Iлюзії на крові

«Наказую негайно, у найкоротший термін припинити заворушення у столиці». Ця телеграма імператора Миколи ІІ, адресована командувачу Петроградським військовим округом генералу Хабалову й датована 26 лютого 1917 року (вже буквально наступного дня перемога революції стала безумовним фактом), — одне з найбільш яскравих свідчень сліпоти останнього «помазаника Божого» Російської імперії, який навіть на порозі цілковитого краху режиму геть не розумів, що, власне, відбувається... Втім, це характерна риса усіх великих революцій: на порозі потужних соціальних катаклізмів владоможці втрачають почуття реальності й не можуть дати чесну відповідь, бодай самим собі, на питання про причини, сутність і перебіг грізних катаклізмів, свідками яких вони мимоволі стають. Коли Людовику ХVI доповіли, що повсталий народ узяв Бастилію, він з обуренням вигукнув: «Це ж бунт, панове!» Герцог Лувен, який стояв поруч із королем, тихо відповів: «Ні, це революція, ваше Величносте».

Відомі слова Отто фон Бісмарка про те, що кожну революцію замислюють й проектують романтики, здійснюють фанатики, а користуються її плодами цинічні негідники. Страшний досвід ХХ століття, передовсім російської та української революції 1917 року, лише підтверджує слушність цієї думки. Можна дещо уточнити погляд «залізного канцлера»: революція — це продукт Ідеї (яка має, поза сумнівом, об’єктивне коріння в суспільстві), ідеї неминуче ілюзорної, міражної (але люди, мільйони людей, відчувають, що ця ідея стає сенсом їхнього життя, цілого їхнього існування, вони потрапляють у внутрішню залежність від ідеї, гіршу від наркотичної залежності, і вже не бачать, що ілюзорна ідея вимагає відтепер «підгодовувати» себе. Кров’ю). Кривавий Молох гіпнотичної ідеї — ось формула, що непогано пояснює внутрішній зміст революційної трагедії 1917 року.

Ми зараз мусимо, зобов’язані чесно й неупереджено аналізувати жорстокі уроки тогочасних революцій в Україні та Росії (попри найтіснішу взаємопов’язаність це, як уявляється, все ж такі два різні історичні процеси, кожен зі своєю специфікою). Не через круглу «столітню» дату. А тому, що історія має підступну ржу: вона повторюється, часом зовсім несподівано, повторюється не в зовнішніх аспектах, а в сутнісних речах. Справді, що переконливіше та яскравіше за революційну бурю 1917 року засвідчує просту, але, здається, абсолютно недосяжну розумінню і тодішніх, і сьогоденних еліт істину: коли назрілі й перезрілі перетворення в суспільстві (архаїчному, застарілому, ресурсно «зношеному» суспільстві, зауважимо!) не одне десятиліття знову й знову відкладаються у далеку шухляду — або ж стають об’єктом демагогічної балаканини, дешевого пустодзвонства, коли «верхи» безперервно говорять про «реформи», яких і близько немає, то тоді неминучим стає масштабний соціальний вибух. Саме так сталось у 1917 році в імперії Романових, і цей вибух (попри дифірамби, що їй співають зараз російські неомонархісти та шовіністи) явно виявив не модернізованість, відсталість й національну несправедливість у цьому державному утворенні щодо України насамперед. Ось це, а не «підступи ворогів Росії» або «німецькі гроші» визначило перебіг подій.

Що найбільше вражає, коли думаєш про застереження тих двох великих революцій? На початковому їх етапі: п’янка радість «переможного народу», який здається ще єдиним, неподільним цілим (кінець лютого — березень 1917-го, якщо брати за старим стилем), впевненість, що «деспотичний царський режим впав назавжди і ніколи вже не зможе відродитись» (в Україні — впевненість, на початку подій, що тепер наш народ має всі можливості здобути національну свободу, не відокремлюючись від вільної федеративної Росії, яка вже постає»; ще одна ілюзія, відданість якій коштувала нашому народові сотень тисяч жертв). Далі ситуація змінюється: «революційна весна» завершується (в Україні символом цієї весни стало створення Центральної Ради, яку очолив Михайло Грушевський, котрий щойно повернувся до Києва), звільнення «політичних в’язнів», у тому числі більшовиків, зокрема й Сталіна серед них, потроху перестає перебувати в центрі уваги революційної громадськості. Натомість дедалі більше дається взнаки зіткнення з жорстокою реальністю (розвал економіки; катастрофічні невдачі у війні — між іншим, світовій! — з якою уряд, наче собі на лихо іменований Тимчасовим, не знав, що робити: перемогти не судилося, фронт поступово руйнується, але й вийти з війни неможливо: є зобов’язання перед союзниками). Додамо до цього хронічну — і фатальну — невирішеність критично важливого і для України, і для Росії питання: аграрного. І ми зможемо сформувати уявлення, яку кількість «вибухового матеріалу» було накопичено в постреволюційні місяці 1917-го. І це при тому, що не розв’язаним залишалося фундаментальне питання державно-правового устрою колишньої імперії, що завалилася, та політичного самовизначення народів, у тому числі українського.

Ось такий Монблан найнебезпечніших проблем... А в Росію повертається Ленін, виступає з «Квітневими тезами» і вказує, як здавалося озлобленому й розчарованому народу, «найлегший» шлях виходу із ситуації, що вже починала критично загострюватись через явно невиконані обіцянки нової влади. Насправді то був, по суті, план контрреволюції, ретельно закамуфльованої червоними прапорами, контрреволюції, яка невдовзі, в жовтні 1917-го, забрала у народу і політичні свободи, і обіцяну землю («Декрет про Землю» пам’ятаєте?), а замість задекларованого Миру — зробила все, аби свідомо розпалити громадянську війну, й розв’язала «гібридну інтервенцію» на теренах, колонізованих колишньою імперією (найяскравіший приклад — Україна, яка була дуже мало підготовлена до цього, перебуваючи у полоні ілюзій, притаманних, зокрема, Центральній Раді про «соціалістичний характер» більшовицького режиму).

От із цього моменту, від дня повернення Леніна до революційного Петрограда 3 квітня 1917 року, розвиток подій став уже страхітливо нагадувати некеровану ядерну реакцію, що починає швидко виходити з-під будь-якого контролю. Причому вождь більшовиків, будучи воістину геніальним тактиком (не хотілося б вживати слово «популістом», занадто часто вживане вітчизняними й закордонними провладними експертами), абсолютно свідомо робив свою ставку на максимальну та стрімку радикалізацію суспільства. Це, і тільки це, дозволило б йому реалізувати свої політичні плани. Геніальність — без перебільшення — Леніна як тактика (не стратега: тут він дотримувався простого принципу: треба вв’язатися у бій, а потім уже буде видно) полягала в тому, що він, як ніхто, чудово знав, чого саме хочуть від нього почути «маси» (улюблене ленінське слівце!), що неухильно радикалізувались, відчуваючи, що революція не здійснила обіцяної програми — ані землі, ані хліба, ані миру, лише свобода (Ленін визнавав, що Росія з лютого по жовтень 1917-го була найбільш вільною країною у світі...) — але навіщо ця свобода, коли немає миру, хліба та землі? До того ж Ленін висунув привабливу для широких мас концепцію «держави-комуни», яка нібито гарантує народу звільнення від експлуатації, істинну свободу та національну справедливість (і в Україні, попри історичний факт більшовицької «гібридної агресії», теж знайшлися прихильники «держави-комуни», що мало катастрофічні наслідки). Плюс готовий інструмент захоплення влади — Ради; контроль над ними, як точно розрахував Ленін, — це ключ до перемоги. Контроль було здобуто. А Установчі збори, про «повагу» до яких постійно заявляв вождь більшовиків, він просто розігнав. Ленін, як й інші тоталітарні лідери ХХ століття після нього, люто ненавидів парламентаризм та лібералізм.

Опонентами більшовиків в Росії були Тимчасовий уряд Львова — Керенського та політично короткозора й розпорошена російська демократія, яка не меншою мірою, ніж Ленін, несе відповідальність за все, що сталося. Опонентами більшовиків в Україні була в 1917 році роз’єднана і неконсолідована українська націонал-демократія (ці дві її хиби й визначили значною мірою подальшу долю нашої революції), яка постійно маневрувала між, умовно кажучи, двома флангами — між Міхновським та П’ятаковим, а до того ж і між націоналізмом та демократизмом (дуже сучасна ситуація вибору!) з відомим, зрештою, результатом... Стан справ не змінив навіть величезний авторитет великого українського історика Михайла Сергійовича Грушевського, який, посилаючись на страшні приклади з минулого, не втомлювався закликати тогочасну нашу еліту до єднання й припинення згубних чвар.

Контрреволюційний розворот жовтня 1917-го, який перекреслив усі здобуті перед цим свободи (чи можна вжити тут дещо неоковирний термін «контрреволюційна революція»? Принаймні, то був не просто «переворот»), справді був однією з найбільших подій ХХ століття — і радянська пропаганда мала тут рацію. Народилася небачена у світі держава на чолі з «Пугачовим з університетським дипломом й званням спадкового дворянина» (так Леніна назвав Марк Алданов, блискучий автор історичних романів і наш земляк — киянин), потім, закономірно — на чолі з «кремлівським горцем». Розпочався небувало масштабний, захопливий і страшний експеримент з побудови «світлого майбутнього», котрий якнайглибше вплинув на долю цілого людства — перш за все як грізне застереження цьому людству. Чи пам’ятають про ці застереження ті в Україні, кому суспільство тимчасово (!) — до майбутніх виборів — делегувало владу? Причому йдеться не лише про те, що цифра «17» знову на горизонті. Йдеться про життєво важливі речі. Саме тому тема «1917—2017: попередження. Паралелі. Уроки» буде однією з чільних для «Дня» у наступному році. Просимо висловитися наших авторів, читачів та експертів!