Вітчизна — це не хтось і десь, Я — теж Вітчизна.
Іван Світличний, український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований

«У нас не АТО – у нас війна»

Учасники волонтерського проекту «Жовтий автобус» запропонували дітям стати «власкорами Донбасу». Сьогодні — перші репортажі
4 листопада, 2016 - 12:38
СЕРЕДНЯ ШКОЛА МИКОЛАЇВКИ. ПЕРШІ ПРОБИ В ЖУРНАЛІСТИЦІ / ФОТО МАРІЇ СТАРОЖИЦЬКОЇ

«Молодые парни за страну ушли воевать,

А в уютных домах сидят депутаты,

Солдат никогда им не понять»

Це уривок із вірша дівчинки з Красногорівки — міста у «сірій зоні», від якого до Донецька 3 км, якщо полем навпростець. Міста, де не вщухає артилерійській гуркіт, де вже третій рік немає газу, централізованого опалення, постійні перебої зі світлом та водою. Не працює єдина лікарня (найближча — у сусідньому Кураховому), з п’яти шкіл дві розбомблено, всі школярі — а їх тут 1450 — навчаються у дві зміни в будівлі однієї школи, в якій вдалося налагодити автономне опалення.

«Ми переживаємо дуже страшну війну. Наше місто сильно постраждало. Боляче проходити повз зруйновані будинки, споруди...».

Це — 12-річна дівчинка з Мар’їнки, яка також у «сірій зоні» й також не знає передиху від «роботи» різнокаліберної зброї. Є домовленість між нашими та «денеерівцями» не стріляти до 14.00, доки діти у школах. Але я особисто неодноразово чула, як порушується і ця домовленість. На околиці Мар’їнки — славнозвісна вулиця Заводська, де стоять розтрощені багатоповерхівки, яким дісталося з обох боків. На Заводській працює школа, в якій нині навчається 160 дітей.

«Мало кто задумывается, как война влияет на отношения в семьях. Многие люди, прячась от обстрелов в подвалах, обрели новых друзей и укрепили семейные узы, но, к сожалению, столь же много людей стали кровными врагами».

Це — 16-річна школярка з Миколаївки, селища під Слов’янськом. Під час окупації на подвір’ї її школи ополченці встановили самохідну артилерійську установку НОНА, з якої пуляли по наших, а наші давали «отвєтку»... Школу відремонтували, сьогодні діти вчаться у затишних та світлих класах. Але скільки часу і зусиль потрібно, аби «відремонтувати» те, що залишить ця війна у свідомості дітей, у цьому ніжному та крихкому, як крижинка, світі дитинства — хтозна...

Єдине, що ми можемо, — бути з ними поруч просто зараз. Довести, що війна — це не все їхнє життя, вказати орієнтири, по яких вони зможуть вибудовувати своє дитяче сьогодення і своє доросле завтра. Адже врешті, це діти, від яких залежить наступний день нашої України.

І якщо одного разу ти твердо кажеш собі: «Я хочу, я можу це зробити!» — все починає складатися так, що з’являються практичні можливості це зробити.

...Ярослав Пілунський та Юрій Грузинов — два українських кінооператори, які фіксували події Майдану. Навесні 2014-го, коли Крим тихо конав під невідступністю анексії, вони поїхали туди. Знімали на одній із виборчих дільниць путінського drang-референдуму. Їх схопили та вкинули до підвалу українські есбеушники, які вже перейшли на бік окупанта. На зауваження Пілунського: «Та ми ж тільки оператори!» — відрізали: «Твоя камера сильнее, чем оружие». Коли вони вийшли, Слава сказав: «Тепер я знаю, що робити. І тепер я остаточно зрозумів, що може камера».

...Коли минулого року я їздила до дітей прифронтових міст з показами українських фільмів, які ніколи не відбулися б, якби не підтримка  Держкіно, де я працюю, зрозуміла: покази — це добре, дітям Донбасу дуже подобаються українські фільми, яких вони ніколи не бачили за мирних часів, але цього замало. Щоби діти Донбасу відчули себе частиною України, а Україну — своєю справжньою Батьківщиною. Потрібна системна, планова, безперебійна робота. На державному рівні. Тому що це стратегічне питання. Тому що сьогодні дуже важливо, аби на Донбасі почало зростати покоління справжніх українців.

