Це сувора діалектика – щоб піти далі, треба знати, звідки йти.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, журналіст, професор Києво-Могилянської академії, дослідник голодомору в Україні

Галицький класицизм

Епоха не дозволяла Григорію Кузневичу вписатися у велику історію мистецтва. Хоча його талант це дозволяв
31 липня, 2012 - 00:00
ТИПОВА БРУСНЯНСЬКА «ФІГУРА». ФОТО Ю. ГАВРИЛЮКА / ГРИГОРІЙ КУЗНЕВИЧ — ЯНГОЛ (РІЗЬБА НА ПАМ’ЯТНИКУ НА ЦВИНТАРІ У СТАРОМУ БРУСНІ). ФОТО Ю. ГАВРИЛЮКА ГРИГОРІЙ КУЗНЕВИЧ — ЄВАНГЕЛІСТ ЛУКА (РОЗПИС ЦЕРКВИ У ЧЕСАНОВІ). ФОТО ПАВЛИНИ КЕЛБ

Мистецький талант — це важкий дар, хоч-бо відкриває браму в незвичний простір краси та змушує обдарованого спалювати свої сили у безнастанних творчих пошуках. А ще й робить мистця беззахисним, залежним від смаків та примх потенційних поціновувачів та замовників, без гарантії, що після години визнання та слави не прийдеться «продаватися» за безцінь.

«Найкращий із його творів — «Гончар», який декорує вестибюль Промислового музею у Львові; цікавий також його «Перший хлібороб». Пізніші його твори — це вже речі слабші, виконані на замовлення осіб і груп, які не звикли кермуватися суто мистецькими вимогами». Саме так мистецтвознавець Микола Голубець схарактеризував у 1937 р. скульптора Григорія Кузневича (1871—1948), якого зарахував у трійцю найвизначніших галицьких класицистів — поруч із Петром Війтовичем (1862—1936), мідні скульптури якого прикрашають фронтон Львівської опери, та Михайлом Бринським (1883—1857).

В іншому часі й просторі такі таланти яскраво й довго світилися б на культурному обрії, але їх пригасили темні хмари історичних злиднів, які нависали над Галичиною, та й усією Україною. Нібито найм’якше історія обійшлася з наймолодшим із них — уродженцем Івано-Франківщини М. Бринським, але він за право займатися мистецтвом розплатився долею вигнанця — працював у Австрії, згодом у Чехословаччині, де останні роки прийшлося йому присвятити блуканням манівцями, адже важко інакше назвати роботу над «образом Леніна». П. Війтович, уродженець Перемишля, який на зламі ХІХ—ХХ ст. заслужив у галицької критики клички «нашого Фідія», останні роки життя провів у притулку для перестарілих митців, настільки забутий львівською громадськістю, що до цих пір достовірно не знаємо ні про точну дату смерті, ні про місце поховання.

Біографія Кузневича, якого порівнюють з Донателло, не така жорстока, але також позначена крутими поворотами. Після короткого періоду мистецьких успіхів прийшлося йому посмакувати емігрантського хліба, а після воєнних скитань у роки Великої війни і Визвольних змагань він майже зовсім відрікся від своїх власних змагань із «великим світом» та «самозабувся» — заховався у рідному селі.

Він народився на камені. І в переносному значенні — був сьомою дитиною у сільській родині, до того трирічним утратив батька, і в прямому, адже його рідне Старе Брусно, в тамтой час у повіті Рава-Руська, розташоване на багатих родовищах вапняків та пісковиків. Завдяки цьому природному багатству, яке вже у XVI ст. експлуатували на потреби замку в Любачеві, чимало бруснян стало не лише хліборобами, а й каменярами та скульпторами-самоуками, які займалися добуванням каміння та його обробкою.

Спочатку було це ремесло чисто ужиткове — каміння переробляли на будівельний матеріал, виковували з нього млинові та жорнові камені, бруски для гострення ножів та сокир. У XVIII ст. камінь починають використовувати у більш мистецькому характері — для виготовлення хрестів, які ставили як окремі сім’ї на могилах своїх померлих родичів, так і сільські громади, які фундувати хрести на пам’ятку «даной свободи» 1848 р., чи просто для відігнання всяких бід, котрі могли нагрянути на село. Так Брусно, зокрема його східна частина, яка отримала з часом назву Старого Брусна, стало оселею хліборобів-каменярів (звали їх «гірняками» — адже каміння ломали на Бруснянсьькій горі), які влітку збирали врожай, а у пору вільну від праці на ниві займалися каменярством. Характерними творами бруснянських майстрів, які протягом ХІХ ст. пройшли еволюцію від простих хрестів до багатофігурної сцени Розп’яття, всіяний весь простір цієї частини Розточчя.

Отже, різблярське мистецтво було Грицеві Кузневичу відоме від колиски, а його талант щасливо помітив львівський архітектор Юліан Захаревич, який виклопотав стипендію на навчання у Львівській промисловій школі (закінчив у 1896 р.). Це відкрило двері спочатку до визначної каменярської майстерні Юліана Марковського, а відтак і в ширший мистецький світ, адже чергова стипендія дозволила Кузневичеві на три роки виїхати до Італії (1899—1901). Саме тоді, під час навчання у Римській академії красних мистецтв, виникають згадані на початку, та нагороджені на мистецьких конкурсах, бронзові скульптури давньогрецького гончаря, похиленого над декоративною вазою, та хлібороба, який першим із людей посіяв у землю зерно.

Після повернення до Львова й смерті Марковського (1903 р.) молодий скульптор переймає його майстерню та деякий час пробує самостійно змагатися з конкуренцією, адже свої послуги тут пропонувало 120 каменярів. Загалом, у триваючій від 1892 р. творчій активності Кузневича на терені Львова виникають такі праці, як статуя «Фортуна» на будинку Галицької ощадної каси, пам’ятники Янові Кілінському та Бартошові Гловацькому — у співавторстві з Марковським, відтак вже самостійні: алегорична композиція на порталі Львівського вокзалу (помилково приписувана П. Війтовичеві), надгробки економічного діяча Станіслава Щепановського з його бронзовим погруддям (вважається одним із найкращих пам’ятників на Личаківському цвинтарі) та загиблого у вогні пожежника Іларіона Еліясевича, а в Стрию монументальні статуї апостолів — св. Петра й Павла. Це, треба визнати, небагато, і мабуть саме тому 1907 року Кузневич вирушив до США, щоб там шукати кращого поля для реалізації свого таланту. В Новому Світі працював протягом п’яти років — як для українського середовища, між іншим, при оздобленні греко-католицького кафедрального собору в Філадельфії й будинку місцевої «Просвіти», так і, переважно, для фірм, що будували мости та віадукти, які в тамтому часі отримували мистецьке оформлення.

Звісно, така праця не могла задовольняти мистця, тому він особливо зацікавився конкурсом на пам’ятник Тарасові Шевченкові, проголошеним у Києві у зв’язку з наближанням 100-річчя від народження поета. Це, можна сказати, вирішило подальшу долю Кузневича. Почалося з того, що перший проект, відправлений з Америки, запізнився в дорозі й не потрапив перед комісію та ще й загубився у складах київського залізничного вокзалу. Коли конкурс не отримав вирішення і його повторили, у вересні 1912 р. скульптор спеціально повернув до Львова, щоб знов стати до мистецького змагання. Але й тут ситуація повторюється — створені Кузневичем три проекти не потрапляють на час до Києва (у 1913 р. виставлялися у залах товариства «Руська бесіда», а згодом і вони десь загубилися; після одного із них збереглася тільки видана тоді поштова листівка). Все ж праці над шевченкіяною Кузневич не полишав, та на потреби галицьких святкувань 100-річчя Кобразя створив низку проектів — погруддя поета та пам’ятні дошки і медальйони (м.ін. для львівського Музичного інституту ім. Лисенка).

Перша світова війна, яка почалася із захоплення у серпні — вересні 1914 року Галичини російськими військами, практично поклала край функціонуванню Кузневича у мистецькому середовищі Львова. Спочатку він повернув до Брусна, а відтак, перед відступом російської армії влітку 1915 року, подався на Схід та пробував виїхати за кордон, але безуспішно. Без засобів на життя залишився у Одесі, де заробляв на хліб ремонтом годинників, а 1919 року знову повернув до рідного села. Оскільки був самотній, без родини, поселився у родичів та свої професійні знання каменяра і скульптора використовував за сімейною традицією — виготовляючи високохудожні надмогильні пам’ятники, які можна нині побачити на цвинтарі у Старому Брусні та інших селах Любачівського повіту. Для читалень «Просвіти» у Брусні та містечку Чесанів виготовив також погрудні портрети Шевченка, а у 1936—1937 рр. літній вже мистець розмалював ще й чесанівську церкву, вкомпоновуючи у розпис зображення янголів з тризубом та національним прапором (напис «Боже, Україну спаси»). «Українізував» також зображення євангелістів, яким придав лиця митрополита Андрея Шептицького — св. Матвій, перемишльського єпископа Йосафата Коциловського — св. Марко, а навіть своє власне — св. Лука, опікун мистців (четверте лице — св. Іоана — знищене). Намалював також ікони для іконостаса церкви св. Параскевії у Старому Брусні, але цей храм, змурований 1906 року, розібрали на ювілей його піввіччя — у 1956 році. Збереглися тільки дві ікони Кузневича, переховувані зараз у музеї в Любачеві, можливо, що його роботи є також кам’яний ювілейний хрест із написом «В пам’ятку Володимирові Великому. 950-ліття Хрещення Руси-України», який у 1938 р. поставлено біля церкви (хоч міг його виконати котрийсь із родичів чи односельчан, які вчилися від нього каменярської майстерності).

Геополітичні перетасування, які стали наслідком чергової війни, ліквідували мистецький осередок у Старому Брусні, адже українське населення було у 1944—1946 рр. насильно вивезене за новий польсько-совєтський кордон, який прокладено кільканадцять кілометрів на схід від села, або під час акції «Вісла» у 1947 р. — на повернуті від Німеччини землі колишніх західних слов’ян та прусів. Доля вигнанця, хоч і на українській землі, припала й Григорієві Кузневичу, який разом із братом Андрієм та його родиною осів у селі Ганачівка в Перемишлянському районі Львівської області. Тоді навіть одержав запрошення на педагогічну роботу, якого вже не зміг прийняти через хворобу і похилий вік. Як згодом розповідала сім’я, скульптор, будучи близько до Львова, не раз згадував проведені там роки своєї молодості й творчі здобутки, на які хотів ще хоч раз подивитися. Мрія однак не збулася — помер 9 січня 1948 р. на 77-му році життя та спочиває на Ганачівському цвитнарі під пам’ятником, який у бруснянському стилі виконав один із його молодших родичів.

Так завершився життєвий шлях талановитого уродженця Надсяння, якому, на жаль, не пощастило вписатися у велику історію мистецтва. Хоча він мав великі творчі можливості. Період, коли майстри стають зрілими, втішаються плодами своєї праці та виховують учнів, прийшлося йому провести то на спробах закоренитися у Новому Світі, то у воєнних скитаннях, а врешті й у рідному селі.

Юрій ГАВРИЛЮК
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments