Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

Життя у прямому ефірі

Інтеграція в загальносвітовий простір неможлива без онлайн-мислення!
6 березня, 2013 - 18:54
ФОТО З САЙТА CREATIVEPLANETNETWORK.COM
Гліб ГОЛОВЧЕНКО

Розвиваючи телебачення прямого ефіру, дуже часто отримую запитання від глядачів: а коли буде повтор? Дивуюся. Адже режим реального часу дозволяє бачити життя без купюр і цензури! Більше того, проживати це життя разом з усіма. Але такої звички, потреби і навіть навички у нашого телеглядача, читача, слухача немає! Це СNN показували у прямому ефірі наше «ГКЧП», а радянські глядачі дивилися... балет.

У цей час цивілізований світ вчився і реально скорочував швидкість доставки інформації до повного режиму реального часу. Бізнес зі швидкістю думки проголосив Білл Гейтс і успішно реалізував світову глобальну концепцію. В цей же час пошта в Україні так і не навчилася за 20 років доставляти щодня газету і кореспонденцію.

У країні через відсутність доставки немає жодної по-справжньому щоденної газети! А тим більше вранішньої і вечірньої. До того часу, коли навчимося доставляти, буде відсутній читач, який має потребу ранок починати з новин.

Google-аналітик дозволяє спостерігати вже декілька років тенденцію, що вранці серед українців, які заходять в інтернет із запитом «новини», 78 відсотків складають кияни. На всю країну залишається решта відсотків. Уявляєте, величезна країна прокидається і не знає, що відбувається або що відбулося, доки ми спали. Наші українські користувачі не мають навички мислення онлайн. Це головна навичка, яку ми всі повинні в собі виробляти.

* * *

Закінчився період бурхливого зростання 90-х, коли фактично навіть села мріяли мати телебачення. І фактично, телебачення діда Івана — це реалізація мрії великої кількості технарів в Україні. Дід Іван — це аматор-зв’язківець, який хотів реалізувати свою мрію і показати односельців по телевізору. Фактично він став першим у країні ефірним мовцем. Біля клубу підняв голоблю, на яку поставив антену і потім подав сигнал з передавача, зібраного своїми руками.

Вітчизняні зв’язківці упродовж усіх цих десятиліть сподівалися зберегти монополію на вежі і засоби зв’язку. Це виявилося дуже клопітким завданням. Монополію веж порушили мобільні оператори. Світовому капіталу і мобільникам треба було нестримно підвищувати якість зв’язку — збільшувати число передавачів по країні, а вітчизняні зв’язківці не хотіли домовлятися, торгувалися й упиралися. Рішення прийшло швидке і досить ефективне — установка веж і передавачів на всіх альтернативних джерелах — багатоповерхівки, власна земля; виробництво недорогих, але функціональних веж освоїли навіть вітчизняні виробники, а передавачі світові виробники миттю поставили у потрібній кількості. І ще світовий капітал завдав у відповідь удару і не сертифікував вітчизняні розробки.

Таким чином були розірвані дві монополії. Залишався останній редут — послуги телевізійного зв’язку. І тут? Знову приголомшливий програш! Впровадження цифрового телебачення сталося без традиційних зв’язківців. Концерн РРТ довго розповідав про проблеми і про необхідність виділити божевільні бюджетні кошти на приєднання країни до цифри і, фактично, шантажував суспільство, затиснувши нас усіх між термінами виконання зобов’язань перед світовою громадськістю з впровадження цифри і своїм монопольним становищем. «Миша, загнана в кут, не чинить опору? — Не вірте цьому», — вчив великий Дісней. Зеонбуд став своєрідним виходом з безвиході, який продемонстрував, що рішення може бути запропоноване, реалізоване і впроваджене швидко і якісно. Воно спиралося на досвід іноземців і фактично їхні технічні рішення. Сьогодні концерн РРТ на порозі технологічної смерті. Величезні вежі і тисячі людей по країні не потрібні. Відключення від аналога — питання вже вирішене. Фактично 2013 року ми вже реально будемо готові до відключення. Але знову жодної нормальної суспільної дискусії: що станеться з монополією, яка десятки років тримала за горло розвиток телебачення? По-справжньому на телебаченні заробили зв’язківці і юристи, тоді як у всьому світі заробляли виробники контенту. А зв’язок — це транспорт, доставка. А проїзд не може коштувати 80 відсотків від суми зарплати. Тоді одного прекрасного дня пасажир може замислитися над простим, але очевидним рішенням — пошук альтернатив. Найпростіша — вийти з автобуса. Звільнитися. Так вчинило безліч регіональників кінця 90-х — вони продавали свої бізнеси і пішли назавжди з цього ринку. Переїхати в інший район ближче до роботи — теж варіант економії на проїзді. Головне, він дозволяв найбільш активним вийти на нові горизонти. І десятки регіональників переходили на супутники, на інші ринки мовлення. Як творці унікального контенту вони виграли.

Стрімкий розвиток телебачення у нашій країні утнув жарт з телеглядачами і телевиробниками. Все це посилювалося ще й проблемами з розвитком громадянського суспільства. Тому тему можна розділити на три складових — глядачі, менеджери та зв’язківці

І, нарешті, пошукати альтернативний транспорт. Наприклад, купити автомобіль. Таким авто для багатьох стали супутники. Нехай уживаний і старенький, однак ніхто не грубіянить і ще мило посміхаються. Послуги супутникового зв’язку продавали іноземні фірми, тому уміле ставлення до споживача дало результати миттєво. 3,2 млн супутникових антен — це новий рівень! Але і це не змусило замислитися зв’язківців. Їм би спробувати змінитися. Але їм було не до цього — у них клієнти йдуть. Тому з тих, що залишилися, треба було лупити — вже три, а то й чотири шкури знімати, аби поповнити прибутки. Тим самим роблячи життя тих, хто залишилися, нестерпним. При цьому крісла в цьому автобусі вже продірявилися, двері інколи вже не відкривалися на зупинках. І лише мужність і героїзм старих досвідчених водіїв змушував технологічно застаріле підприємство рухатися. І ось тоді з’явився новий висококласний транспорт — цифра! І не застаріла, яку знову як базове рішення пропонували герої вчорашніх телевізійних баталій, а найсучасніше рішення — DVB-T2. Фактично за рік була змонтована унікальна мережа. І фактично в країні стало вдвічі більше національних каналів. 20-річчя Незалежності Україна зустрічала з новим складом гравців і команд. Вперше були створені умови, за яких з’явився шанс заробити самому телебаченню, тобто власникам і творцям, а не зв’язківцям.

* * *

Небажання міняться, а головне — думати про завтрашній день змусило ринок запропонувати нові цікаві рішення. Мобільний контент, інтернет-телебачення, розумне телебачення. Але увесь цей набір інструментів в Україні може залишитися купою металу, якщо ми не дамо відповіді на просте ринкове питання: скільки у нас реальних споживачів і покупців інформаційного продукту або, правильніше, медіа-продукту? ЗМІ повинні реально відчути, скільки у нас у країні читачів, радіослухачів, глядачів. Наприклад, найдоросліший засіб масової комунікації — газета, залежить від кількості проданих екземплярів. Все дуже легко підрахувати: скільки покупців — такий наклад. Чим більший наклад — тим більше продажів. Чим вищі продажі — тим вища стійкість бізнесу і його самостійність.

Чи вдалося нам навчитися продавати газети?! Справжні, суспільно-політичні? Так у сусідній Польщі наклад щоденної суспільно-політичної газети (не жовтого таблоїда) «Газети Виборчей» — 500 000 екземплярів! Ми навчилися робити хороші якісні газети, і «День» тому підтвердження. Але ось продавати... Для прикладу, в Миколаївської області обласна газета 20 років тому продавалася накладом 127 000 екземплярів. Сьогодні ледве 25 000, і це вважається хорошим накладом. Найбільш популярна розповідь про те, що читач просто пішов в інтернет. Так, це світова тенденція, але не наша. Читач перестав бути споживачем інформаційного продукту — ось найстрашніша гіпотеза, яку висувають фахівці Коледжу преси і телебачення. Бо крива падіння продажів друкованих медіа і зростання користувачів інтернету не корелюють. Ми першими в Миколаївської області разом із Посольством США реалізували проект — «Інтернет для журналістів». У 1998—1999 рр. показник тих, хто користується комп’ютерами і Інтернетом, був близький до нуля. Сьогодні, через 12 років, у це складно повірити. Значить, можна розвивати користувачів? Так, якщо правильно підходити до розв’язання проблеми. І, головне, правильно розподіляти навантаження. Фахівці з медіа-освіти Канади ще в 60-ті роки минулого століття визначили: коли зростають об’єми інформації — споживач не збільшує вжиток, а скорочує. Потрапляє в інформаційний кокон. І бере лише те, що потрібно для підтримки фізичного стану. Вихід із кокона — складний технологічний процес!