На державному рівні системна діяльність чомусь відсутня. Та багато з нас уже навчені, й самі знаємо, як працювати для свої держави.

Ми вирішили робити все, що в наших силах. А саме — проект «Жовтий Автобус», який ініціював Ярослав Пілунський. Це гуманітарний волонтерський проект із творчої освіти для дітей Донбасу. Творчість навчає дітей  креативного, критичного, незалежного мислення, вириває їх із буденщини війни і спрямовує у плани на майбутнє. Навесні почали реалізовувати програму з кіноосвіти. У жовтні поїхали до прифронтових міст із програмою журналістики. Провели майстер-класи та практичні заняття, під час яких виявили багато цікавого. З’ясувалося, що діти вважають «ДНР» окремою державою, яка хоче миру і зробить задля цього все (тільки би Україна погодилася на перемовини, щоби скінчити війну). І не тому, що діти не люблять Україну — вони її якраз люблять, — а тому, що їм ніхто нічого не пояснює: хто розв’язав цю війну, як виникли «ДНР» та «ЛНР», що земля, на якій розташовані самопроголошені республіки, — українська. Вчителі не говорять із дітьми на ці теми (бережуть від політики), про їхні сім’ї промовчимо, а українське телебачення тут відсутнє (є тільки в тих, хто має супутникові тарілки та кабель, але таких мало, бо не всім по кишені). А ось російські та «сепарські» телеканали — будь ласка, без обмежень. Діти черпають інформацію з інтернету — і як можуть, її аналізують (але й інтернет доступний не всім — знову ж таки, гроші). Деякі школярі сказали, що не вірять жодним ЗМІ — ані російським, ані українським. Російським — тому, що їхня брехня смішна вже навіть дітям, а українським — «потому что не говорят всей правды»: «Говорят «АТО», а это  настоящая война... Говорят «перемирие», а никакого перемирия нет, у нас стреляют все время... Преуменьшают количество погибших украинских бойцов. Когда был оккупирован Славянск, по телевизору сказали, что за сутки погиб один военный. А мой дедушка в тот день выезжал из Славянска и на поле возле украинского блокпоста увидел двенадцать тел».

Ми сказали дітям, що журналіст зобов’язаний говорити суспільству правду, хоч якою б вона була. Ми домовилися, що всі, хто хоче спробувати себе в цій справі сьогодні або замислитися над вибором журналістики як майбутньої професії, будуть писати, як живуть люди в зоні війни, про те, що вони відчувають і про що мріють. Писати щиро. А ми будемо публікувати їхні тексти тут — для людей, які не знають, що таке обстріли та сирі холодні підвали, в яких по кілька днів може ховатися сім’я зі старими та малими, та ще й із кошенятами та песиками, бо вони ж теж не чужі.

Будете маленькими власкорами Донбасу, що казатимуть правду, — сказали ми їм. Вони погодилися і почали писати. Перш ніж навести декілька їхніх текстів, скажу, що кількість розумних, обдарованих дітей Донбасу на один квадратний метр просто зашкалює. Ну, наших дітей. Українських.

Діма ПОКIНЬТЕЛИЦЯ, 14 років, Красногорівка.

«Майже все своє життя я живу у місті Красногорівка. Але у наше місто прийшла війна, яка його зруйнувала. Вже більше двох років мешканці Красногорівки живуть без газу та опалення, але у деяких ЗМІ кажуть, що газу немає лише 2 тижні. Оскільки немає газу, не працює Красногорівський вогнетривкій завод, де працювало багато людей. Тому дуже багато людей втратили роботу. Ще у місті велика проблема з опаленням, його також немає вже багато часу. Через це люди вимушені майструвати або купувати за останні гроші буржуйки. Щоби не купувати дрова, багато людей вирубують посадки, а це дуже погано. Сподіваюся, що скоро буде МИР, що нам зроблять опалення та газ і місто Красногорівка заживе знову гарним життям».

Олена ЄФIМОВА, 14 років, Красногорівка.

«Всю свою недолгую жизнь я живу в Красногоровке. Это провинциальный городок, расположенный неподалеку от цветущего Донецка. Раньше жители провинции имели возможность беспрепятственно посещать мегаполис. Теперь, в связи со сложившейся ситуацией, попасть туда очень проблематично. Наш город пребывает сейчас не в самом лучшем положении. Но люди в нем стали сильнее и выносливее. Несмотря на обстрелы, красногоровцы продолжают радоваться жизни. Есть, конечно, и те, кто давно уже утратил  надежду, но не стоит о них упоминать. Каждую субботу у нас организовывают дискотеку, которую могут посетить и тинейджеры, и взрослые. Бывают концерты, которые дают такие исполнители, как Сергей Файфура, Кристина Скрипка и другие. В здании ПТУ организация ЮНИСЕФ открыла бесплатные курсы английского и украинского языков. Есть кружки рисования, плетения бисером и танцев. Но не всегда все бывает радужно... Из-за отсутствия отопления люди часто погибали в собственных домах. В нашем городе стоит специализированная будка для обогрева людей. Но прошлой зимой я наблюдала лишь раз, когда ее открыли — после подобные действия не повторялись. Из-за отсутствия газа многие жители не имеют возможности приготовить еду. Я много раз видела, как красногоровцы выходят на улицу, чтобы приготовить пищу на костре. Большинству пришлось распрощаться с комфортными квартирами и отправиться жить в маленькие домики с печным отоплением.

Сейчас мы учимся во вторую смену и из-за этого нам страшно идти домой одним. Даже с родителями страшно... Каждому сейчас нелегко, но я надеюсь, что скоро мы все будем жить так, как прежде».

Маша НIКОЛАЄВА, 12 років, Миколаївка.

«Мой городок маленький, но очень гордый. Ведь Славянская ТЭЦ, находящаяся  на его территории, дает электроэнергию тысячам жителей Украины. Ни для кого не секрет, что уже два года на Донбассе идет самая настоящая война, из-за которой страдают тысячи и тысячи людей. Людей не отпускают темы об ущербе, нанесенном жителям Луганской и Донецкой областей, о посттравматическом  синдроме у детей, воочию видевших войну, о ранениях и смертях военных. Но ведь мало кто задумывается, как война влияет на отношения в семьях. Многие, прячась от обстрелов в подвалах, обрели новых друзей и укрепили семейные узы. Но, к сожалению, столь же много людей стали кровными врагами. Люди настолько зациклились на своих политических убеждениях, что забыли о самом главном — о семье.

...В Николаевке есть семья, члены которой на почве политических распрей очень сильно поссорились. Дочь считает, что Украина была, есть и будет неделимой, а мать — за федерализацию. Поэтому дочь имела смелость произнести матери в лицо: «Если не изменишь точку зрения, не приду к тебе даже на похороны». И это действительно ужасно, ведь мать и дочь связаны между собой кровно.

Братья, некогда очень дружные, оказались по разные стороны баррикад и не могут понять точки зрения друг друга. И таких историй сотни, а может, и тысячи. Причина этих ссор одна — диаметрально противоположные взгляды на события, происходящие на юго-востоке Украины. Моя же точка зрения такова: нужно уважать мнения друг друга, ведь каждый человек имеет право выбрать, какую сторону поддерживать.

Война коснулась и моей семьи. Но я рада, что,  несмотря на все происходящее и некоторые разногласия, моя семья осталась семьей».

Катя ХРАПКО, 13 років, Мар’їнка.

«Мой родной город — Марьинка. Я ею горжусь — она выстояла при обстрелах, взрывах бомб, мин. Все наши жители очень напуганы и боятся, чтобы город еще больше не пострадал, не был уничтожен. В 2014 году в Марьинке были сильные обстрелы, 11 июля пострадали улица Заводская, Шинно-ремонтный завод и очень много людей. Но город не сдается. Он хочет жить и процветать. В него возвращается много жителей, потому что не могут находиться в чужих городах. У них очень сильно болит сердце за Марьинку, за свой родной дом, в котором прожили всю жизнь. И я смело могу назвать Марьинку Героем.

Я вижу свой город через год мирным, цветущим, солнечным, когда войну мы будем вспоминать, как страшный сон. Очень хочется, чтобы восстановили все разрушения, заводы. Чтобы людям не было страшно ходить по вечерам в городе. Моя мечта — чтобы в Марьинке царили счастье и спокойствие».

Олена ЧЕРЕДНИЧЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments