Не думкам треба вчити, а думати.
Іммануїл Кант, німецький філософ, письменник, антрополог, фізик, бібліотекар, педагог, основоположник німецької класичної філософії

Повірити в підлітка

В Україні триває реформування системи інтернатних закладів: в сім’ї потрапляють здебільшого діти-сироти до 10 років, а 12 — 15-річними займається держава
11 грудня, 2014 - 10:06
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

За даними Генеральної прокуратури України, щороку близько 10 тисяч підлітків потрапляють до притулків. Причина — нестерпні умови в родинах, в інтернатних закладах, під опікою.

Підлітковий вік — один із найскладніших етапів дорослішання і один із найбільш визначальних у житті. Кому повірить вже не дитина і ще не дорослий, за ким піде — від того залежатиме все його подальше життя. На жаль, підлітки — це ті, кого найрідше в Україні усиновлюють, беруть під опіку, а також у прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ).

ЩАСЛИВА ІСТОРІЯ ДАШІ

17-річна Даша Д., яка сьогодні проживає у СОС-містечку в Броварах, під Києвом, може багато розповісти і про інтернат, і про те, як не піти за течією, і про те, як повірити мамі — не рідній, прийомній, але людині, яка хоче тобі найкращого. До 15 років вона проживала в дитячому будинку в с. Мокрець (Київська область).

— До мене в дитбудинок «Надія» с. Мокрець приїхала Віка (працівник Благодійного фонду «СОС Дитяче містечко». — Авт.) і запропонувала подивитися СОС-містечко. На той час мене хотіли удочеряти іспанці в Іспанію, і я мала вибір. Якщо чесно, то я нікуди не хотіла — хотіла залишитися в дитбудинку, бо звикла. Але приїхала сюди: прийшла в гості в сім’ю, в якій зараз живу, впізнала там братів Льошу і Сашу з мого дитбудинку — я їх давно знала, потім приїхала на вихідні... Побачила, що тут не так, як в дитбудинку — все по розпорядку — а так, як в звичайній сім’ї. Погодилася... Прийомних батьків я сприйняла як рідних, бо і вони мене прийняли таку, якою я є, хоча спочатку були проблеми, — згадує Даша. — Раніше я нікому не довіряла. Про прийомних батьків думала, що це чужі люди, і хотіла жити сама по собі. Якби я зараз жила так, як коли сюди приїхала, то навіть не знаю, що було б зі мною — я була б іншою людиною.

У Даші є рідні бабуся, тато і 27-річний брат. Вона підтримує з ними відносини. Дівчина вчиться в ліцеї (спеціальність — оператор комп’ютерного набору/адміністратор). Після закінчення ліцею хоче йти в університет на спеціальність «Готельно-ресторанний бізнес». Ще Даша освоїла майстерність перукаря — у школі Дюденка.

Працівник СОС-містечка Вікторія Жеромська розповіла, що у Дашиних прийомних батьків є особливість: вони приймають дітей безумовно. Крім Даші, в родині живуть брати Льоша і Саша, брат із сестрою — Женя та Соня. Ще є 17-річний Максим, який зараз доглядає за хворою бабусею.

— Адаптація завжди буде важкою — як для дітей, так і для сім’ї. Легше з молодшими. Але в будь-якому випадку головне — повірити в дитину. Треба її прийняти безумовно. Легше з молодшими — до 9—10 років. Тому що пізніше це вже сформована особистість. До нас дуже рідко приходять діти по одному. Найменше — по двоє. В основному — великі сімейні групи, яких неможливо влаштувати в прийомні сім’ї. Є такі дитячі будинки сімейного типу, де є одна сімейна група (всі діти — рідні по крові), — розповідає начальник відділу з організації соціального супроводження сімейних форм виховання Благодійної організації «Київське обласне відділення «Благодійний Фонд «СОС Дитяче містечко» Вікторія Жеромська.

За даними Національного інституту стратегічних досліджень, сьогодні в Україні близько 6 тисяч дітей живуть в ДБСТ, 7,5 тисячі — в прийомних сім’ях, 63 тисячі — під опікою. У середньому щороку в Україні сиротіє близько 8 тисяч дітей. До 2009 року кількість дітей-сиріт в Україні постійно збільшувалася, але вже 5 років тенденції протилежні. 2013 рік став рекордним за кількістю створення в Україні ДБСТ та прийомних родин. За даними Міністерства праці та соціальної політики, за останні роки в Україні у 26 разів зменшилася кількість випадків розміщення дитини до інтернатного закладу (з-понад 13,5 тисячі випадків 2012 року до 523 2013-го); у п’ять разів зросла кількість дітей, яких фахівці повернули до біологічної сім’ї із інтернату (2013 року — 860 дітей, 2012-го — 166 дітей); у вісім разів — кількість випадків попередження вилучення дітей з біологічних сімей.

НЕЗАВЕРШЕНА ІСТОРІЯ ВЛАДИСЛАВА

Основна причина, чому діти сиротіють — зловживання батьків алкоголем,  наркотиками. Майже всі діти з таких сімей — соціальні сироти, всі пережили занадто багато для свого віку. Смерть батьків та відмова від опікунства — теж досить поширені причини сирітства.

14-річного Владислава М., який сьогодні перебуває в Центрі соціально-психологічної реабілітації Тернополя, називають «важким підлітком». П’ять років тому він втратив маму і весь цей час жив в опікунів (друга сім’я діда), які вже як місяць відмовилися від нього. У службі у справах дітей таке рішення опікунів пояснили складним характером хлопця: мовляв, імпульсивний, нестриманий, агресивний. Його доля ось-ось має вирішитися: вибір — між інтернатом і рідною тіткою, яка погоджується взяти його під опіку. Але, очевидно, занадто багато Владислава зраджували дорослі, бо він, як і Даша раніше, нікому не довіряє: на даний момент хлопець погоджується на інтернат, а не на сім’ю материної сестри.

За даними Національного інституту стратегічних досліджень, сьогодні в Україні близько шести тисяч дітей живуть у дитячих будинках сімейного типу; 7,5 тисячі — в прийомних сім’ях; 63 тисячі — під опікою. У середньому щороку в Україні сиротіє близько восьми тисяч дітей. До 2009 року кількість дітей-сиріт в Україні постійно збільшувалася, але вже п’ять років як тенденції — протилежні. 2013 рік став рекордним за кількістю створення в Україні  дитбудинків сімейного типу та прийомних родин.

— До Нового року він буде в нас, в притулку. Потім, швидше за все, його чекає державний заклад — він погодився. Це вимушений крок, а причина в сім’ї, у якій він жив... У Тернополі діє дитячий будинок для дітей шкільного віку, там до 20 осіб. Поки що в цьому будинку місць немає, але, сподіваюся, Владислава вдасться туди влаштувати. Тому що я б не хотів, щоб його розмістили в державний заклад, де більше 100 осіб, — говорить директор Центру соціально-психологічної реабілітації дітей м. Тернополя Володимир Завіша. — Проблема в тому, що зараз він не бачить себе в жодній сім’ї. Чому? Можливо, причиною стали відносини в родині опікунів: якщо жити в одній хаті і не розмовляти одне з одним, то це до добра не призведе... Його опікун скаржилася, що він її не слухає, він — що не прислухаються до його думки. Владислав — дуже замкнутий хлопець. Не йде на контакт ні з соціальним працівником, ні з психологом. Зараз в нього немає стійких відносин ні з ким: немає друзів, з якими б він передзвонювався, дружить з дівчатами, які мешкають в нашому притулку.  Тут він — в теплі, в добрі: у нас є заняття, приходять на практику студенти — є живе спілкування. Він залюбки допомагає, коли його попросять. І коли до нього нормально ставитися, у хлопця немає агресивності. Я б сказав, що почувається він тут краще, ніж в сім’ї опікунів.

Дитячий будинок, про який говорив Володимир Завіша — це кращий варіант, тому що 20 дітей — не 100, і клімат між дітьми та дорослими можна створити більш сприятливий, а ще — проконтролювати вихованців, знайти підхід до кожного. Але в будь-якому випадку — це державний заклад, і про родинне тепло, виховання та, відповідно, розвиток не йдеться. Згідно з офіційними даними, щороку на утримання інтернатних закладів держава виділяє 5,7 мільярда гривень, ще близько двох мільярдів інтернати отримують з місцевих бюджетів та від спонсорів.  

— Сьогодні в Україні кількість дітей, які виховуються в інтернатах, одна з найвищих у Європі — це понад 80 тисяч осіб. При цьому понад 80% з них перебувають там через крайню бідність. Вони живуть і виховуються у 700 закладах. У нас дуже розгалужена система таких закладів, — наголошує директор представництва благодійної організації «Надія і житло для дітей» Галина Постолюк.

Одна з причин — небажання самих працівників інтернатних закладів позбуватися робочих місць. Ще одна — українське суспільство досі не усвідомлює негативного впливу інтернату на життя і долю дитини: за даними соціологів, 50% вважають, що дитина-сирота має виховуватися у родині, 50% — у сиротинці. Хоча вивчення життєвих історій випускників інтернатів свідчать, що ці діти —  потенційні безхатченки, злодії та повії (особливо це стосується дітей, які довго пробули в інтернаті). Вікторія Жеромська пояснює, що «відновити» дітей, які виросли в інтернаті, до рівня «домашніх» дуже складно:

— Із травмою, набутою в дитинстві (коли діти втратили батьків, чи коли ті нехтували потребами дітей, чи коли було насилля) дуже важко працювати. Помічено, що якщо дитина провела два роки в інтернаті, то для її відновлення потрібно удвічі більше часу.

І це мова про тих дітей, з якими працюють фахівці. А що робити 11—12 тисячам випускників інтернатних закладів, якими щороку поповнюється наше суспільство?

2012 року в Україні затвердили Національну стратегію профілактики соціального сирітства на період до 2020 року. Згідно з планом дій, передбачається, що до 2015 року кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, має зменшитися на 10 тисяч. Мабуть, ця цифра поки що залишиться на папері — 2014 року ми отримали інші тенденції, коли дітей в інтернатах стало більше за рахунок дітей-переселенців. Але очевидно одне: стратегія держави на реформування інтернатних закладів має обов’язково бути продовжена. Адже треба дати шанс десяткам тисяч дітей. 

Оксана МИКОЛЮК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments