Всяка державна будова тільки тоді може бути непохитною, коли в її основу покладено не примус, а добру волю її складових частин.
Володимир Винниченко, український прозаїк, драматург, політичний і державний діяч

Про неподільну свободу

або Яку Польщу ми любимо?
16 лютого, 2017 - 19:06
КРАКІВ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Найближчим часом ми відзначатимемо 100-ліття початку Української визвольної революції 1917—1921 років. Ця подія має багато аспектів, серед яких один з найцікавіших — взаємини Української Народної Республіки та новопосталої незалежної польської держави — Другої Речі Посполитої Юзефа Пілсудського. За бажанням можна звернути особливу увагу на військові конфлікти між обома сторонами, перш за все,  на війну між ЗУНР та польськими військовим частинами 1918—1919 років. Проте сьогодні для нас набувають особливої ваги ті сторінки спільної українсько-польської історії тих років, що пов’язані з політико-військовою співпрацею українців та поляків; на особистісному рівні йдеться про Петлюру та Пілсудського, котрі, незважаючи на принципову різницю, в поглядах зуміли об’єднати свої зусилля (українсько-польський договорів від квітня 1920 року) у боротьбі проти Червоної Москви, що загрожувала обом державам.

Наслідком стала спільна полько-українська перемога (мусимо так стверджувати з огляду на активну участь українців) під Варшавою у серпні 1920 року, коли було зупинено наступ більшовицьких військ на Європу. Без українсько-польського порозуміння цей здобуток був би неможливий. І навпаки чвари між нашими державами та народами і тоді, і зараз спритно використовує Кремль. Мусимо про це пам’ятати і робити належні висновки. Як пам’ятати і про гасло польських повстанців: «За нашу і вашу свободу», котре аж ніяк не втратило актуальності.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

З 15 по 18 лютого перебуває офіційна делегація народних депутатів України — членів депутатської групи з міжпарламентських зв’язків з Республікою Польща, яку очолюють народні депутати України Оксана Юринець (БПП) та Микола Княжицький (Народний Фронт). З українською делегацією зустрівся віце-спікер Сейму Ришард Терлецький (партія «Право і справедливість». За повідомленням канцелярії Сейму, розмова стосувалася анексії Криму та історичних питань. Важливість розвитку відносин між Польщею та Україною на парламентському рівні зазначив також голова комісії Сейму по зв’язках з поляками за кордоном Міхал Дворчік.

«Ми хочемо вести діалог з депутатами українського парламенту про співпрацю з області історичної політики; хочемо закінчити суперечки і з’ясувати непорозуміння», — сказав на брифінгу в Сеймі заступник міністра закордонних справ Польщі Ян Дзедзича.

«День» звернувся до експертів з проханням відповісти на запитання: «Яку Польщу ми любимо і які ми маємо застереження до певних заяв і вчинків нинішньої польської влади з огляду на небезпеку розладу українсько-польських стосунків у контексті сучасних викликів?»

ДУХ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ПОЛЬСЬКОГО НАРОДУ

Леонід  ЗАШКIЛЬНЯК, доктор історичних наук, знавець польсько-українських відносин, заступник директора з наукової роботи в Інституті українознавства ім. Крип’якевича НАН України, Львів:

— Це — Польща, яка прагнула, насамперед, самовизначення і незалежності. Дух незалежності польського народу в широкому розумінні слова спровокував значною мірою український національний рух.

Це — польські повстання XIX століття, змовницькі організації, коли,  незважаючи на репресії, поляки боролися проти деспотизму, царату та імперії.  І такий дух незалежності Польщі ми, безперечно, любимо.

Ми любимо Польщу високої культури, значною мірою елітарної культури. Таких поетів, як Красинський, Міцкевич, Словацький, що підносили загальнолюдські й, разом з тим, національні цінності.

Програма політичних сил, Мефодіївське товариство — це фактично взяті слова з польської поезії чи запозичені у польських діячів національно-визвольного руху Польщі у XIX столітті.

Польський дисидентський і опозиційний рух наприкінці минулого століття вже ґрунтувався не на чисто  національних цінностях, а на ліберальних і демократичних. Польський рух за визволення від радянського ярма був основним на правах людини. Це був абсолютно новий елемент рухів XX століття, і таким шляхом пішла частина наших опозиційних дисидентських організацій, Гельсінська група, яка наслідувала польських дисидентів Куроня, Міхніка.

Якщо говорити про літературу, то в жодної іншої країни Східної Європи в цій галузі немає стільки нобелівських лауреатів, як має Польща. Це, зокрема, Чеслав Мілош, який із великим співчуттям і розумінням ставився до українських проблем в українського визвольного руху. Нобелівським лауреатом була   польська поетеса Віслава Шимборська. Ці людини були взірцем — вони на перше місце ставили не патріотизм, а загальнолюдські проблеми, відстоювали права людини.  

Я з 1970-х років займаюся співпрацею України та Польщі, й, напевне, в останні десять років спостерігаю негативні тенденції польського суспільного ландшафту, де раптом значною мірою штучно проблеми минулого починають втручатись у сучасне та майбутнє. Бо з минулого треба взяти уроки, а думати — про майбутнє. І тут я маю на увазі постанови Сейму, виступи Ярослава Качинського, публікації в соціальних мережах та ЗМІ. Раптом у Польщі чомусь згадали старі стереотипи про українця-різуна, про українця-бандерівця і стали стверджувати, що українці скоїли геноцид, винищуючи поляків. Причому залишається за дужками, як поляки винищували українців. Таке тло політичних напружень значною мірою породжено штучним вливанням історії в сьогодення. І якщо шукати корені такого вливання, то я сказав би, що через певні кола, ЗМІ, патріотизм відбувається протягування якихось великодержавних ідей з минулого Жечі Посполитої. Гадаю, в Польщі досить багато здорових сил та інтелектуальних людей, і ці вірусні хвороби патріотичної ностальгії повинні якось мірою минути, як минає грип.

ДЕРЖАВНИЦЬКА ПОЗИЦІЯ, ГЛИБОКИЙ ПАТРІОТИЗМ

Ольга БЕТЛIЙ, доцент кафедри історії, заступниця керівника Центру польських та європейських студій НаУКМА, Київ:

— Для мене Польща — це завжди приклад: державницької позиції, глибокого патріотизму, який виходить з розуміння давніх політичних традицій, високої освіченості, чіткого розуміння національних інтересів. Вона шляхетна, раціональна й часто романтична, коли йдеться про Україну. Зрештою, саме польські колеги, експерти з української проблематики, значною мірою показали, як потрібно визначати й захищати українські інтереси на міжнародній арені. Опускаючи сьогоднішню напруженість у відносинах, яку вважаю тимчасовою, відійду й від поширеної практики називання Польщі «локомотивом» України в ЄС. Ця метафора не допомагає осягнути основного в політиці Польщі до України — це постійний інтерес, це висока професійність, це ґрунтовне розуміння української проблематики. Я мрію про ті часи, коли в Україні ми так само добре знатимемо Польщу і матимемо так само багато експертів з польської тематики. Бо ми того варті. Польща — це також багата історія та культура. Кожне польське місто — це унікальний світ різноманітних традицій. У порівнянні з Україною, в якій культурне та інтелектуальне життя головним чином розвивається довкола чотирьох міст (Києва, Львова, Харкова та Одеси), в Польщі кожне місто докладається до творення сучасної сильної польської культури. Це не може не захоплювати.

«УКРАЇНА І ПОЛЬЩА — ЦЕ І ДВА ВЕЛИЧЕЗНІ СВІТИ, І МАЛЕНЬКА ШПАРИНА КРІЗЬ ВИГАДАНІ КОРДОНИ»

Анна ДАНИЛЬЧУК, проректор з науково-педагогічної роботи, євроінтеграції та роботи зі студентами Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки:

— Світ великий. Розглянути його увесь можна хіба з космічного корабля, проте так не побачиш деталей. Диявол, кажуть, ховається саме в них. Хоча у них відкривається і краса. Панорамний огляд теж подарує геть інші враження, ніж вузька смужка світла, видима крізь шпарину. Проте побачене в кожному разі матиме свій шматочок правди, відірваної від істини, яку годен бачити тільки Бог. Україна і Польща — це і два величезні світи, і маленька шпарина крізь вигадані кордони.

Я зумисне не писатиму про людей, які високо піднялися над метушнею політиків, ігрищами опортуністів і просто ображеними філософами. Я розповім свіжу, лютневу історію про двох поляків, батька і сина, які взяли собі екскурсію до радзивілівської Олики, — Радослава і Пьотра з Познані. У Радослава є бізнес із Україною, і йому тут дуже подобається. Щиро. Так що останню відпустку він вирішив провести разом із сином, і замість Португалії вони поїхали на Волинь. Прикметно, що тут у них немає могил, коріння чи спадку. Це така ж невідома земля, як Таїланд чи вже згадана Португалія. Тільки не настільки чужа, бо пан Радослав постійно тут відчуває смак свого дитинства. Плануючи подорож, він жартома сказав сину: «Поїдемо до бандер». І той, освічений молодий хлопець, студент, довго гуглив у інтернеті, хто ж такі «бандери». Пьотр також не багато чув про волинську різню і не дивися фільм «Волинь», як і його університетські друзі. Коротка подорож похмурими містечками в період напівталого снігу їм сподобалася. Палац Радзивілів в Олиці, костели й Луцький замок. «У вас дуже смачна їжа і хороше обслуговування», — постійно повторювали екскурсоводу, який й досі напіввірив у таке їхнє захоплення буденним волинським життям. Син постійно повторював, які тут гарні дівчата, а батько шукав тут смаки свого дитинства, скуповуючи на базарі квашені помідори й печену по-забужанськи капусту. Іноді син бачив те, що хотів йому показати батько, іноді — не розумів, але обоє вони дивилися на Україну просто, без політично-електоральних фільтрів, рекламних образ і спортивного націоналізму. Пригадую, старі волиняни теж мали звичку казати, що «за Польщі й глина була краща». І ці спогади не про імперію, а про молодість і смак. Україна і Польща — це два величезні світи, що бовтаються в космосі часу. Україна і Польща — це шпарина крізь вигаданий кордон, і кожний побачить крізь неї те, що ховається всередині, що вкладають у дитинстві, що буде попереду. І обирати нам.

Підготували Микола Сірук, Ольга Харченко, «День»

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments