Музика - мало не єдине, що ще не стало для людей яблуком розбрату.
Рей Чарльз, американський співак, музикант, один з найвідоміших у світі виконавців джазу

Галицьке королiвство: протекторат без короля

20 квітня, 2018 - 10:12

2017 року газета «День» приділяла багато уваги становленню, розвитку та занепаду в ХІІІ — XIV ст. Королівства Руського. Проте мало хто знає, що з кінця XVIII ст. королівство на цій території було відновлено, але вже у складі Священної Римської імперії, яка пізніше стала називатися Австро-Угорською імперією. З проханням дати коментар саме щодо цього ми й звернулися до доктора історичних наук, професора, академіка АНВШ України, директора Інституту Східної Європи, завідувача кафедри українознавства, головного редактора наукового журналу «Українознавець» Віктора Святославовича ІДЗЯ.


З. П.: — Шановний Вікторе Святославовичу, як відомо, на територію сучасної Галичини Папа Римський у ХІІІ ст. видавав королівську корону кілька разів. Тому коли говорять про відновлення у XVIII ст. Галицького королівства на території сучасної Галичини, то про спадкоємність від якого королівства йде мова: від Руси-України з центром у Галичі, від галицького короля Коломана чи від короля Данила Галицького?

В. І.: Скоріше треба вести мову про першу коронацію. Ця коронація Папою Римським Іннокентієм ІІІ великого князя Руси-України Романа Мстиславовича відбулася в місті Галичі, новому столичному центрі, навесні 1204 р.

З. П.: — Як відомо, наприкінці XIV ст. це королівство увійшло до складу інших держав, а потім перестало існувати. За яких обставин це королівство було відновлено в XVIII ст.?

В. І.: — 15 вересня 1772 р. за наказом імператриці Марії Терезії від 11 вересня 1772 р. військо Священної Римської імперії, яким керував генерал Андірс Гадік, увійшло до столиці Галицького Королівства — міста Львова. Увійшовши у Львів без будь-якого військового опору, генерал Андерс Гадік від імені Марії Терезії оголосив, що місто Львів, за стародавнім правом, стає столицею Королівства Галичини і Володимирщини, яке відновлює своє функціонування у складі Священної Римської імперії, оскільки її монархи, римські імператори, є законними спадкоємцями Галицького королівства, яке у 1215 р. створив Папа Римський Іннокентій ІІІ, помазавши галицького князя Коломана на першого галицького короля.

У маніфесті імператриці Марії Терезії від 11 вересня 1772 р. наголошувалося: «...Розглянувши нинішній стан Польщі, Ми разом із двором російської цариці й короля прусського вчинили раду, щоб території, які входили до Польського королівства, на які в кожного з нас здавна належать права, випотребувати і тепер на ділі відібрати, відновити Галицьке королівство як належну нам частину...» Столицею Галицького королівства відразу з 1772 р. стало місто Львів.

З. П.: — Які території входили до складу цього королівства та яким було співвідношення різних національностей у його складі?

В. І.: — Крім Львова і прилеглих територій, Священна Римська імперія, яку очолювали австрійські Габсбурґи, приєднала до своїх володінь Холмщину, Південне Підляшшя та деякі сусідні етнічні польські території, які з 1803 р. увійшли до складу Галицького королівства. 

У 1775 р. до Галицького королівства була приєднана також Буковина, відвойована Священною Римською імперією в Османської Порти.

У 1815 р. до складу Галицького королівства повернувся Тернопільський край, який з 1809 перебував у складі Російської імперії. У 1846 р. Галицьке королівство поповнилося територією вільного міста Кракова.

Адміністративні посади в Галицькому королівстві обіймала галицька шляхта. Більшість населення (72%) становили українці. Окрім них, на території Галицького королівства існували чисельні польські, австрійські, єврейські та вірменські громади.

З. П.: — Хто та як здійснював управління цим королівством?

В. І.: — З моменту приєднання Королівством керував граф Антон фон Перген.

Протягом перших десятиліть Галицьким королівством з Відня керували імператори Священної Римської імперії. Управителями були переважно етнічні німці й германізовані чехи. Таким чином, внаслідок приєднання королями Галичини зокрема були: у 1772 — 1835 рр. — імператори Священної Римської імперії Марія Терезія (1772 — 1780), Йосип II (1780 — 1790), Леопольд II (1790 — 1792), Франц II (1792 — 1835), а пізніше — австрійські імператори: Фердинанд I (1835 — 1848), Франц Йосиф I (1848 — 1916), Карл І (1916 — 1918).

З. П.: — Як упродовж майже півтора століття (з 1772 по 1918 рр.) вирішувалося питання державного статусу Галицького королівства у складі Австро-Угорської імперії?

В. І.: — Державний статус Галицького королівства був визначений у формі намісництва імператора.

Польські адміністратори-намісники Галичини, зокрема графи Потоцькі та інші, всіляко гальмували перетворення Галичини на реальне Галицьке королівство зі своїм галицьким королем, оскільки це вивищувало Галичину і українців, українську аристократію, культуру, мову і «принижувало» Польщу — Краківське князівство, яке було в складі Галицького королівства. Тим паче, що польські намісники полонізували Галичину, за що українець Мирослав Січинський — студент Львівського університету — в 1908 р. й убив намісника Галичини графа Анджея Потоцького. До речі, за цим фактом кіносценаристи могли б написати захоплюючий сценарій, а режисери могли б зняти глибоко психологічну кінострічку.

ВІЛЬГЕЛЬМ ФОН ГАБСБУРГ (ВАСИЛЬ ВИШИВАНИЙ) — ЧЛЕН АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРАТОРСЬКОЇ РОДИНИ ЗА ПОХОДЖЕННЯМ, УКРАЇНСЬКИЙ ПАТРІОТ ЗА ПОКЛИКАННЯМ. У 1916 — 1918 РР. ВІН ЦІЛКОМ МІГ БУТИ МОНАРХОМ ОНОВЛЕНОГО КОРОЛІВСТВА РУСЬКОГО

Територія Галицького намісництва була поділена на повіти. Повітами керували старости, що підпорядковувалися наміснику. Апарат Галицького намісництва складався з департаментів, кількість яких протягом другої половини XIX ст. коливалася від 8 до 17. На початку XX ст. їх кількість зросла до 24 (1908 р.), а потім — до 37 (1912 р.) департаментів. Королівство мало свій сейм. Спершу це був так званий становий сейм (1782 — 1845 р., із перервами), а потім він став Галицьким сеймом (1861 — 1918 р.). Вибори до Галицького сейму проходили по чотирьох куріях (з 1897 р. — п’яти). Заборонялося брати участь у виборах поза своєю курією. Віковий ценз для виборців становив 24 роки, а для депутатів — 30 років. Позбавлялися права голосу особи, що вчинили злочин, перебували під слідством, банкрути. Час виборів призначало намісництво, воно ж укладало списки виборців. Кожен виборець мав отримати посвідку із зазначенням часу і місця виборів. Для перемоги кандидат у депутати мав набрати абсолютну більшість голосів.

З. П.: — Яким було суспільне й культурне життя Галицького королівства?

В. І.: — Імператори Йосиф II і Франц ІІ скасували у Галицькому королівстві кріпацтво й урізали у вольностях місцеву шляхту. Міщани і селяни Галицького королівства отримали право на вільне одруження, скаргу і апеляцію до суду. Українська Католицька церква візантійського обряду, перейменована в Українську Греко-Католицьку церкву, була урівняна в правах з Римо-Католицькою, отримала семінарії та митрополита. Хоча ці заходи були непопулярними серед галицької аристократії, проте вони укріпили авторитет імператорів Священної Римської імперії, її австрійських монархів як галицьких королів серед простих українців.

З. П.: — Звичайно, будь-яке королівство не може жити без короля. То як вирішувалося це питання для Галицького королівства?

В. І.: — У ХХ ст. австрійський імператор Франц Йосиф І унаслідок наростання революційного руху в Австро-Угорській імперії вирішив створити федеративну імперію. За його планом, в імперію повинні були увійти союзні держави, а саме королівства: Чеське, Угорське, Хорватське, Польське, Галицьке та інші.

На жаль, проблема з надання Галицькому королівству свого короля постала перед імператором Австро-Угорщини Францом Йосифом І тільки під час Першої світової війни (1914 — 1916). Претендентом на галицький королівський трон був австрійський принц, ерцгерцог Вільгельм Габсбург, відомий у Галичині та Україні в 1914 — 1920 рр. як архикнязь Василь Вишиваний, котрий досконало вивчив українську мову, українську літературу. Українською він не тільки розмовляв, але й писав як поетичні (вірші), так і прозові твори. З 1914 р. як претендент на галицький королівський трон Вільгельм Габсбург активно включився в галицько-українське політичне та культурно-релігійне життя.

Треба наголосити, що його кандидатуру на інтронізацію на володаря Галицького королівства підтримав і голова Української Греко-Католицької церкви, митрополит, граф Андрей Шептицький.

Як засвідчують австрійські архівні джерела, в 1914 р. галицькі аристократи, зокрема барон К. Гудковський, вводять ерцгерцога Вільгельма Габсбурга в коло галицьких аристократів та духовенства, наукових, громадських та культурно-християнських діячів із метою висунути його кандидатуру на галицький королівський трон. Як засвідчують австрійські документи, вже 1 листопада 1916 р. ерцгерцог Вільгельм Габсбург звернувся до свого дядька ерцгерцога Фрідріха, головнокомандувача австрійської армії, для з’ясування своєї перспективи щодо коронації на галицького короля та української перспективи взагалі. Галицькі аристократи, політики, релігійні, наукові та культурні кола спеціально висунули на перший план у дискусії з австро-угорським імператором Францом Йосифом І та найближчими його родичами саме ерцгерцога Вільгельма Габсбурга, оскільки той був племінником імператора. Їхня ідея створення Галицького королівства на чолі з Вільгельмом Габсбургом стала відома Францу Йосифу І.

Імператор, розуміючи, що через це може трапитися суспільне сум’яття, сам несподівано для підданих своєї держави виступив з ініціативою створення автономного устрою в Галицькому королівстві й 5 листопада 1916 р. в віденській урядовій газеті опублікував звернення до голови австрійського уряду Курбера, в якому наголошував на необхідності «...розширити автономію Королівства Галичини». У зверненні Франц Йосиф І також наголошував на тому, що уряд повинен «...Галичині надати право самостійного урядування в свої справах... Після припинення військових дій у Галичині буде утворена самостійна Галицька держава із дідичною монархією і конституційною формою правління».

Очевидно, трон галицького короля готували саме для Вільгельма Габсбурга. Однак цьому наміру швидкої інтронізації не судилося збутися, оскільки в кінці листопада 1916 р. імператор Франц Йосиф І помер.

З. П.: — Як, на вашу думку, поставилось би населення України, якби йому тепер запропонували «отримати» свого короля? Адже після розпаду країн Варшавського договору ведуться розмови про повернення в деякі з цих країн їхніх монархів. Роль монархів у цих нових демократіях могла би бути хоча й церемоніальною, але все ж об’єднуючою.

В. І.: Думаю, що для більшості держав Європи, які є демократичними республіками (Франція, Німеччина, Польща, Угорщина, Словаччина, Чехія та ін.) відновлення королівств належить уже до історичної спадщини. Очевидно, що така історична спадщина є і в Української держави — це Галицьке королівство, Галицько-Волинське королівство, Українське королівство чи, як його пропонують називати тепер, — Королівство Русі.

Таке королівство для українців — це дуже важлива історична середньовічна спадщина, якою треба гордитись і яку треба ретельно вивчати в усіх закладах освіти і науки, починаючи від школи й аж до університетів, але, очевидно, без перспектив «винайдення» українського короля і відновлення королівства. Адже в Україні традиція наявності короля (а це, починаючи з XIV ст., вже шість століть) втрачена. Хоча золоту церемоніальну корону епохи короля Данила Галицького для такої ймовірної коронації в Україні «Шляхетним братством України» (є в Україні і таке!) відновлено.

Інтерв’ю підготував Зиновій ПАРТИКО, Львів
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments