«Польський Діоген»

У 30–50-ті роки XIX століття мешканці Брюсселя часто бачили на вулицях бельгійської столиці дуже своєрідну людину, дивака – і в той же час всеєвропейську знаменитість. Бувши постаттю, чия слава давно вийшла за межі його Батьківщини – Польщі, та країни, що дала йому притулок на цілих 30 років – Бельгії, Йоахім Лелевель жив в убогій квартирі, переважну частину площі якої займали книги (взимку це помешкання не опалювалось і замерзала вода), ходив по місту в потертому суртуці, а то й просто в блакитній блузі (одяг тодішніх робітників), жив більш ніж скромно, лише на доходи від продажу своїх книг з польської та європейської історії... Втім, його і любили, і поважали; король Бельгії при зустрічах завжди шанобливо подавав йому руку – адже йшлося про «патріарха польської демократії», «батька польської історії», людину, чиїм учнем визнавав себе Адам Міцкевич, чиїми вільнодумними ідеями та науковими працями надихались учасники знаменитого Польського визвольного повстання 1830–1831 років. Нарешті, саме Лелевель був автором історичного, священного для багатьох поколінь польських, українських та російських революціонерів гасла: «За нашу і вашу свободу!» .

Життя Йоахіма Лелевеля (1786–1861) можна чітко розділити на два етапи: до повстання 1830 й після нього. Другий етап – це 30 років еміграції (спочатку була Франція, потім, уже через кілька місяців – Брюссель), життя напівголодного інтелігента на чужині – і в той же час вельми активна політична діяльність, метою якої було об’єднання розколотої, розпорошеної, розкиданої по різних країнах польської діаспори в Європі. А до повстання – що міг згадувати старий історик про той час на схилі років?

Йоахім Лелевель народився 22 березня 1786 року у Варшаві в родині польського урядового службовця досить високого рангу Кароля Лелевеля (він був головним казначеєм Комісії національної едукації – тодішнього міністерства освіти). З дитинства майбутній історик звик створювати собі свій власний світ, неначе «відгороджуючись» книгами від світу реального. Важко було передбачити, що людина, вихована таким чином, буде відігравати мало не провідну роль у громадському житті своєї Батьківщини протягом майже чотирьох десятиліть. Втім, для Польщі, мабуть, більш цінним є Лелевель – історик та мислитель-демократ, ніж він же – практичний політик.

Цікаво відзначити, що в житті «батька польської історії» був період, тісно пов’язаний з Україною. У 1809–1811 роках Лелевель, нещодавно один з кращих студентів- істориків Віленського університету, запрошується до Кременця, працювати викладачем у місцевому ліцеї. Але через зіпсовані стосунки з керівником ліцею, польським освіченим магнатом, ерудитом та колекціонером Тадеушом Чацьким (той дивився трохи зверхньо на молодого науковця) кар’єра Лелевеля-педагога та вченого на той час не склалась. У юнака залишалося вдосталь часу для світських розваг; втім, саме в Кременці він заклав підвалини своїх майбутніх фундаментальних знань не лише з історії Польщі, але й географії стародавнього світу та середніх віків й нумізматиці (якраз у ці галузі наук Лелевель зробить видатний внесок уже на схилі років, у 40–50-ті роки XIX століття...). Восени 1811 року Лелевель повертається до Варшави.

Книги, знову книги, наполеглива праця... Вона досить швидко почала давати свої плоди. Уже з 1815 року Лелевель читає курс лекцій з польської історії у Віленському університеті, з 1821 року він – ординарний професор історії цього ж університету. Саме до цього часу відноситься його знайомство (певною мірою за моделлю «вчитель – учень») з великим Адамом Міцкевичем, студентом цього ж університету. Демократичні, національно орієнтовані ідеї Лелевеля-історика здобували все більшого розголосу в Польщі (свідченням чому було обрання його 1828 року депутатом Сейму). Його праці жадібно читала молодь («Історія Польщі, викладена популярним чином», «Історична паралель між Іспанією та Польщею», «Розгляд «истории Государства Российского» п. Карамзина» – між іншим, блискуча відповідь імперській концепції російського історика!). Які ж головні риси історичних поглядів самого Лелевеля?

Як вважав учений (не будучи, проте, в цьому питанні цілком послідовним), історія Польщі – це історія багатовікової боротьби двох головних складових нації – селянства й шляхти. Наявність цих двох станів суспільства Лелевель відзначає вже «на світанку» польської історії, ще до прийняття християнства. У відповідності з цими поглядами, минуле Вітчизни історик розподіляє на такі періоди: можновладства (тобто цілковитого єдиновладдя) шляхти – це XII – кінець XIV століття та пізніша доба гміновладства (тобто народоправства, демократії), яку Лелевель відносить до часів з 1374 до 1607 року; потім, на його думку, почався період «бунтів, безвладдя та занепаду».

Говорячи про «бунти», Лелевель, цей, як вважали, ідеолог ліберальної шляхти (насправді він підкреслював, що питання національного визволення Польщі, розділеної 1795 року трьома хижаками – Російської імперією, Австрією та Прусією – це питання соціального визволення мільйонів польських селян ), винятково високо розцінював повстання українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Ось його слова: «Козацький бунт – це повстання народу. Протягом шести століть Польща не бачила нічого рівного йому... Рідкісне в історії видовище, видовище вражаюче й прекрасне! Воно тим більшою мірою дивує нас, що століттями ми бачимо лише зростання гноблення та терплячу покірливість» .

Отже, коли 29 листопада 1830 року у Варшаві почалось визвольне повстання та було оголошено про вихід Польщі з під влади імператора Миколи I, то саме Лелевель був ідейним натхненником боротьби за національну свободу. Роль цієї людини у повстанні (деякі історики небезпідставно вважають його революцією) є воістину величезною, проте неоднозначною. З одного боку, ніхто інший, крім нього, не міг виступити тоді в ролі центриста, «політичного місточка» між правим, помірковано-шляхетським, та радикально-лівим флангом повстанців. Це, безперечно, створювало йому додатковий авторитет. З іншого ж боку, Лелевель опинився явно у фальшивому становищі: користуючись однаковою повагою в обох протилежних (все більшою мірою непримиренних!) таборах, очолюючи як лівий Патріотичний клуб, так і лівоцентристську частину Адміністративної ради – уряду повстанців, – він на практиці виявився, слід визнати, політиком непослідовним та нерішучим: як член уряду він практично не мав реальної влади ( «сидів на приставному стільці» – його вираз), бо переважала права, шляхетська фракція на чолі з князем Адамом Чарторийським, а Патріотичний клуб був «красивою» опозицією, і тільки.

І все ж таки заслуги Лелевеля, ідейно-політичного натхненника повстання, не мають бути ігноровані. Законним предметом його гордості став лютий 1831 року, коли на засіданні уряду обговорювалось питання: яке ж патріотичне гасло здатне об’єднати всіх поляків, незалежно від суспільного стану, і в той же час не викликати ворожнечі у сусідів? Встав Лелевель і тихо сказав, що таке гасло він відшукав у архівах XV століття (насправді це був його особистий винахід!). А саме: «За нашу і вашу свободу» . Не відразу, але Адміністративна рада узаконила цю пропозицію. Першим на своєму прапорі це гасло написав загін Гостинського повіту Мазовецького воєводства. Російські війська, з наближенням яких було розгорнуто прапор, не звернули на нього особливої уваги – але надалі, протягом майже цілого століття, ці високі слова були близькими поборникам звільнення і Польщі, і України, й інших країн.

У вересні 1831 року повстання поляків, що тривало майже рік, було жорстоко придушене Миколою I. Але ця справа для історії не пропала; крім усього іншого, не забуваймо, яке виняткове враження польські події 1830–1831 років – перший наочний приклад, що з імперським ярмом можна і треба боротися – справили на юного Шевченка! Лелевель опинився в еміграції, з якої вже йому не судилося повернутися (помер у Парижі 29 травня 1861 року); але його ім’я дедалі більшою мірою ставало символом польської демократії та національного визволення. Перебуваючи не те що в скрутних, а в напівжебрацьких умовах (він жив винятково на гроші від продажу своїх наукових творів, а це були, в силу різних причин, жалюгідні копійки), патріарх польської демократії категорично відмовлявся приймати фінансову допомогу від тогочасних «спонсорів» – як чужоземних, так і польських магнатів. Він відхиляв матеріально привабливі пропозиції (наприклад, зайняти професорську кафедру в Брюсселі, отримувати стабільну щомісячну субсидію), якщо вони виходили з тих політичних кіл, яким він не цілком довіряв.

Зате вчений як ніколи багато працював. Ось лише декілька назв творів, написаних ним у вигнанні: «Польща, що відроджується» (1837), «Географія середніх віків» (1849–1857), «Роздуми над історією Польщі та її народу» (1855); крім того, саме в цей час створені фундаментальні праці Лелевеля з нумізматики, що здобули широке визнання в Європі. Символічний факт: 1860 року старого вченого відвідав у його мансарді в Брюсселі молодий польський офіцер Сигізмунд Сераковський (майбутній активний учасник повстання 1863 року і, до речі, друг нашого Шевченка!). Він, за його спогадами, очікував побачити безсилого старця – але був уражений його бадьорістю та оптимізмом, почувши слова: «Вірте – Польща прокидається, майбутнє працює на нас» . І це було справді так – повстання 1863 року, в якому брали участь і українські офіцери, зокрема Андрій Потебня, відкрило нову еру в історії Польщі. Щоправда, незалежність була здобута лише через півстоліття...