Таким чином, вихованням споживача ЗМІ — читача, слухача, глядача — не займався ніхто останніх 20 років точно! Нагадайте, на якому предметі вчать у школі читати газету? Ми упевнені, що й так всі вміють це робити! А навчити дитину читати газету можуть лише... Вчителі — точно ні. Вони самі не читають, бо їх вже теж ніхто не вчив. Батьки — їхня кваліфікація часто так само дуже низька. Надія лише на бабусь і дідусів, але у них неправильне ставлення до друкованого слова, що дісталося від СРСР. Сучасна газета громадянського відкритого інформаційного суспільства — це складний медіа-процес! Не лише читання, але й розуміння ролі громадянина і медіа в житті суспільства, країни, світу. Швидка дифузія в європейський простір поставить нові завдання. Відповзання на схід посилить становище. Фактично це проблематика всіх пострадянських країн. Механізми виходу будуть різні. Дуже приємно, що Україна в цьому питанні виявиться старшою сестрою. Просто нам пощастило, у нас 15 років поспіль проходив Національний конкурс шкільних газет, який цього року вже міжнародний. Понад 17 000 видань пройшло за ці роки через конкурсне журі. Більше 60 000 дітей. Близько 12 000 педагогів. Це люди, які вчилися не лише читати видання, але й писати. Це дало кількісні зміни і створює передумови для якісного зростання. Накопичений колосальний масив інформації. Його аналіз і підготовка висновків і рецептів залежить від залучених ресурсів. Силами Коледжу преси і телебачення — це ще декілька десятиліть. При об’єднанні зусиль — за 3—4 роки можна досягти серйозних результатів.

Виховання читача, слухача, глядача — проблема номер один. Не буде споживача — не буде економіки. Але у випадку з медіа — не буде споживача — не буде країни. Соціальна функція ЗМІ не виконується. Немає розвитку громадянського суспільства. Немає відповідальних виборів. Не розвиваються політичні еліти. Настає параліч виконавчої влади. Все! Це фактично — шлях, який пройшов СРСР після перебудови. Звичні партійні ЗМІ пішли в рознос, гласність і перебудова розвалили свідомість. І треба було вчити новому життю всіх, але ніхто не хотів це сприймати серйозно. Навчитися все ж довелося. Ціна заплачена висока. Тому у нас є максимум рік, аби почати наполегливі тренування. Інакше атрофія мізків почне призводити до деградації. А ось цього не хотілося б побачити.

Економіка ЗМІ залежить від реклами. Найбільш успішним в цьому процесі є телебачення. Йому вдається залучати найбільшу частину рекламного пирога. Покупки залежать від рейтингів і частки. Все красиво, по-західному: є панель, є прилади, є показники соціологічних служб. Всі задоволені. Окрім віддачі на рекламу! Ми не знаємо: а скільки ж у нас глядачів у країні? Після Євро-2012 з’явився показник, що тих, які реально дивилися футбол по телевізору, було всього близько 2—3 мільйонів. Це проти 8 мільйонів глядачів-поляків або 27 мільйонів італійців! Ось це дуже схоже на реальну кількість користувачів. Фактично сьогодні через придбання сет-топ-боксів ми повинні провести перепис наших глядачів. І знову повний позитив від упровадження цифри. Кількість приставок — це чіткий показник нових глядачів.

По-справжньому сучасного розвиненого телебачення не буде, якщо ми не виховаємо відповідального розвиненого телеглядача. Кожен, хто встановив сет-топ-бокс, — це громадянин, який ухвалив відповідальне рішення. Він став усвідомленим користувачем телебачення. В історії українського телебачення цього не було жодного разу. Розвиток аналогової мережі припав на епоху засобів агітації і пропаганди, коли «зомбіящик» людина купувала за свої, але несвідомо. Мода, споживчий набір! А ось цифра — це елемент вибору і відповідального рішення — тому що краще, тому що якість, тому що більший вибір. Замість 14 національних каналів тепер 28. І вже через цифрові приставки ми зможемо запустити механізм суспільного телебачення. Але суспільне телебачення повинне завоювати саме суспільство. Механізм оплати вже зрозумілий — користувачі цифрових приставок зможуть 1 раз на рік оплачувати цю послугу. Але якщо це телебачення не потрібне буде суспільству, то громадяни за нього не платитимуть. Простий і зрозумілий для кожного механізм.

Проблеми, порушені в матеріалі, — це початок дискусії про роль і місце ЗМІ в житті України. Можливо, хтось буде зі мною сперечатися. Готовий слухати і обговорювати. Найважливіше — не можна залишитися байдужим. Вільні медіа — вільна країна. Але недорозвинені медіа — це біда для громадян! Тому розвиток суспільства залежить сьогодні від рівня розвитку ЗМІ.

Гліб ГОЛОВЧЕНКО, директор Коледжу преси й телебачення, секретар НСЖУ, кандидат педагогічних наук, Миколаїв
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