На небі й на землі
Японські імператори раніше і тепер
Ріка історії часто робить непередбачувані повороти, долає неймовірні пороги, водоспади, тече крізь урвища. Стосується це й долі монархії та монархів — колишній Бог на престолі, Посланець Небес тощо, внаслідок різких суспільних катаклізмів стає помітно обмеженим в правах, геть не всевладним втіленням національної, державної єдності та гарантом стабільності й спокою. Без реальної влади. Не більше, але й не менше.
Дивовижний, яскравий приклад цього — історія японської монархії, першої, до речі, конституційної монархії на теренах Азії (якщо не брати до уваги Таїланд, але це — особливий випадок). Згідно з барвистою прадавньою легендою, імператори Японії є прямими нащадками богині Сонця — Аматерасу. Ця богиня успадкувала Землю і через певний час послала свого онука Нінігі правити Японськими островами. Коли Нінігі готувався покинути Небо, Аматерасу дала йому три предмети, що мали б полегшити його шлях: бронзове дзеркало, намисто з дорогоцінного каміння й меч. Отримавши ці речі, котрим судилося стати регаліями японських імператорів, принц Нінігі спустився з Неба на вершину гори Токатіко на японському острові Кюсю. Він одружився і з часом передав регалії своєму онукові, Дзімму, першому земному імператорові Японії. Як розповідає легенда, імператор Дзімму посів трон ще 660 р. до н. е. (!), проте перше реальне документоване підтвердження владарювання імператора як глави японської держави припадає на початок V ст. н. е. Вражає, що, згідно з японською історіографією, саме ця династія є правлячою й нині!
Взагалі те, що українською мовою перекладається як «імператор», в японському ієрогліфічному оригіналі подається як «тенно» — «Небесний господар» (доволі характерне визначення). За матеріалами прадавнього історичного джерела — «Анналів Японії» — титул «тенно» щодо японського монарха вперше вжив принц-регент Сьотоку 608 року н. е. Ймовірно, прийняття керманичами давньої японської держави Ямато нового титулу «тенно» мало б підкреслити їхнє божественне походження та сакральну природу їхньої влади. Окрім головного офіційного титулу, японські можновладці йменувалися ще й так: «боголюдина» («арахіто-гамі»), «втілене Божество» («акіцу-мікамі») або ж «Син Сонця» («хі-но-міко»). Додамо ще, що японські імператори не мають прізвищ (Акіхіто — це ім’я, саме ім’я нинішнього монарха країни). Причому їхні прижиттєві імена є татуйованими, вони ніколи не вживаються в офіційних джерелах японською мовою. А ось після смерті імператора їх називають посмертними іменами, котрі складаються з двох частин: власне нового імені, що прославляє чесноти покійного монарха, та титулу «тенно» — «імператор». Приміром, імператор Муцухіто (прижиттєве ім’я) по смерті став іменуватися: «Тенно Мейдзі» («Імператор Освіченого Правління»), Хірохіто (був імператором у 1923—1989 р р.) після 1989 р. був оголошений «Тенно Сьова» («Імператор Освіченого Миру»). Так само — «Сьова» — іменувалася вся ера його правління.
Тепер коротко про політичну історію японської монархії. Були часи (наприклад, у ХV—XVI століттях), коли, попри божественний авторитет, який підкріплював їхню легітимність, імператори все ж були фактично усунені від управління країною. Навіть церемонія успадкування престолу відбувалась у ці століття без офіційного протоколу; з XVI століття впродовж 315 років не здійснювався ритуал призначення монаршого спадкоємця — Великого Сина Імператора. Усі імператорські церемонії були відновлені лише у XVIІІ ст., у часи сьогунату (сьогун — перший міністр, реальний правитель держави) Токугава.
Ситуація докорінним чином змінилась 1868 року, коли був ліквідований сьогунат і влада сьогунів (так звана «Реставрація Мейдзі», або ж «Революція Мейдзі»). Було відновлено пряме імператорське правління. Столицю держави й монаршу резиденцію було перенесено з Кіото до Едо (нині — Токіо). Майже як у прадавні часи, імператор знову став являти собою вищу політичну, релігійну та військову владу країни. (Цікаво, однак, що саме «Революція Мейдзі» дала відчутний поштовх вестернізації та європеїзації Японії.) «Тенно» проголошувався одноосібним та верховним правителем Японської імперії, божественною та недоторканною особистістю «арахіто-гамі». Йому належало право затверджувати та проголошувати закони, ухвалені парламентом, розпускати або ж збирати його. Сам імператор, який відповідав за виконання законів, міг змінювати їх на свій розсуд «для примноження добробуту громадян». Він визначався як глава виконавчої влади і головнокомандувач Збройних сил Японії, мав право оголошувати війну та укладати міжнародні договори. Було створено новий державний культ ушанування Небесних предків імператора.
А потім була серія воєн — російсько-японська, японсько-корейська, окупація великої частини Азії — від Китаю й Індонезії до кордонів Австралії та Британської Індії і, зрештою, нищівна поразка від США (1945 р. — і від СРСР) в перебігу Другої світової війни. Були Хіросима й Нагасакі... Згідно з Конституцією 1947 року (одним із реальних авторів якої був генерал Макартур, командувач окупаційною армією США), імператор Японії оголошувався «символом японської держави» та «єдності японської нації», проте позбавлявся права втручатись у державні справи (за два роки до цього імператор Хірохіто проголосив «Декларацію людяності», яка передбачала його добровільну відмову від власної «Божественної природи»). Віднині японський монарх міг виконувати лише церемоніальні функції й мав погоджувати свої дії з урядом. Утім, слід наголосити, що й Хірохіто (Сьова), і його син, нинішній монарх Акіхіто (на троні із січня 1989 року; найближчими місяцями очікується добровільне зречення Акіхіто престолу за віком і станом здоров’я; ухвалено відповідний закон, вперше в історії країни; імператором стане кронпринц Норухіто), — всіх їх глибоко та щирою поважає нація, вони є правдивими моральними авторитетами. Адже в наш час хаосу, постмодерністських «землетрусів» у мізках, політичної та світоглядної плутанини — бути гарантом стабільності та єдності нації, їй Богу, не так вже й мало...
Продовження теми:
