НАТО: сигнали для України

31 березня в штаб-квартирі НАТО в рамках подій, які відбуваються в Брюсселі цими днями, зустрінуться глави МЗС країн Альянсу та партнерів. Планується обговорити актуальні питання адаптації військово-політичного блоку до нових викликів та загроз, а також підготовку до саміту НАТО, який пройде у Брюсселі 25 травня. І що дуже важливо для нашої країни — в рамках зустрічі глав МЗС пройде засідання Комісії Україна—НАТО на рівні міністрів закордонних справ. Українську делегацію очолюватиме голова МЗС України Павло Клімкін.

Як відомо, зустріч міністрів закордонних справ країн-членів Альянсу довелося перенести (мала відбутися 5—6 квітня). Причини такого рішення не розголошувалися, проте, як писали багато світових ЗМІ, це було зроблено для того, щоб у засіданні міністрів зміг взяти участь держсекретар США Рекс Тіллерсон. І в четвер в НАТО підтвердили, що в п’ятницю Тіллерсон — точно буде (наразі він перебуває з візитом в Туреччині). Держсекретар США не міг приїхати на зустріч міністрів у квітні, тому що разом з президентом США Дональдом Трампом планує зустрітися у ці дні з лідером КНР Сі Цзіньпіном.

Отже, напередодні, 30 березня, відбулися низка інших подій. Насамперед на спільному брифінгу генсека НАТО Єнса Столтенберга та прем’єр-міністра Республіки Молдови Павла Філіпа було повідомлено, що в Кишиневі відкриється Офіс зв’язку НАТО в Молдові. «Республіка Молдова є близьким партнером НАТО, — заявив Єнс Столтенберг. — Ми віддані незалежності, територіальній цілісності та суверенітету Молдови. Багато наших програм приносять користь пересічному молдовському народу. Ми допомагаємо знищити небезпечні пестициди, протипіхотні міни, надлишки боєприпасів і небезпечне ракетне паливо. Ми допомагаємо Молдові в навчанні з кіберзахисту. Наше партнерство також підтримує Республіку Молдова в проведенні реформ для побудови ефективного управління і сильних інститутів. Зараз ми працюємо над програмою зміцнення оборонного потенціалу, щоб допомогти збройним силам Молдови стати більш ефективними. На прохання молдовського уряду ми скоро відкриємо Офіс зв’язку НАТО в Кишиневі. Це буде невелика дипломатична місія, в якій працюватимуть тільки цивільні співробітники».

Нагадаємо, що Центр інформації та документації НАТО в Україні відкрився ще 1997-го, а Офіс зв’язку НАТО в Україні — в 1999-му (з 2015-го об’єднані в Представництво НАТО в Україні). Тобто в цьому році загальне представництво НАТО в Україні відзначатиме 20 років. Виникає питання — чому за цей час багатьом країнам з колишнього соцтабору — таким як Польща, Румунія, Болгарія, країнам Балтії, вдалося стати членами Альянсу, а нам ні? Звичайно, це не вина Центру чи Офісу НАТО в Україні, це вина насамперед української влади, яка за всі ці роки так і не спромоглася реалізувати курс на НАТО. Хоча такі можливості ми мали. Який шлях вже пройшла Україна і які у нас були шанси? Зробимо невеличкий екскурс в новітню історію України.

Ще до 2000 року в України була достатньо послідовна і змістовна співпраця з Альянсом. Згадаємо, що наша країна з 1994 року брала участь в програмі «Партнерство заради миру» (ПЗМ), потім була «Хартія про особливе партнерство Україна — НАТО 1997 року», діяв Комітет Україна — НАТО (КУН), також відбувалося багато різних зустрічей і робочих контактів. Формувалась атмосфера довіри між Україною і НАТО. Головою Державної комісії зі співпраці з НАТО в грудні 1999 року було призначено секретаря РНБО Євгена Марчука. Далі відбулася кардинальна інтенсифікація від простої співпраці до узаконення курсу на вступ України у майбутньому до НАТО.

Про намір України приєднатися до Північноатлантичного альянсу вперше на офіційному рівні було заявлено 23 травня 2002 року на засіданні РНБО. «У зв’язку зі змінами ситуації в Європі подальше дотримання Україною політики позаблоковості безперспективне. А в окремих випадках і шкідливе», — заявив тоді Євген Марчук. Ну і дуже важливо наголосити на позиції тодішнього президента Леоніда Кучми, бо через деякий час вона зміниться: «Ми знаємо, що всередині НАТО ніхто ніколи не воював. І я хочу, щоб ми ніколи не воювали, — ось головна мета нашої політики».

Вже у жовтні 2002 року у Верховній Раді відбулися парламентські слухання щодо НАТО. В результаті великих дискусій було ухвалено рішення: «Визначальним чинником успішного просування України цим курсом є підготовка України до членства в НАТО...»

Наміри України щодо інтеграції в структури Північноатлантичного альянсу підтвердив Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року, який було ухвалено конституційною більшістю. Проголосувала тоді навіть фракція Партії регіонів. У статті 8 Основних напрямів державної політики з питань національної безпеки було проголошено, що у зовнішньополітичній сфері Україна провадить активну міжнародну політику з метою «...набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами СНД, а також іншими державами світу».

Створював основу, представляв, доповідав і відповідав на запитання на всіх етапах цього процесу Євген Марчук. До літа 2003 року вже була створена вся необхідна правова база для реалізації цього курсу. Але і це ще не все. Більш конкретно наміри України щодо приєднання до НАТО було викладено у новій редакції «Воєнної доктрини України», яка була схвалена РНБО. Потім вона набула чинності Указом Президента 15 червня 2004 року.

Серйозна налаштованість України на членство в Альянсі змінило ставлення самого НАТО до нашої країни. На Празькому саміті організації було введено новий, більш високий режим відносин України з НАТО — «План дій».

Відповідь Кремля не забарилася. Вже влітку 2004 року — після Стамбульського саміту НАТО — Леонід Кучма робить розворот на 180 градусів від Альянсу. Коли стало зрозуміло, що Україна дуже близька до підписання ПДЧ (Плану дій з членства в НАТО), і саме в цей час Леонід Кучма на один-два дні разом із Володимиром Путіним зникли з поля зору преси десь на Азовському морі. Повернувшись, Кучма дає команду негайно виключити з воєнної доктрини згадану формулу про співпрацю з НАТО... Далі, прийшовши до влади, команда Януковича вилучила цю формулу через парламент і зі згаданого Закону «Про основи національної безпеки України».

Також треба згадати історію про Бухарестський саміт 2008 року, коли німецький канцлер Ангела Меркель та тодішній президент Франції Ніколя Саркозі заблокували надання Україні та Грузії ПДЧ. І, як результат, у серпні того ж року Росія напала на Грузію і незаконно окупувала 20 відсотків території цієї країни. А 2014-го Москва, очевидно, розуміючи, що НАТО не буде реагувати, як у випадку із Грузією, незаконно анексувала Крим і тепер продовжує агресію на сході України. Так само треба наголосити, якби свого часу другий президент Кучма не грався із зовнішнім курсом, як і Віктор Янукович, навряд чи Росія наважилася б на відкриту агресію. Україна мала б зовсім інший статус і відносини з Альянсом.

Має зробити висновки і нинішня влада. По-перше, проаналізувати новітню історію України і шлях, який вже пройшла наша країна. А по-друге, потрібно визначитися і чітко говорити про наш намір і бажання максимально швидко пройти цей шлях і надолужити втрачене. Адже на сьогоднішній день звучать досить неоднозначні заяви. Наприклад, днями голова Постійної делегації України у Парламентській асамблеї НАТО Ірина Фріз заявила: «Є амбітна мета — ухвалити ще один закон, який буде чітко засвідчувати євроатлантичну інтеграцію, де будуть чітко окреслені напрямки інтеграції України в НАТО». Але навіщо ухвалювати ще один закон, якщо така можливість була при прийнятті Закону «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (2014 р.)? В ньому, нагадаємо, сказано: «Поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації». Досягнення критеріїв — це добре (технологічна мета), але в законі не прописана кінцева мета — саме вступ до НАТО. Окремий ганебний факт — відсутність глави Місії України при НАТО (є виконуючий обов’язки Єгор Божок). Попри неодноразові заяви представників українського МЗС, що це питання вирішиться найближчим часом, абсолютно неприйнятно те, що воно не вирішується протягом останніх майже двох років.

Ми, тим часом, мали цікаву розмову з високопосадовцем з НАТО. Тема — боротьба зі світовим тероризмом. Під час спілкування «День», зокрема, поцікавився у нашого співрозмовника ставленням НАТО до Росії як держави не просто агресора, а держави-терориста. Нагадаємо, що український парламент прийняв закон, яким визнав створених Кремлем маріонеткових «ЛНР/ДНР» — терористичними організаціями, не кажучи вже  про те, що сама Росія веде проти України війну, постійно вчиняючи терористичні акти. Українські високопосадовці також неодноразово називали злочини Росії — державним тероризмом. «Хочу наголосити, що вся співпраця, яка була у нас з Росією, тривала до 2014 р. Після цього ми призупинили спільні програми, — відповів високопосадовець з НАТО. — Ми абсолютно точно засуджуємо Росію — її абсолютно незаконну анексію Криму, дестабілізацію сходу України, засуджуємо і за те, що Росія докладає недостатньо зусиль з виконання Мінських угод, також засуджуємо провокативні дії Росії в плані військової розбудови поблизу кордонів країн НАТО. І саме про це ми будемо говорити на засіданні Ради Росія—НАТО на рівні послів в четвер (зустріч відбулася до цього. — Авт.). Ми будемо закликати Росію надавати нам повну інформацію про свої дії, повернути прозорість і довіру в наших стосунках, зокрема що стосується певних випадків в повітрі і на воді. Тобто наша позиція щодо Росії за останні роки є чіткою. Разом з тим, ми допомагаємо Україні розбудовувати армію, проводити інші реформи, допомагати в рамках трастових фондів, зокрема щодо кіберзагроз. Чим кращими будуть Збройні Сили України, тим краще вони боротимуться з терористичними проявами, про які ви говорили, з боку Росії».

Своєрідною підготовкою до завтрашньої зустрічі стала прес-конференція генсека НАТО Єнса Столтенберга. Що стосується України та російської агресії, він фактично повторив те, що сказав попередній співрозмовник, але з деякими нюансами. «На завтрашньому засіданні Комісії Україна—НАТО ми дамо чіткий сигнал підтримки України, — заявив Єнс Столтенберг під час виступу. — Ми, зокрема, допоможемо з обладнанням з розмінування в Балаклії, персонального захисту тощо. Ситуація з безпекою на сході Україні викликає стурбованість, порушення припинення вогню дуже часті, невідведена важка артилерія, використовується заборонена зброя. Мінські угоди не впроваджуються в життя — ми закликаємо всіх підписантів дотримуватися своїх зобов’язань. У нас викликає стурбованість визнання Росією паспортів, які видані терористами, нав’язування російського рубля і захоплення підприємств. Ми продовжуємо підтримувати український суверенітет і територіальну цілісність».

Як бачимо, традиційні загальні фрази стурбованості і заклик фактично до обох сторін виконувати свої зобов’язання. Тобто існує проблема не тільки з боку України, яку ми описали вище, а і з боку Альянсу (хоча, звичайно, ми вдячні за ту допомогу, яку надає НАТО нашій країні), який недооцінює загрозу з боку Росії.