Государ і держава — одне

Присяга як складова конструювання взаємовідносин між підданими і монархом, між державою і окремими посадовцями з’явилась багато століть тому, напевно, у часи воєн Стародавнього світу, і стала ефективним засобом для досягнення мети. Про це переконливо свідчить її збереження до сьогоднішніх днів і активне використання у найрізноманітніших життєвих ситуаціях. Соціальна її природа пов’язана з багатьма чинниками, серед яких помітну роль відігравала відсутність надійних комунікаційних зв’язків, коли прийнята присяга дисциплінувала партнера і стримувала самостійні дії, а також мобілізувала діяти на основі раніше укладених домовленостей.

1. ЦАР ПІДДАНИМ НЕ ПРИСЯГАЄ

Присяга, що ґрунтувалась спершу на звичаєвому праві, з часом ставала все дієвішим інструментарієм у відносинах монарха і підданих. Мобілізуюче значення присяги старанно доводить «Уложение» 1649 р. У одній із глав «О государской чести и как его государское здоровье оберегать» йшлося про хресне цілування як своєрідну присягу на вірність государю. Напрацьований текст присяги 1651 р. стосувався не лише охорони честі і життя монарха, в ньому йшлося й про неучасть у «скопе и заговоре». Петро I, щоб зміцнити абсолютну владу, запровадив 1711 р. нову форму присяги, яка вже ототожнювала службу государю і державі.

Кожний російський монарх вступав на престол після коронації, під час якої присяга йому цивільних і військових властей набувала особливої пишноти та церемоніальності, ставала традицією сакралізації імператора.

Паралельно із зміцненням абсолютної влади імператора присяга надовго стала надійним дисциплінарним засобом у військовій справі. Текст присяги було внесено до Військового статуту 1715 р., а згодом її вписували до всіх військових законів, змінюючи текст відповідно до тогочасних лінгвістичних норм. Тоді ж, при Петрі, текст військової присяги, практично без змін, змушені були зачитувати й цивільні службовці. Необхідність такого кроку пояснював та обґрунтовував автор «Правди волі монаршої» Феофан Прокопович, ідеолог формування абсолютної влади російського монарха. Процедура військової присяги неодноразово вдосконалювалась, на зміну одноразового її прийняття прийшло дворазове. Уперше вона давалася ще у військових «присутствіях» при прийнятті на службу нижніх військових чинів, вдруге — після закінчення навчання і при здобутті військової спеціальності. У такому разі присяга відбувалася в більш урочистій обстановці. Обряду військової присяги, що постійно вдосконалювався, надавали сакрального значення і з часом він перетворився на один з найбільших атрибутів офіцерської честі, своєрідного морального кодексу; її недотримання вважалося ганебним явищем.

Нові піддані, які вводилися в російський імперський простір, обов’язково присягали російському імператорові на вірність, і традиція цієї присяги кожному монархові з часом набирала додаткових елементів. Українське суспільство переконалось у неоднаковому змісті присяги польським королям і російському самодержцю під час Переяславської ради. Запросивши козацьку старшину скласти присягу цареві, московські церковнослужителі, у відповідь на вимогу Богдана Хмельницького присягти першими, зі зверхністю вказали, що московський цар підданим не присягає. Різниця між російським абсолютним монархом, якому приносили присягу, та європейськими монархами, які самі присягали перед станами, стає досить зримою саме через різний зміст присяги!

Катерина II, вводячи Правобережну Україну до складу імперії, коли приймала присягу від місцевої шляхти, зауважувала, що вона буде гарантувати її права власності на володіння коронними маєтками (староствами та ін.) лише в тому разі, якщо та зберігатиме вірність і відданість присязі. На відміну від Катерини, присяга Павлу I приймалася за чітко продуманим сценарієм, деталі якого були визначені маніфестом від 22 листопада 1796 р. Наприклад, у Житомирі обряд вимагав обов’язкової участі генерал-губернатора, губернаторів, єпископів, а також усіх чиновників, яким зачитувався у соборних храмах губернського міста Житомира маніфест і указ Сенату про прийняття присяги «на непоколебимую на веки верность». Усі, хто давав присягу, підписувалися в особливому присяжному листі. У присутності чиновників присягу приймали купці, міщани, цехові, а закінчувався обряд урочистим молебнем. Така ж процедура мала відбуватися у повітах, причому Павло I вимагав, щоб присяга приймалася в один і той самий час. У округах знову проводився той же обряд, коли присягу в парафіяльних храмах складали дворяни, чиновники, околична шляхта, духовні особи і селяни. Грамотні самі підписували присяжні листки, а за неграмотних розписувалися — священики, поміщики і чиновники. Чиновницький штат прикордонних митниць, застав, карантинних установ давав присягу на місці, оскільки небезпечно було залишати без нагляду кордонну лінію, а тому її приймали відряджені туди чиновники, а то й — безпосереднє начальство. Щодо поміщиків, яких не виявилося на місцях на час присяги, пропонувалося укласти окремі регістри, а їх самих викликати до губернських правлінь, де вони зобов’язані були все ж таки підписати присяжні листи. Окремо присягу в присутності призначених чиновників давали євреї, з наданням права розпису за її прийняття кагальному старшині.

Присяжні листи слід було привезти до намісницького правління, а звідти — генерал-губернаторові як представнику самодержавної влади на місцях.

Отож, присязі верховна влада надавала великого значення, формуючи за її допомогою відповідну ауру навколо імператорської особи, забезпечуючи нею легітимність верховної влади на надбаних імперією землях. Саме через це Олександру I присягнув Боргаський сейм 1809 р., члени якого представляли інтереси фінських станів — знать, клір, бюргерство й селянство. Це до певної міри ставало гарантією автономного статусу, якого надав імператор Великому князівству Фінляндія. Більше того, цей же імператор вперше в історії Російської імперії присягнув своїм підданим у Царстві Польському на конституції: «Присягаю й урочисто обіцяю перед Богом і на Євангелії всіма своїми силами зберігати і здійснювати конституцію».

2. АКТ ПРИСЯГИ У СОЦІАЛЬНОМУ РОЗРІЗІ

Присягу на вірність укладали всі стани, однак найбільше верховна влада переймалася присягою шляхетного стану. За Жалуваною грамотою 1785 р. дворянство на губернському та повітових зібраннях після урочистого богослужіння присягало на вірність імператорові. Цю процедуру здійснював предводитель дворянства, і за нею спостерігав губернатор. «Малоросійський генерал-губернатор» О. Б. Куракін однією з найперших акцій при приїзді з Петербургу в Полтаву 1802 р. вважав підготовку документу про «Обряд выборам малороссийской Полтавской губернии благородного дворянства в городе Полтаве». Один з його дев’яти параграфів було присвячено присязі. Після відкриття дворянського зібрання, на якому були присутні 438 осіб, генерал-губернатор запрошував присутніх на літургію до собору, в якій дворяни брали участь, групуючись згідно з повітовим поділом губернії. Після її закінчення за наказом генерал-губернатора на першу сходинку амфону піднімався прокурор і зачитував височайший указ про скликання дворян Полтавської губернії. Знову відбувся урочистий молебень, після якого губернський стряпчий зачитував схвалені верховною владою статті про вибір місцевих посадових осіб. Потім уже розпочиналась церемонія дворянської присяги. Текст присяги зачитувався тоді не духовною особою, а секретарем дворянства, і дворяни запрошувалися взяти участь у виборах. Так само присягали вибрані посадовці в разі схвалення їх кандидатур генерал-губернатором.

Згідно з Жалуваною грамотою містам 1785 р. Катерина II вимагала, щоб й інший стан, міщанський, присягався у непорушній вірності особі імператорської величності, а також у виконанні ним повинностей, причому застерігалося, що той, хто не приносив присяги, не мав права проживати у місті. Городничий першим відповідав за її дотримання; встановлювалось покарання за порушення клятви, яке набирало скоріше морального характеру — позбавлення доброго імені. Так само вимагалося, щоб присягу приймали станові старшини та їх товариші з купецької, міщанської і ремісничої управи, завдання яких полягало у розвитку міських ремесел.

У Правобережній Україні, в якій більшість містечок мали дві громади — християнську і єврейську — виборці громади кожної складали присягу перед голосуванням. Результати голосування разом з підписним листом надсилалися до губернського правління на схвалення, після чого обрані члени ратуші складали присягу на вірність імператорові.

Присягу на вірність службі давали не лише дворяни та міські станові урядовці, а й виборні селянські посадовці. Катерина II, готуючись проводити губернську реформу, розпочала її від самого низу. Для цього запроваджувала проведення в селах виборів посадових осіб — сотських, п’ятидесятських і десятських, на яких покладала поліцейські функції. Вибраних односельчанами, а отже, авторитетних людей, які повинні служити опорою самодержавству, приводили до присяги і ті приступали до виконання своїх обов’язків, суть яких полягала в тому, щоб наглядати, чи всі відвідують церкву, а чи не появились поблизу єретики, а то й колдуни. А оскільки селяни були неграмотні, то інструкцію, якою належало керуватися в своїй діяльності, вони вивчали напам’ять. Сотський не притягувався до виконання панщини, а ця обставина, підсилена присягою, була досить дієвим аргументом у повсякденному селянському житті.

Крім названих сфер, присяга використовувалася в суді, коли позивачі клятвою стверджували правдивість показань. У цьому разі вони також зверталися до присяжних листків, які наперед складалися відповідно до ситуації. До присяги у судах приводилися представники всіх станів, крім духовних осіб і ченців, причому ці вимоги різнилися в російській і українській традиції судочинства. Петро I ввів присягу і спеціально підкреслив, що «всем свидетелям надлежит, хотя бы оные вышняго достоинства и знатнейшия были, присягать, понеже свидетелю, который присяги не учинит, верить не можно, хотя бы оной и архиепископом был». У той же час згідно з українською традицією при розгляді будь-яких справ вимагалося, щоб свідчення давалися під присягою без огляду на походження. Згідно з «Порядком прав магдебурзьких» свідчення не вважалися повноцінними, якщо вони не супроводжувалися присягою. Ця судова норма — вимагати присягу і від духовенства — зберігалася до остаточного скасування чинності Литовського статуту в українських губерніях.

Норми присяги в російському судочинстві найвиразніше були зафіксовані в «Уложении о наказаних уголовных и исправительных» 1845 р., де їй присвячувався спеціальний розділ «О лжеприсяге». Там, з властивою для часу Миколи I педантичністю, виписані покарання за неправдиву присягу, яка на практиці співпадала з неправдивими свідченнями під присягою. Виділялося два її види: та, що була дана обдумано, з наміром і та, яка не передбачала злого умислу, а відбулася, скоріше, з нерозуміння святості присяги. У залежності від цього поділу законодавець пропонував і покарання. За неправдиву присягу винний, найперше, позбавляється станових прав і йому загрожувала висилка до Сибіру на поселення. Якщо він належав до непривілейованого стану (селянського чи міського) і його можна було карати фізично, то людина отримувала від 10 до 20 ударів батогом. Якщо через неправдиву присягу свідка винний отримає кримінальне покарання, то той у цьому разі зазнавав ще жорстокішої відповідальності за вчинений злочин.

Друга категорія клятвопорушників також позбавлялася привілеїв, як особистих, так і станових, і висилалась до Томської або Тобольської губерній на один або два роки. Селяни і міщани, крім того, каралися різками (від 60 до 70 ударів) з відбуванням виправних робіт у арештантських ротах від 2 до 4 років. Якщо ж той, хто дав неправдиві свідчення під присягою, належав до привілейованих станів (дворян, духовенства), то йому слід було здійснити церковне покаяння. Присяга залишалася дієвим інструментом судового процесу і за реформою суду 1864 р.

Зауважимо, що призначення присяги було різним і особливу увагу російські монархи надавали їй, коли конструювали відповідний бюрократичний апарат. У цьому разі вона набувала футурологічної функції, адже в присягу закладався текст, який пов’язував невидимими нитками імператора і чиновників всієї Російської імперії. Словам присяги надавалося запобіжного значення, одночасно вони окреслювали бажаний результат.

Усі, хто пов’язував своє життя з державною службою, при вступі до неї, повинен був прийняти присягу на вірність. Чи не найперше присягу приймали члени Сенату згідно з іменним указом від 7 березня 1726 р., який вимагав «решать самою истиною по указам и регламентам по присяге, по злобе не посягая, и по дружбе и свойству не маня». Засновуючи вищий дорадчий орган — Державну раду — Олександр I також підкреслив необхідність присяги, яку складав при призначенні до цієї верховної інституції кожний її член окремо. Таку ж присягу при обійманні посад давали чиновники міністерств, причому для збільшення її значимості директори і начальники відділень приймали її в Сенаті, інші ж — у департаментах міністерств. За порушення присяги чиновник не ніс ніякої відповідальності, а тому Микола I уточнив вимоги щодо неї; жоден з чиновників не мав права виконувати свої посадові обов’язки, не присягнувши на вірність службі, за винятком, щоправда, надзвичайних ситуацій. Якщо ж чиновник що не присягнув, використає ситуацію на шкоду владі, то він може отримати вищу міру покарання.

Статут про службу вимагав, щоб присяга давалася один раз при першому на неї вступі згідно із загальноприйнятими правилами і формами. Вдруге її міг давати чиновник у разі повернення на службу після відставки. Причому ті, хто обіймав посади в суді, межові чиновники, а також ті, хто мали звання членів Державної Ради, чиновники Державної канцелярії, почесні опікуни Опікунської ради установ імператриці Марії присягали згідно з особливими формами. При здійсненні державної служби іноземцями, якщо вони не прийняли російського підданства, з їхніх текстів присяги вилучалися слова про відданість російському государю імператору. До присяги приводилися й ті, хто вступав на службу по вільному найму. Традиційно склалася така процедура присяги. Як правило, спершу присягу приймав місцевий священик у присутності станового пристава, стряпчого, у більш відповідальних випадках — представника відомства та двох свідків. Священик мав бути того самого віросповідання з тим, хто присягав. Присяга давалася безпоседньо в установі, де мав служити чиновник, який спершу проголошував її усно, а потім підписував надрукований присяжний листок. Згідно із законодавством, присяжні листки повинні були пересилатися в Сенат, однак аналіз їх наявності в архівних фондах установ дозволяє піддати сумніву виконання цієї вимоги.

Згідно з судовими статутами 1864 р., кожний суддя, який вперше обіймав суддівську посаду, приводився до присяги духовною особою того ж віросповідання в публічному засіданні всіх департаментів суду із заздалегідь приготовленими аналоєм, хрестом і Євангелієм. Текст його присяги, як і присяги судового пристава, мав особливу форму. Присяжні повірені, хоча й не вважалися державними службовцями, адже на них не поширювалися чини і знаки, також присягали. Більше того, присягу приймали й кандидати на судові посади; хоча вони й не отримували жалування, але вважалося, що перебувають на державній службі.

3. ПРИСЯГА В ЧАСИ РЕФОРМ

Запровадження нових всестанових установ внаслідок Великих реформ — земських та міських органів самоврядування — не відміняло присяги. Більше того, поширення принципу самоврядування на звільнених від кріпосної залежності селян робило її дієвим чинником управлінської культури й для селянських органів. Виборний волосний старшина, якого на посаді схвалював мировий посередник, для усвідомлення значимості та відповідальності першим із селянських посадовців приводився до присяги на вірність. Хоча були випадки, коли земці відмовлялися присягати імператору. Один із них, А. П. Платонов, голова Царськосельського земського зібрання, вважав, що земська діяльність передбачає служіння справі, і не є державною службою, а тому й не слід давати присягу. Однак, положення про земства 1890 р. узаконило присягу для всіх членів земського зібрання, слушно підкресливши, що почався процес бюрократизації земств.

Уведена до всіх клітин державного життя, присяга ставала мобілізуючим заходом нарівні з такими чинниками державної служби, як наділення землею, отримання жалування, нагородження орденами і медалями, мундирами. Текст присяги укладався з тим, щоб відповідно впливати на того, хто її складав, вимагаючи відданості та ретельності, адже недаремно служба імператорові та його дому ув’язувалася із службою батьківщині та Богові. У такий спосіб влада підносила авторитет державної служби, персональну відповідальність за наслідки, зміцнювала дисципліну чиновників.

Цікавість до присяги викликана не лише її роллю у формуванні взаємовідносин, а й змістом цього документа. Присяга вірності освячувалась іменем Бога, ув’язувалася з таким моральним критерієм, як совість, що надавало їй додаткових мобілізуючих властивостей. Присутність Бога уособлювало Євангеліє, зокрема текст від Іоанна, в якому йшлося, що початком всьому було Слово.

Наскільки ефективною була присяга і чи не перетворювалася вона у формальну процедуру? Щоб не трапилося її нівеляції, вводилося покарання за неправдиву присягу. Якщо ж хтось від’їжджав за кордон і без дозволу уряду вступав на службу до іншої держави, той також вважався клятвопорушником. У такому разі він позбавлявся станових прав, вважався вигнанцем, а якщо самовільно повертався на батьківщину, то відбував заслання в Сибіру на поселенні.

Питання щодо ефективності присяги не може мати однозначної відповіді. Її очевидні мобілізуючі властивості сприяли постійному впровадженню присяги, однак не гарантували її дотримання. У практиці Російської імперії до присяги приводилися практично всі представники етносів, однак це не перешкоджало їм при зміні ситуації часто відмовлятися від неї. При цьому імперська влада розцінювала порушення присяги як «зраду», що уможливлювало запровадження каральних заходів. До присяги, скажімо, було приведене ногайське населення Криму під час його приєднання до Росії. Достатньо було першої чутки про повернення до влади хана Шагін-Гірея, щоб ці люди повернулися з уральських степів до Криму. Їх навіть не зупинила армія О. В. Суворова, з якою вони вступили в нерівний бій, «забувши» про недавню присягу на вірність російському імператорові. Те ж саме можна зауважити й щодо учасників польського визвольного руху. Зауваживши значний вплив на місцеве населення Криму духовних осіб, Державна рада 1870 р. запровадила присягу для деяких магометанських духовних осіб (хатипів, імамів і муллів), яку ті приймали в повітових поліцейських правліннях.

Що ж до людського фактора чиновницької служби, то кожна особа по-різному, в залежності від часу, обставин, політичного настрою, моральних переконань, розцінювала для себе значимість присяги. О. Ф. Кістяківський, професор права Київського університету, у 1884 р. вважав, що він не має морального права порушувати присягу і зобов’язаний служити «не только за страх, но и за совесть». А йшлося про публічне читання його сином Володимиром геніальної поеми Т. Г. Шевченка «Кавказ», явно антиімперського спрямування, й невідомо було, як до цього поставиться влада.

Тож присягу верховна влада використовувала як дієвий, символічний засіб для формування бажаного для неї становища. За її допомогою прагнули пом’якшити розбіжності між верховною владою і неросійськими народами, верховною владою і станами. Запроваджуючи та використовуючи присягу, самодержавство передовсім намагалося за її допомогою вплинути на формування бюрократичного апарату, вимагаючи від нього чіткої служби, ділових якостей, збереження державної таємниці, стимулюючи його безмежну відданість імператору. Дуже характерно: у тексті присяги йшлося про відповідальність посадової особи перед монархом, а не перед суспільством і виборцями. У такий спосіб самодержавство прагнуло зберегти свою владу, оберігаючи свої споконвічні прерогативи. Сформована в такий спосіб бюрократія довше, ніж інші прошарки суспільства, залишалася вірною нормам традиційної політичної культури, для якої сутність служби зводилася до інтересів монарха, а не суспільства. Не лише через кар’єрні перспективи, а й через соціальну психологію, переконання, які конструювалися на основі багатьох факторів. Серед названих присяга посідала далеко не останнє місце.