітки-Основ’яненка» було записано: «Якщо товариство буде скасовано, то все його добро по приговору останнього гуртового сходу повинно бути передано одному з просвітніх товариств задля тієї ж самої мети». Насправді сталося ще гірше: вже сформована «Просвіта» не була дозволена місцевою адміністрацією.

Найголовнішим своїм завданням київська «Просвіта» (як й інші) вважала видання дешевих книжок, усвідомлюючи, що друковане слово є найбільш ефективним знаряддям духовного впливу на найширші маси та формування їхньої національної свідомості. Тому видавничу комісію очолив Б.Д. Грінченко, а її членами стали відомі діячі: Д.І. Дорошенко, В.М. Чехівський, Ф.С. Красицький, М.П. Левицький, Л.П. Косач, П.О. та С.О. Єфремови, М.І. Тобілевич, І.Т. Рильський, В. Щербаківський та ін.

На загальних зборах Б.Д. Грінченко виступив з обѓрунтуванням видавничої програми «Просвіти», яка була ним сформульована для себе ще перед початком його видавничої діяльності в Чернігові: «Пекуча тепер у нас потреба дати народові приступну йому і за ціною, і за змістом, і формою літературу. Коли ми не дамо народові літератури своєю мовою, то народ читатиме книжки, як і досі, мовою чужою... Отож і треба тепер якомога більше виготувати і видати дешевих книжок науково-популярних, утилітарного змісту й красної словесності».

Книжки «Просвіти», на його думку, повинні репрезентувати усі галузі науки та літератури, проте найбільша увага має бути приділена українознавству. Значною також є потреба у підручниках та дитячих книжках. Щодо навчання рідною мовою, то «не можна дожидатися, поки дадуть нам школу. Нам школу дадуть тільки тоді, коли ми самі її візьмемо, тобто поскладаємо і надрукуємо підручники і почнемо їх учити».

Видавнича комісія вже на перших своїх організаційних зборах ухвалила: не гаючи часу, приступити до видання спочатку наявних книжок, які за своїм змістом підходять під програму видавництва, а потім розробити власний список майбутніх видань. Невдовзі своєрідне замовлення — «Теми для книжок» «Просвіти» — були опубліковані в газеті «Рада», а потім видруковані накладом 1000 примірників.

«ДЕ МИ І СКІЛЬКИ НАС?»

Першим виданням київської «Просвіти» стала відома праця М. Драгоманова «Про українських козаків, татар та турків». (Знаменно, що одеська «Просвіта» розпочала 1907 р. видавничу діяльність брошурою відомого літератора і бібліографа М.Ф. Комарова «Про запорожські вольності»). У листопаді 1906 р. Б. Грінченко вже доповідав про видання чотирьох книжок, а наступного року товариство подвоїло кількість книжок, що вийшли друком.

Популярними серед народу виданнями завжди були календарі. Тому у видавничій комісії був зорганізований спеціальний підрозділ — Календарна комісія,— де були вироблені спеціальні вимоги до їхнього видання, реалізовані в «Календарі «Просвіти» на 1907 р.». Про його виразну національно-патріотичну спрямованість, орієнтовану на найчисленніший прошарок української людності — селянство, — красномовно говорить його зміст. Зокрема, статті Б. Грінченка: «Де ми і скільки нас?» (яка, до речі, виявилася вкрай корисною при визначенні кордонів Української Народної Республіки!), «Якої нам треба школи»; В. Доманицького: «Про давній лад на Вкраїні», «Про Тараса Шевченка»; М. Павловського: «Відродження України»; М. Левицького: «Як рятуватися при наглих випадках та каліцтвах»; В. Корольова: «Перша поміч хворій скотині» тощо. 1908-го року був виданий підготовлений Б. Грінченком від імені видавничої комісії «Каталог книжок для народного читання (найбільше — сільського)», двічі перевиданий з доповненнями в 1910 році.

Украй важливою сферою було видання шкільних підручників. Цим питанням займалися три комісії: видавнича, шкільно-лекційна та бібліотечна. Тоді ж були ухвалені й основні вимоги: «Мова підручників повинна бути такою, яку ми маємо в творах кращих письменників російської України і якнайбільше зрозуміла селянству, а термінологія така, яку ми маємо в популярних книжках, виданих на Україні...».

Від самого початку не склалися стосунки «Просвіти» з офіційною владою, яка вела відверто антиукраїнську політику. Уже 17 серпня 1906 р. було припинено випуск газети «Громадська думка», навколо якої гуртувалися просвітяни. Невдовзі почалося слідство щодо діяльності «Просвіти», а на початку 1907 р.— арешти серед її активістів.

До речі, Б. Грінченка і деяких його однодумців посадили саме в ту камеру, де раніше сиділа його дочка Настя: батько відразу знайшов на стіні написане її рукою своє прізвище. Ця обставина дещо покращила становище нових в’язнів: один із охоронців запитав Грінченка, чи то не його донька сиділа у цій камері. Після ствердної відповіді він запропонував свої послуги, і у заарештованих з’явилися... газети, папір і конверти.

Після арештів активістів на «Просвіту», як з рогу достатку, посипалися всілякі заборони: не було дозволено ані відкриття книжкового складу, ані сільських бібліотек. Навіть бібліотеці товариства не можна було надати статусу публічної. «Ваше общество давно закрыть надо!» — твердив київський віце-губернатор.

Постійні заборони, обшуки та арешти членів «Просвіти» ускладнювали просвітницьку діяльність. Більш того, члени товариства (державні службовці) на вимогу свого начальства, яке вважало «Просвіту» крамольною організацією, змушені були покинути товариство. А заборона на відкриття бібліотек та організацію лекцій по селах відривала товариство від селянства і робила «Просвіту» закритим «інтелігентським» гуртком.

Незважаючи на це, київська «Просвіта» продовжувала свою діяльність. Її книговидання було достатньо успішним і перевершило показники решти товариств (1906 р. — 4 видання, 1907 — 10, 1908 — 14, 1909 — 5, 1910 — 3). Загальний видавничий її доробок за неповних чотири роки склав 36 серійних видань, наклад кожного з яких був 5000 примірників, три щорічних календарі, сім офіційних матеріалів (статут, звіти), чотири інших книжкових видання. Тут не враховано численну аркушеву продукцію «Просвіти» — звернення, відозви, програми літературно-музичних вечорів та деякі інші друки.

«ОБРЯТУВАТИ ПРОСВІТНЄ ДОБРО...»

Велика заслуга в успішній діяльності київської «Просвіти» належала Б.Д. Грінченку та його дружині, вірній помічниці Марії Миколаївні (літературний псевдонім — Загірня), росіянці за походженням і вихованням, яка навіки пов’язала своє майбутнє з українською культурою та освітою. Очолив Б. Грінченко «Просвіту» після багаторічного вчителювання по селах Донбасу та Слобожанщини, семирічного видання дешевих книжок для народу в Чернігові, редагування чотиритомного «Словаря української мови», удостоєного срібної медалі Російської академії наук. Не кажучи вже про постійну різножанрову літературну творчість. Так що його напрочуд різнобічний досвід не раз виручав «Просвіту» в постійно складних ситуаціях її діяльності.

Слід зазначити, що з роками кількість активних діячів «Просвіти» постійно зменшувалася. Якщо, наприклад, у Видавничій комісії спочатку працювало понад 40 осіб, то наприкінці їх залишилося 10 — 12. На жаль, 29 травня 1909 року на зборах комісії було зачитано заяву від Б.Д. Грінченка про те, що через стан здоров’я він «зрікається надалі головування». Безперервна робота, без вихідних і відпусток, погіршила його фізичний стан. Захворювання на сухоти продовжувалося, особливо після тяжкої втрати — смерті від тієї ж хвороби талановитої письменниці й перекладачки дочки Анастасії, вона захворіла під час двох арештів і перебування у в’язниці.

Активна діяльність «Просвіти», зростання її авторитету серед громадськості й дедалі більший вплив на демократичний, національно-визвольний рух викликали зростаюче невдоволення царської влади, якій потрібен був бодай формальний привід для закриття товариства. І його не довелося довго чекати. Скориставшись розгулом шовіністичної істерії, вона на початку 1910 р. організувала перевірку діяльності «Просвіти» і вже на початку квітня мала «Доповідну записку про напрями діяльності київського товариства «Просвіта».

У ній, зокрема, вказувалося, що 13 книжок товариства становлять небезпеку існуючій владі: «Всі брошури, незважаючи на різні назви, порушують соціально-політичні питання, причому досить певної програми: дискредитація монархічної влади, пропаганда республіканських ідей, захист антимілітаризму і патріотичного індиферентизму, заперечення релігійного виховання в народних школах і піднесення вузької автономії для членів багатомовних державних одиниць... Таким чином, просвітнє товариство сіє в народних масах не зерна хліба духовного, а плевели, чи, вірніше сказати, щиро намагається посіяти вітер в надії пожати з часом бурю».

До числа цих 13-ти книжок «Просвіти» потрапили: вже згадувана праця М.Драгоманова, «Календарі» на 1907 і 1908 рр., «Земельна справа в Новій Зеландії», «Як визволилися Північні Американські Штати», «Гетьман Петро Сагайдачний» М.Загірньої, «Оповідання про Ірландію» Д. Дорошенка, «Українці на Кубані» П. Капельгородського, «Тарас Шевченко, життя його та діла» С. Єфремова, «Праця та капітал» Б. Свідерського, «Про Буковину та життя буковинських українців» В. Доманицького, «Про Канаду: Яка це земля і як у їй живуть люди» Кульжинського, «Брати Гракхи» Г. Квасницького.

Як бачимо, навіть помірковані й майже езопівські розповіді про демократичне життя в окремих країнах світу та історичні оповідання про славетне минуле України й життя українців поза межами Російської імперії видавалися можновладцям украй небезпечними для існуючого режиму.

Перебуваючи на лікуванні в Італії, Б.Д. Грінченко навесні 1910 року дізнався про закриття «своєї» «Просвіти», що стало для нього тяжким ударом. Однак, незважаючи на недугу, він незадовго до смерті продовжував розмірковувати над тим, як «обрятувати Просвітнє добро, ... бо воно здасться новій «Просвіті»» (згадаймо останній пункт Статуту харківської «Просвіти»).

З київською «Просвітою», як і з іншими, сталося неминуче. Адже, отямившись від перших ударів грудневого (1905 р.) московського повстання, царизм поступово, але неухильно, почав відбирати залишки свободи друку та громадських об’єднань, «даровані» з переляку народу. Оскільки, як зазначалося в спеціальному столипінському циркулярі (20 січня 1910 р.), «об’єднання на інтересах національних веде до збільшення національного відокремлення».

З цього приводу газета «Рада» писала: «З початку (1910 р.) київська «Просвіта» з великою енергією проводила свою буденну, але помітну й корисну діяльність... Та вже тоді видко було, що над «Просвітою» нависла чорна хмара. Спочатку поліція почала вимагати, щоб папери «Просвіти» мали титул, друкований російською мовою... Нарешті, 8 квітня вийшла офіційна постанова» — закрити «Просвіту».

ПРОБУДЖЕНА ГЕНЕТИЧНА ПАМ’ЯТЬ

Під постійним пресингом монархо-шовіністичної влади всі «Просвіти» «інородців» (за винятком Катеринославської — див. «День» №47—48 від 18 березня 2011 року) під різними приводами до початку 1914 року були зачинені. Зважаючи на тогочасну атмосферу суцільного зросійщення, їхній видавничий доробок слід оцінювати як за кількістю видань, так і за духовним впливом на формування національної самосвідомості українців. Адже книжки «Просвіти», передусім історичної тематики, пробуджували приспану генетичну пам’ять про інші часи української держави й віру в її краще майбутнє.

І справа була не лише у змісті виданих книжок, а й у мові їхнього видання. Адже, як справедливо зазначали українофоби ще під час підготовки горезвісного Емського указу 1876 року, «ніщо не об’єднує людей у політичному відношенні так сильно, як єдність мови і літератури, та, навпаки, ніщо не роз’єднує їх так, як відмінність мови і писемності».

Тому не дивно, що й після насильницької радянізації України великодержавні шовіністи продовжували «воювати» з книжками «Просвіти», знищуючи повсюдно їхні раритетні примірники. Сьогодні в жодній з провідних бібліотек України не знайдуться, мабуть, усі 36 серійних видань київської «Просвіти» у більш-менш пристойному стані. Наприклад, у Харківській державній науковій бібліотеці ім. В.Г. Короленка зареєстровано 23 найменування. І 14 із них — без обкладинок!

Найбільш «крамольні» твори вміщували в конволюти під прикриття нейтральних за змістом чи авторитетних авторів видань. Наприклад, під оповіданням І. Франка «Ліси та пасовиська» «переховувалися» чотири книжечки, в тому числі, «Спартак» Е. Боголюбова та «Брати Гракхи» Г. Квасницького, а під практичними порадами Б. Іваницького «Як збутися ярів та пісків» знаходилися «Земельна справа в Новій Зеландії» М. Загірньої та ще три видання.

Книжки «Просвіти» — свідчення громадянської мужності українських патріотів, які, за словами Б. Грінченка, «німими не хотіли бути». Кожен з них без докору сумління міг би повторити слова свого організатора й натхненника, воістину Великого просвітника України:

Скільки поту свого я пролив,
Скільки сили я там положив!
Та дарма! Бо поорана нива
Нам давала багатії жнива...

Видання товариств «Просвіта» і сьогодні, через століття, не втратили свого пізнавального й культурологічного значення і є своєрідним пам’ятником-нагадуванням про те, яким нелегким шляхом ішов (і продовжує йти!) український народ до своєї державної незалежності.

Микола НИЗОВИЙ, Харків
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments